ВУЗЕНЬКА СТЕЖКА НАД ПРІРВОЮ

Перш ніж вибрати собі подругу, добре зваж, хто вона, інакше згодом матимеш чимало неприємностей. Саме так сталося й з молодою лучанкою Лілією, котра на деякий час поселила у своїй квартирі подружку-злодійку. Ще одна лучанка-школярка зазнала чимало збитків, повіривши знайомій, дев’ятнадцятирічній, але уже досвідченій аферистці. Суд виправив помилки довірливих дівчат, а злочинці сіли на лаву підсудних

Борис ПЛАХТІЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО

ВТЕЧА З ЧУЖОЮ МОБІЛКОЮ
Двоє дівчат-старшокласниць Катя й Аліна, прогулюючись ввечері Театральною площею, вирішили випити по склянці чаю і з’їсти солодке тістечко. Зайшли у «Волиньпак», що поряд. Там, за столиком, пили і розмовляли. З чашкою кави до них підсіла ще одна дівчина Олена, значно старша від них. Її школярки трішки знали, бо зустрічали кілька разів на вулиці.
Розмовляли уже втрьох, сьорбаючи чай та каву. Несподівано у сумці Аліни задзвонив мобільний телефон. Вона почала виймати звідти мобілку, але Олена швидше висмикнула її за шнурок, потім набрала якийсь номер й почала говорити.
— Віддай мобілку! — сказала Аліна.
— Зачекай, зараз поговорю з мамою й поверну.
В цей час оголосили, що магазин зачиняється. Дівчина сховала мобілку в кишеню своєї куртки.
— Давай телефон! — нагадала Аліна.
— Вийдемо на вулицю, там і отримаєш.
Проте й на вулиці Олена не поспішала повертати телефон, а попрямувала до готелю «Україна». Дівчата мусили йти за нею.
Коли підійшли до готелю, Олена зупинила таксі й попросила дівчат допомогти розшукати її знайомого Миколу.
— Де він живе?— запитала Катя.
— На вулиці Ковельській...
На вулиці Ковельській Олена попросила водія зупинитися біля одного будинку й вийшла із салону.
— Зараз я повернуся, — попередила й попрямувала до будинку. За нею на всякий випадок пішла й Катя.
Обоє досить швидко повернулися.
— Я помилилася адресою, — заявила Олена.— Поїхали до інфекційної лікарні, він живе там.
Біля інфекційної лікарні вона знову вийшла із салону, сказала, що зараз повернеться, й кудись попрямувала.
Олену чекали півгодини, але дівчина не поверталась.
— Більше я чекати не можу, — заявив водій.— Будемо їхати. Куди вас підвезти?
— Мабуть, в центр міста, — попросила Аліна. — Але ж в Олени залишився мій мобільний телефон, а я не знаю ні її прізвища, ні адреси, де живе.
— Обманула вона вас, дівчата, — із співчуттям сказав водій.— Як можна незнайомій людині давати мобільний телефон?
— Вона сама його в мене вихопила, — пояснила Аліна.
— Нічого, міліція розшукає... А де ти його взяла? Мабуть, батьки купили? — поцікавився водій.
— Та ні... Його мені подарувала бабуся. А купила в магазині «Телефорт», що на проспекті Волі.
Водій підвіз дівчат знову в центр міста, але навіть грошей не взяв із потерпілих...
Тим часом Олена була вже вдома. Раділа, що вдалося виманити майже у незнайомих дівчат гарний, темно-синього кольору мобільний телефон.
Чотири дні тішилася. Потім здалося, що в неї його хтось може викрасти. Чи раптом міліція довідається, де вона живе, прийде, зробить обшук й знайде телефон.
Олена подалася на Центральний ринок. Там торгувала її подруга. Вирішила в неї залишити на якийсь час вкрадену річ. Але на ринку зустріла знайомого хлопця Анатолія й попросила, щоб телефон деякий час побув у нього.

ЯК ДІВЧАТА ОШУКАЛИ ЧИНОВНИКА
Після того, як батьки Аліни звернулися у Луцький міський відділ внутрішніх справ, працівники міліції швидко розшукали аферистку. Виявилося, що її прізвище Королюк, проживає в цетрі міста, ніде не працює. Дівчині нічого не залишилося, як написати явку з повинною, в якій вона детально розповіла нічого не приховуючи, що відбулося того пізнього вечора, коли випадково зустрілася із двома старшокласницями.
Виявилося, що це не перший її кримінальний вчинок. Хоча має лише дев’ятнадцять років, але вже встигла побувати на лаві підсудних. Як це трапилось?..
Одного весняного вечора, коли вже давно стемніло, Олена з подружкою Оксаною бродили містом. Випадково познайомилися з чоловіком на вулиці Винниченка, розговорились. Можливо, дівчата йому сподобались, бо він несподівано запросив їх на каву. Подружки довго не роздумували й одразу погодилися.
— Зачекайте, зараз я тільки візьму гроші, — сказав чоловік й попрямував до банкомата, що був поряд.
Дівчата пішли за ним.
Чоловік витяг пластикову картку ПриватБанку й зняв гроші, сховав їх і картку до кишені.
— А тепер ходімо до мене, де я працюю, — запропонував.
Кабінет поважного чиновника виявився просторим, добре вмебльованим. Вмостилися за столом, пили каву, напевне, й не тільки каву.
Далеко за північ господар кабінету несподівано попросив дівчат, аби котрась пішла до нічного кіоска й купила кілька пляшок пива. Витяг з кишені піджака гроші,але не відчув, як звідти випала на підлогу пластикова картка. Олена непомітно підняла її й сховала у свою кишеню.
— То хто йде? — простягнув гроші дівчатам.
— Мабуть, я, — згодилась, не роздумуючи Королюк, й вийшла з кабінету. За пивом Королюк не пішла, а попрямувала до банкомату. Ще коли незнайомець звідти брав гроші, вона стояла поряд і запам’ятала його код. Тепер похапцем вклала пластикову картку в банкомат й він видав їй 1140 гривень – всі гроші, які незнайомець там тримав. Картку викинула.
Наступного дня гостинний господар кабінету, звичайно, зрозумів, де поділася його пластикова картка, а коли довідався, що з неї знято всі гроші, мусив звернутися у міліцію. Королюк у всьому призналася. Луцький міськрайонний суд тоді засудив її на два роки позбавлення волі, але з трирічним випробувальним строком. Врахував молодість підсудної, те, що мала дворічного сина, вважалася матір’ю-одиначкою.
Випробувального строку Королюк не витримала. Знову вчинила злочин, фактично силою та обманом заволодівши дорогим мобільним телефоном школярки Аліни.

СВАРКА ЗА ЧОБОТИ
Олена Королюк викрала мобільний телефон, хоча і в знайомих дівчат, але не в подружок. А ось лучанка Тетяна Мельник обікрала свою найближчу подругу Лілію, яку давно знала, часто приходила до неї додому, не один раз там ночувала.
Одного дня Лілія йшла вулицею Карпенка-Карого, зустріла Тетяну.
— Ти куди поспішаєш? — запитала подружку.
— Нікуди мені поспішати... Щойно посварилася з батьками та й пішла від них, гримнувши дверима, — пояснила Мельник.—Тепер додому йти не хочеться, може, в тебе кілька днів поживу?
— Я не проти, але ходімо ще запитаємо у моєї матері.
Мати Лілії не заперечувала, й Тетяна поселилась у кімнаті подруги. Прожила у неї близько тижня, там і харчувалася.
У п’ятницю мати Лілії зранку пішла на роботу. Дочка ще ніжилася в ліжку. Тетяна підійшла до неї вже вдягнутою.
— Куди так рано зібралася? — поцікавилася Лілія.
— Перебіжу в магазин, цигарок куплю.
Мельник вийшла з кімнати, попрямувала до виходу. У коридорі вона ще раніш видивилася новенькі зимові чобітки. Кинула їх у свій фіолетового кольору пакет, який весь час носила із собою, поклала туди ще й шкіряну кепку Лілії й вийшла з квартири. Вона сіла на автобус й поїхала на вулицю Ковельську. Там в одному з приватних будинків проживала її знайома циганка Наташа. Переступивши поріг циганського будинку, Тетяна одразу запропонувала Наташі:
— Принесла тобі новенькі замшеві чобітки. Може, купиш?
Наташа взяла чобітки, оглянула їх, примірила.
— А чого продаєш? — запитала.
— Мені вони не дуже подобаються.
— Чобітки непогані, взяла б, але маю за душею лише п’ятнадцять гривень.
— Ти що? Вони коштують більше чотирьохсот гривень! — вигукнула Мельник.
— Як знаєш, але більше грошей у мене немає.
— Давай, скільки маєш...
Мельник продала циганці ще й чужу зимову кепку за десять гривень і задоволена вийшла з хати, бо в руках уже мала гроші. До подруги вона того дня так і не повернулась...
Ввечері з роботи прийшла мати Лілії. Дочка чомусь надто уважно почала придивлятись до її взуття.
— Що ти так на мої ноги дивишся? — здивувалась мати.
— Я думала, що ти пішла на роботу у замшевих чобітках.
— Ні, вони стоять в коридорі.
— Я шукала, ніде немає!
— Як то немає?
— Мабуть, їх вкрала Тетяна, адже сьогодні до нас ніхто із сусідів чи знайомих не заходив.
Наступного дня Лілія зустрілась із Тетяною.
— Ти вчора забрала чобітки і мою кепку? — запитала.
— Я, — буркнула невдоволено Мельник.
— Негайно поверни!
— Не поверну, бо я одразу усе продала знайомій циганці.
— Доведеться подати на тебе в суд!
— Подавай... Мене вже одного разу судили...
Двадцятип’ятирічна Тетяна Мельник, як і Олена Королюк, знову опинилася на лаві підсудних. Луцький міськрайонний суд позбавив її волі на один рік і один місяць. Олену Королюк засудив на чотири роки і один місяць. З неї також стягнуто понад вісімсот гривень матеріальних збитків на користь потерпілої.
В апеляційній скарзі Королюк написала: «Прошу звернути увагу на мій молодий вік, на те, що маю дворічного сина, з дитинства хворію...».
Апеляційний суд області все це врахував й змінив вирок, визначивши дещо іншу міру покарання: два з половиною роки позбавлення волі.
Раніш крадіжками в переважній більшості займалися чоловіки, таким методом роздобуваючи собі гроші на спиртне та наркотики. Нині до них все частіше приєднуються дівчата та молоді жінки. Чи ж дивно, що вже двічі побували на лаві підсудних Олена Королюк та Тетяна Мельник? На жаль, подібних випадків в області все більшає. А треба було б подумати, чи варто калічити свою молодість через якийсь нікчемний мобільний телефон або такі ж чобітки? Молодість коштує значно дорожче. І, головне, вона не повертається. А щоб не втратити її, не варто ризикувати і йти вузенькою стежкою над прірвою...