Покінчивши з кримінальним минулим завдяки вірі, він має улюблену роботу і гарну сім’ю...
Покінчивши з кримінальним минулим завдяки вірі, він має улюблену роботу і гарну сім’ю.
Ольга ГЕМБІК
28річного Романа Лобанова знаходимо на старому дубенському кладовищі. Разом з товаришем він ставить тут пам’ятник. Взагаліто я заробляю гроші євроремонтами, а тут попросили допомогти, ніби виправдовується він, помішуючи в алюмінієвих ночвах широкою лопатою пісок з цементом. Однак відкласти роботу і розповісти про себе Роман погоджується одразу. Він абсолютно відвертий. Більшу частину життя я провів у Воркуті, там народився у селищі Північному, розповідає він, тому розмовлятиму російською. Відомо, що колись у нас було багато таборів і тюрем, потім їх розпустили, але тюремний дух усе одно залишився кружляти над містом. Роман називає атмосферу у місті “тяжкою”, й стверджує, що й досі настрій у Воркуті залишається таким. Я взнаю, що до дванадцяти років Лобанов був домашнім хлопцем. Мама працювала товарознавцем в магазині, батько в телеательє, сім’я була доволі пристойна, нас, трьох дітей, виховували правильно, ніколи не били. Але коли мене одного відправили у літній дитячий табір, я, наче пес, відчув свободу і пустився берега. Щоправда, приблизно тоді я побачив фільм про Христа і вперше помолився. Молитви мене навчила мама, я запам’ятав лише: “В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь”, а решту слів одразу забув. Я згадав про цей момент зовсім випадково, міг і не пригадати, бо тоді якихось змін у моєму житті це не спричинило. Я курив, пив, з 14ти років закинув школу й уже не переймався, що батьки дізнаються, що дитина полюбляє заглядати у склянку, тому й не ховався. Я почав курити анашу і коноплю. Вже з шістнадцяти курив траву день у день. Де брали гроші? Бувало, крав у батьків, а то й у когось на вулиці відберу, в школі... Красти примудрявся з дитинства – у дуже “ніжному” віці поцупив у сусіда карбованця й сам собі здивувався. Навіщо? Зараз уже розумію – на це мене підбив нечистий. На свою справу він завжди дасть грошей. Он алкоголіки, які ніде не працюють, не мають на хліб, а на випивку мають завше... Далі, як кажуть, більше. У місті були угруповання з різними назвами – „Жуки”, „Зоопарк”, „Центральні”, так звані підвали... Члени одних дружили між собою, з іншими влаштовували сутички. Лобанов з товаришем прийшли у такий підвал займатися спортом. Старші, щоб перевірити “боєздатність”, накурювали їх коноплею, давали боксерські рукавиці й дивилися, як вони б’ються. Їх зарахували в угруповання, вони і далі приходили на заняття, а коли пропонували покурити анашу, ніколи не відмовлялися... А вишколом ставали справжні розборки за містом. Спочатку клас на клас, школа на школу, з палками, арматурою, дикими криками. Були трагічні випадки – бійка є бійка. Не страшно було? — запитую. Усяко... Так було заведено – або ти тримався, як пацан, або ти лох. Зі школи мене вигнали у „вечірку”, я влаштувався у шахту. Спокою не було. Щось натвориш – викликали міліцію, не раз саджали у „мавпятник”. Бувало, не раз просиш цигарку – зайдуть, відтарабанять, уже не радий, що просив. Скинеш якогось п’яничку з тих нар, проспишся, зранку на шахту... А як батьки на все це реагували? Мама тоді вже була хвора на рак, батько шукав гроші на дороге лікування, а в мене був свій шлях. Мама казала – покайся, я часом, бувало, й сльозу зронював від тих розмов, але наступного ранку йшов і робив своє. Ніколи не відмовлявся ні від коноплі, ні від галюциногенного „Терену”, але наркоманом себе не вважав... ...А ти і не вважатимеш, хоча залежність і з’явиться, відчищає шпатель від цементного розчину і приєднується до розмови Романів побратим по вірі. Дубенчанину Ігорю Німчукові 35 років. У минулому він – запеклий наркоман, розпочинав так само з легких наркотиків. Не криється, розповідає, що мав три ходки на зону за вживання і збут наркотичної сировини. Каже, тривалий час лікувався у реабілітаційних центрах, а потім прийшов до Бога. Шкільні розборки відійшли у минуле, почалися інші крупніші, у старших була зброя й обрізи, розповідає далі Роман. Я знаю, як це бити людину по голові тридцятисантиметровим напилком... Б’єш, ніби по подушці, те ж саме відчуття, не відчуваєш під залізом черепа… Зовсім. Потім чуєш – того чи іншого у лікарню забрали, а кого саме – хтозна! У Воркуті це було нормою, не допомагали й спецоперації правоохоронців. Я теж мав три дірки у черепі, переломи ребер. Це було стадне почуття міського рівня – всі ідуть у бій, і ти за всіма. Ми з товаришами спочатку обкрадали гаражі й машини, а потім викрали авто. Нас піймали зранку: КПУ (камера попереднього ув’язнення), суд, три роки відстрочки... Як не дивно, нас це підігріло, додало азарту – ми узагалі зірвалися з ланцюга. Сестра казала, що у мене лише два шляхи – або вб’ють, або запроторять до в’язниці. Зміни на краще почалися не в Романові – їх він помітив в одному зі своїх товаришів по шахті. Той хворів три дні, а коли повернувся до роботи, сказав усім, що він віруючий. Відтоді він перестав бути нашим другом, каже Роман. – Але, як не дивно, у тяжку хвилину я звернувся до нього. Лобанов потроху збирає нехитрий реманент біля могили і каже, що вже десять років живе з Богом у серці: Я навіть з лиця змінився, зникла ворожість, цинізм, погляд зпід лоба, з’явилася посмішка. Мене рідні спершу не впізнавали! Цього літа був на батьківщині, розповідає Роман і дає товаришеві команду збиратися додому. – Частина друзів уже сидить, інші давно наркомани, багатьох немає серед живих... Дехто, здавалося, уже осьось мав усе, але раптово отримував кулю у ресторані... Хтось з них радів за мене – мовляв, ти молодець, відірвався від стада, знайшов у собі сили. Відповідав їм: не в собі знайшов, а в Богові. * * * ...Йдемо заплутаними дубенськими вуличками. Роман доволі сучасний молодий чоловік, не зазомбований наставниками, каже, що часом не погоджується з тим, що викладено у книгах п’ятидесятників. Тому у вірі опирається лише на Біблію. Ледь скрипнула хвіртка на подвір’ї Лобанових. На подвір’я висипає четвірка дрібних білявеньких діточок. Це Давид, Ангеліна, Діана і Рувим. Наймолодшого – Богданчика — дружина Ірина заспокоює у колисці. Оце весь мій скарб, втішається тато. – Шість років тому з’явився старшенький Давид, було дуже тяжко, народилася Ангеліна – стало ще важче... Тоді організував власну невеличку фірму з пошиття взуття, рік тому зайнявся євроремонтами, долари пачками не приходять, але на сім’ю вистачає. Дрібна робота узагалі на малюках позбирати яблука у садку, замести подвір’я... Справляються добре.
