КОТЯЧИЙ «МЕДПУНКТ» В ОДНОКІМНАТНІЙ КВАРТИРІ Перед вікнами квартири, що на першому поверсі за адресою Гагаріна, 2 у Млинові, - імпровізована їдальня. Чотири каструлі, начисто вичищені собачо-котячим братом, миска з чистою водою, чимала будка, альтанка для чотирилапих і старий диван. Відома в околиці ревна любителька тварин 81-річна Ольга Михайлівна Батуренко саме закінчила годувати своїх різношерстих вихованців. Підходимо ближче – більше дюжини котів і собак розбігаються у різні боки. Неодноразово зраджені людьми, зацьковані й покинуті, заради власного спасіння вони навчені довіряти лише бабці Олі. Вона приймає усіх: годує, лікує, купає і пестить. - Собак четверо, котів більше десятка, це ті, хто з пропискою, - намагається порахувати хвостату братію жінка. – Але то сьогодні так. Завтра хтось підкине ще. У мене до зменшення не йде, лише до збільшення. Он вчорашнє „надбання” – триколірна кицька, іще не хрещена... Тобто, без імені. Залишками обіду годую птахів – постійно злітаються он на ту галявину! День Ольги Михайлівни розпочинається з годування собак і котів, цим же і закінчується. За добавкою і на ночівлю коти самостійно безперешкодно заходять у квартиру по приставленій драбині. Собаки поспішають на ночівлю через двері. Міняються коти, зношується драбина, але позиція господині квартири на першому поверсі залишається незмінною: вікно не зачиняється ніколи, а турботу отримує кожна нова тварина. І так уже щонайменше двадцять років. - Ось Чижа, Боба, Полканчик, - називає собак господиня. – Клички котів плутаю: Тіна, Тоня, Галя, Пуся... Хіба усіх запам’ятаєш? Довколишні пси і коти живуть на пенсію бабці Олі й на гроші, які дають мамі й бабусі діти. Але про те, куди спрямовує кошти, старенька воліє дітям не розповідати. - Картоплі вони не їдять, - киває на хвостатих і хазяйновито ділиться досвідом бабця Оля. – Я варю їм кашу з ячмінної крупи, макарони. Розтовчу крайку хліба з яйцем, тоді хліб наминають... Ми багаті, коли у дворі весілля. Тоді нам зносять смачненьке. Часом із ковбасного цеху чогось принесуть. Учора якась добра душа залишила під вікном кульок із салом, буде з чим варити кашу. Бо ж сухий корм – то тільки ласощі. І коти, і собаки ночують на кухні, там же знаходиться і „медпункт”. Рани тваринам Ольга Михайлівна лікує тальком, оливковим маслом, коли болять животи варить сушене листя евкаліпту, поїть відваром. Каже, і собі, і їм евкаліпт – перші ліки. Від бліх має дуст. Весною вона пильно стежить, щоб вихованці не навели потомства. Не допомагає... Єдиний син Валентин живе у Рівному, має дітей. У його квартирі теж три кішки, тому маму він розуміє. “Якщо ти їх не пригрієш, то хто ж їх пошкодує?” - каже, і пропонує мамі на зиму переїздити до Рівного. З усіма вихованцями. - Я можу помирати хоч сьогодні, але думаю - хто ж їх, бідних, прихистить? – бідкається Ольга Михайлівна. - Часом собаки так допікають, коли гавкотять посеред ночі, думаю, десь подіну їх. Але як же я можу занапастити живе, коли своя смерть за плечима? За роки меценатства баби Олі прихисток для чотирилапих з подачі сусідів неодноразово заслуговував на прискіпливу увагу санстанції, сільради і міліції. Але, як каже бабця Оля, перемога поки за нею.
ГРАФ МАВ ДВАНАДЦЯТЕРО СОБАК - Я з графської родини, - безапеляційно заявляє господиня й ледь примружує очі, задоволена з реакції, викликаної своїм одкровенням. – Але часом можу сказати вагоме гостре слівце, якщо потрібно захистити скривджених тварин. На підтвердження історії бабця Оля виносить з квартири жерстяну коробочку з-під льодяників. Дістає старі світлини. На одній – полковник царської армії у білому кітелі з маленькою дівчинкою у широкому капелюшку на руках. - Це мій дід – Кирило Абрамович, - не без гордощів каже бабця Оля. – Служив на північному Кавказі, дістав від царя графський титул і землю. Помістя знаходилося десь коло Володимира-Волинського. А гарне дівча – то моя мама. Мама Тетяна розповідала, що дід бабці Олі одружився пізно – у п’ятдесят років з вісімнадцятирічною полькою. На початку минулого століття молода дружина народила йому доньку і припинила прикидатися закоханою. Усе дивилася на той берег річки, де жив молодий дворянин, а згодом таки утекла з коханцем у Канаду, залишивши доню. Пізніше вже внуки Ольги Михайлівни відшукали в Канаді чимало родичів – з новим чоловіком бабуся нажила п’ятеро синів. Ошуканий царський полковник більше не одружився, завів собі дванадцятеро псів, а землю 1910 року передав у власність Зимненського монастиря. - Я вже не знаю, скільки там десятин було – чи двісті, чи триста, - розповідає Ольга Батуренко. – Після підписання дарчої мого діда у монастирі лише пирогами з грибами зустрічали, фаршированою щукою і хмільним квасом. Я маю фото, датоване 1914 роком, на ньому – моя мама й колишня ігуменя. А вже через чотири роки діда розстріляли, спалили дім… Внуки ладні будь-коли завезти мене у Зимненський монастир, маю й запрошення від ігумені, бо листувалася з нею. То ж спільна історія – їхня і нашої родини! Але ж поки маю за ким доглядати… Коли вже залишається двоє-троє хвостатих і вже якось можна тимчасово прилаштувати їх у добрі руки, за день під вікнами квартири бабця Оля знову знаходить поповнення. Вона й будку під вікном прилаштувала, щоб підкидьок пересидів ніч у ній, а на ранок забирає його у кухню. Зимою в тій буді завжди ночують по шестеро псів-зайд. Батько бабці Ольги працював у млинівського графа Ходкевича агрономом, теж тримав собак і котів. За вірну службу графу в 1929 році радянська влада запроторила батька на Сибір. За рік Оля з мамою виїхали до тата. - Часом Боба почує когось за вікном, розгонить сон, - коситься на чорного великого собаку бабця Оля. – Тоді крутишся у ліжку до ранку, дістаєш старі фото і пригадуєш усе, що трапилося зі мною за останні сто років. Ольга Михайлівна заглиблюється у спогади, а потім з дна тієї самої коробки дістає чорно-біле фото песика. Її очі спалахують. - Собачка Фіфа, купила сорок років тому в Клайпеді, - із замилуванням читає підпис на звороті. – Прожив одинадцять років, дуже любив солодощі. Ніколи не відмовлявся від цукру і цукерок... Хороший був пес! Наступні півгодини слухаємо цікаві історії про улюблених собак графині бабці Олі.
