Загиблі Герої березня - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.73 € 33.28
Загиблі Герої березня

У Володимира Онопрієнка залишилися мати, дружина та донька.

Загиблі Герої березня

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за березень 2021 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним

«Коли ранок дарує нам теплу і затишну тишу - це все вони. Коли перед очима звична багатолюдна вулиця - це все вони. Коли білизну свіжого снігу не покривають чорні плями від розривів - це все вони. Коли байдуже реагуємо на гучний звук - це все вони. Коли по дорогах їздять автівки, а не танки - це все вони. Коли перед нашими дверима немає ворога - це все вони. Коли спокійно засинаємо під м'якою ковдрою - це все вони. Коли опускаємо погляд в екран телефона, а не в холодну землю воронки, - це все вони. Коли ми живемо, особливо не замислюючись, завдяки кому наше життя таке безтурботне - це все вони. Кожен сам вирішує, як йому ставитися до війни, який обрати шлях: байдужості чи співпереживання. Але будь-яка байдужість негайно потоне в пилу, піднятому в повітря після першого удару снаряда поруч із вашим будинком. А щоб цього не сталося - гинули і гинуть солдати», - пише Ян Осока на Цензор.НЕТ.

Володимир Володимирович Онопрієнко народився 25.05.1977 року у селищі міського типу Драбів Черкаської області.

Старший солдат, командир бойової машини - командир відділення 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 березня в районі села Старогнатівка Бойківського району Донецької області внаслідок смертельного поранення, що зазнав під час обстрілу наших позицій з боку найманців РФ.

Похований 13 березня у Драбові. У нього залишилися мати, дружина та донька.

Олександр Валентинович Пекур народився 17.11.1990 року у селі Гурівщина Бучанського району Київської області.

Після закінчення сільської загальноосвітньої школи Олександр здобув у Києві фах електромонтажника. Відслужив строкову, а 2015 року його було призвано за мобілізацією, він потрапив на фронт, брав участь у боях біля Зайцевого.

Старший солдат, номер обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 54-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 12 березня близько 20.00 в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

За повідомленням оперативного командування «Північ», «…старшому солдату Олександру Пекуру було 30 років. За словами друзів та рідних, чоловік найбільше мріяв про власну родину.

Без сина, онука та брата залишилися мама, бабуся і брат. Ховали військовослужбовця на Київщині, у рідному селі Гурівщина. Біля рідної хати зібралися чи не сотні друзів, побратимів, військовослужбовців…

- Олександр, як і багато інших Героїв, був справжнім воїном, справжнім патріотом. Для нас всіх це незамінна втрата. Але найбільше з загибеллю сина та брата втратила його родина. Я безмежно вдячний за сина, за воїна, який з честю віддав життя, виконуючи свій обов’язок. Ми ж обіцяємо, що ворог буде покараний, - звернувся до рідних командувач військ оперативного командування «Північ» генерал-майор Валерій Залужний, вклонившись перед труною та матір’ю.

Але будь-яка байдужість негайно потоне в пилу, піднятому в повітря після першого удару снаряда поруч із вашим будинком. А щоб цього не сталося - гинули і гинуть солдати.

Церемонія прощання відбулася за всіма військовими канонами: за участі почесної варти, військового оркестру, у пам'ять про полеглого воїна лунав військовий салют. Труна була покрита Державним Прапором України, який потім передали матері Олександра.» 

Похований 16 березня у рідному селі. У нього залишилися мати та брат.

Віктор Степанович Пасєка народився 08.06.1965 року у селі Мончинці Красилівського району Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.

До того, як узяти до рук зброю та піти захищати Україну, Віктор Степанович багато років поспіль працював водієм тролейбуса у комунальному підприємстві «Хмельницькелектротранс», де залишив по собі напрочуд гарні спогади, як про добру, чуйну та безвідмовну людину.

Призваний за контрактом Хмельницьким ОВК 12.09.2018 року. Служив спочатку мінометником, а згодом – командиром взводу. Цього літа термін дії контракту спливав, і чоловік мав повертатися додому, до своїх доньки та онуків, яких він безмежно любив та пишався ними.

Молодший сержант, командир бойової машини-командир 2-го відділення 3-го взводу 2-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 18 березня о 12.10 в районі селища міського типу Південне Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, що зазнав під час обстрілу позицій ЗСУ найманцями РФ з боку окупованої Горлівки.

Поховали Віктора Пасєку 21 березня у Хмельницькому. У нього залишилися донька та двоє онуків.

Андрій Володимирович Грабар (позивні Мамай, Танчик) народився 14.09.1995 року у Миколаєві.

Службу у лавах Військово-Морських Сил він починав навесні 2015 року у десантно-штурмовій роті 501-го окремого батальйону морської піхоти, який на той час складався виключно з вихідців з Криму, які не зрадили Україну, перейшовши мешкати на материк. Під час 4 та 5 хвиль мобілізації батальйон доукомплектували мобілізованими солдатами, але Андрій Володимирович не потрапив до нього – йому було відмовлено у призові за мобілізацією. Тоді він у 18 років підписав свій перший контракт та зміг потрапити до морпіхів.

Молодий, у чомусь недосвідчений та наївний хлопець, він швидко набув необхідного досвіду, брав участь у боях на Приазовському напрямку (зокрема, взимку 2015-2016 років стояв у Широкиному на найбільш небезпечній ділянці).

Одночасно з військовою службою навчався у міжнародному класичному університеті імені Пилипа Орлика.

Молодший сержант, командир бойової машини-командир відділення батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Як пригадував на своїй Фейсбук-сторінці його побратим Сергій Панков, «Ми познайомилися з тобою восени 2015, біля Широкиного. Здоровяк під два метри!) з обличчям і очами дитини)). Тобі тільки виповнилося 18 років, навіть військового квитка не мав, а вже був контрачем 501 ОБМП і на війні.

Ага! Я сам прифігів, коли ти розповів нам свою історію, під час одного з багатьох чаювань в нашому окопі. Любив ти до нас заходити, просто посидіти, поговорити, почаювати... Бувало, виповзеш з бліндажа, а ти вже тут як тут!) Сидиш біля вогнища воду грієш)). Пам'ятаєш?)

А як клина спіймав під час першого бою? Як хлопці тебе в окоп стягували, щоб не стояв баштою!?))) Ну того я не бачив, розповідали, але ти ж і не заперечував! Ти вобщє мало що заперечував).

Як в Широкиному приходив до нас на позиції по їжу для хлопців. Зима, то мороз то слякоть. А ти завжди приходив. Коли сам, коли з кимось з бійців. Корсар, шолом, подвійний БК, рпк попереду, «сучка» позаду, по мішку в кожну руку і почапав до своїх позицій метрів за 400 по руїнах. Пам'ятаєш!?)

А як в шолом тобі прилетіло!?) Розлахматило!))

Потім новий дали.

Ммдааа)... Багато про що є згадати нам з тобою. І завжди з посмішкою. Ти є невід'ємною частиною моїх спогадів про війну.» 

Загинув Андрій Грабар 19 березня в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області внаслідок смертельних поранень, що зазнав під час мінометного та гранатометного обстрілу наших позицій з боку найманців РФ.

Кирило Сергійович Биковський народився 17.05.1992 року у Кропивницькому.

Після закінчення 9 класів загальноосвітньої школи №24, вступив до вищого професійного училища №4, у якому отримав повну середню освіту.

08.05.2020 призваний за контрактом Кропивницьким міським територіальним центром комплектування та соціальної підтримки.

Солдат, навідник 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 20 березня о 15.15 в районі населеного пункту Шуми Торецької міськради Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, що дістав під час обстрілу позицій ЗСУ зі стрілецької зброї.

Похований 24 березня у Кропивницькому. У нього залишилися мати, дві сестри та син.

Сергій Васильович Коваль народився 30.08.1977 року у селі Рихта Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Мешкав у Кам’янці-Подільському.

1994 року закінчив військово-інженерний факультет Подільської державної аграрно-технічної академії та пов’язав своє життя зі службою у лавах Збройних Сил України. У складі миротворчої місії з підтримання миру і безпеки перебував у Афганістані у 2014-2015 роках. Повернувшись до України, Сергій Васильович неодноразово брав участь в АТО/ООС.

Підполковник, командир загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв 143-го центру розмінування.

Загинув 26 березня в районі населеного пункту Шуми Донецької області внаслідок смертельних поранень, що дістав під час обстрілу позицій ЗСУ з мінометів та стрілецької зброї.

Поховали Сергія Коваля 29 березня у Кам’янці-Подільському. У нього залишилися дружина, син та донька.

Сергій Михайлович Барнич народився 11.01.1974 року у місті Калуш Івано-Франківської області.

Закінчивши 9 класів Калуської школи №7, вступив до місцевого хіміко-технологічного технікуму, де 1993 року отримав фах «технік-електрик». По тому чоловіка одразу було призвано на строкову, яку він проходив з червня 1993 по грудень 1994 років.

У червні 2015-го його було призвано за мобілізацією, й до липня наступного року Сергій Михайлович ніс службу у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Потім рік вдома – і знову до армії, боронити країну від ворога.

Призваний за контрактом Калуським РТЦК та СП 23.05.2017 року. Контракт був укладений на три роки, а коли сплив його термін дії, Сергій Михайлович одразу підписав іншій, на рік.

Старший сержант, начальник інженерної служби – командир інженерно-саперного взводу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 26 березня в районі населеного пункту Шуми Донецької області внаслідок смертельних поранень, що дістав під час обстрілу позицій ЗСУ з мінометів та стрілецької зброї.

Похований 30 березня у Калуші. У нього залишилися батьки.

Максим Олександрович Абрамович народився 17.03.1994 року у місті Дубровиця Рівненської області.

2009 року закінчив загальноосвітню школу №2, він дуже захоплювався спортом, доволі часто представляв рідну школу на різних змаганнях, також був вихованцем школи бойового гопака. Навчався у Харківському національному університеті внутрішніх справ.

14.12.2020 року призваний за контрактом Дубровицьким РТЦК та СП.

Старший сержант, головний сержант 1-го взводу 3-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 26 березня в районі населеного пункту Шуми Донецької області внаслідок смертельних поранень, що дістав під час обстрілу позицій ЗСУ з мінометів та стрілецької зброї.

Похований 30 березня у Дубровиці. У нього залишилася мати.

Сергій Валерійович Гайченко народився 09.09.1993 року у селі Михайлівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

2012 року закінчив Дніпропетровський технікум залізничного транспорту, працював електромонтером у залізничному депо. Військову службу розпочав 2015 року у Київському окремому Президентському полку.

Призваний за контрактом Дніпропетровським ОТЦК та СП 20.09.2019 року.

Старший солдат, командир бойової машини-командир відділення 1-го взводу 3-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 26 березня в районі населеного пункту Шуми Донецької області внаслідок смертельних поранень, що дістав під час обстрілу позицій ЗСУ з мінометів та стрілецької зброї.

Похований 30 березня у рідному селі. У нього залишилися батьки та брат.

Читайте також: Загиблі Герої лютого - 2021