АЛЕ ВІН НАДІЄТЬСЯ І НА «ЧУДО» З БОКУ НАШИХ ЧИНОВНИКІВ...
АЛЕ ВІН НАДІЄТЬСЯ І НА «ЧУДО» З БОКУ НАШИХ ЧИНОВНИКІВ
Незважаючи на важку хворобу, яка в дитинстві покрутила йому руки і ноги і зараз постійно дає про себе знати, Петро Ткачук самостійно навчився малювати і тепер у нього замовляють картини. Не знаючи нот, він освоїв клавішні інструменти і нині не просто грає в ансамблі, а й випускає музичні альбоми. Крім того, Петро опанував їзду на автомобілі, а зліплені ним копії вантажних авто виставляються на різноманітних виставках.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ
ДО МРІЇ ЙОГОНЕСЛИ НА РУКАХ… – «Ну як ти не піднявся на Говерлу – ти ж усе життя про це мріяв?» – з болем запитує мене племінник, розповідає Петро. Пояснюю йому, що підйом припав на після дощу, розмило стежки, люди ледь не рачки піднімалися, а куди я зі своїми костурами? «Невже ніхто не захотів тебе нести? Я тебе наступного разу занесу!» – не вгамовувався Віталій. …На картині Петра ми ніби самі здійснюємо підйом на Говерлу: під ногами ліс, з якого тільки що вийшли, а попереду височіє найзаповітніша мрія походу – найвища вершина України. Усе передано з такою фотографічною точністю і любов’ю, що, здається, картина жива – заберешся в неї і підеш… Тим часом Петро демонструє нам ще одне своє карпатське полотно – схоже на попереднє, тільки тут ліс зображений ще нижче під ногами, а Говерла – уже ближче. З гордістю пояснює, що це змальовано з висоти, на триста метрів вищої у порівнянні з попередньою картиною. На стільки метрів племінник Віталій через три роки зміг його винести вгору. Ніс доти, поки мав сили – у Карпатах дуже часті дощі... Петру було два роки, коли після щеплення від поліомієліту хвороба в лічені дні покрутила йому руки і ноги. Ревматоїдний поліартрит. Знову на свої ноги він став у шість років. Та й то – лише за допомогою милиць…
ПЛАСТИЛІНОВИЙ… АВТОПАРК У день нашого приїзду Петру знову довелося відкласти написання копії великого полотна художника Василя Полєнова «Христос і грішниця», а закінчувати написання портрета на замовлення. У Градді Маневицького району знають, що їхній односельчанин Петро Ткачук дуже точно може передати людське зображення, тому часто замовляють в нього портрети близьких людей на подарунок до дня народження. Але найчастіше Петро любить сам робити подарунки. Коли його старший брат одружувався, то він зобразив брата і його наречену… у повний зріст! Коли дивишся на його роботи, аж не віриться, що Петро не має художньої освіти. Видно, він спеціально народився для того, щоб творити оцю красу. Але народитися для цього мало. Він добре знає ціну десятого, сотого поту, поки прийде результат. Тому й такий скрупульозний у своїх роботах. Це стосується не тільки його картин, які, здається, ніби перефотографовані, а й зліплених ним моделей автомобілів, які неможливо відрізнити від заводських іграшкових машинок. Його залізне правило: в моделі мусить бути точно передана кожна найдрібніша деталь, все має бути один в один, як у справжнього авто! Навіть зараз, коли він вже ас у цій справі, на виготовлення однієї моделі йде до тижня. І це – робота з ранку до вечора. Автомобілі Петра уже не раз демонструвались на різноманітних виставках. Щоправда, останнім часом він відмовляється від показу своїх авто. – Великі поломки після цих виставок у моїх автомобілів, – усміхається. – Це ж – не пластмаса, а пластилін. Тому роздумую над розробкою прозорої упаковки на мої машини, щоб можна було моделі роздивлятись, при цьому не торкаючись їх. А ці авто йому надзвичайно дорогі. Коли з 11 до 14 років хвороба дала ускладнення і Петро взагалі протягом трьох років не міг встати з ліжка, єдине, що міг робити, – це ліпити. Згадував, як знайомий провіз його на імпортній вантажівці і виліпив її. Мріяв, що таке знову повториться. — Як сильно крутило усі пальці, то, звісно, пластилін я не міг розминати – тоді грів його на свічці, поки він не ставав м’якенький… Останні роки Петро живе за допомогою лікарських препаратів. Як тільки кілька днів не повживає медикаментів, у нього піднімається температура і починають крутити суглоби. За два місяці загострення, протягом яких він прикутий до ліжка, його м’язи атрофуються. Тоді доводиться їх заново натреновувати. Раніше Петро міг нагнутися і дістати з землі, скажімо, олівець, який випав, а зараз, після загострення, знову не може цього зробити.
ЧИ ДОПОМОЖУТЬ ПЕТРУ МІНІСТРИ? Десь у ті хвилини, коли Петро ліпив свої пластилінові автомобілі, у нього народилася неймовірна, здавалось би, у його ситуації мрія: мати самому справжній автомобіль. А до поставленої мети Петро йде наполегливо. Зціпивши зуби, через не можу. Коли в Маневичах відмовилися приймати його на курси водіїв – «з інвалідом просто не захотіли возитись», він добився, щоб його прийняли в автошколу у Луцьку. На кілька місяців заради цього переїхав жити в обласний центр до старшого брата. Коли отримав права, зізнається, став… підробляти на весіллях, щоб зібрати частину грошей на своє авто. Для цього самотужки навчився грати на клавішних інструментах. – Спочатку придивлявся до гри хлопців, а потім і сам спробував – ніби вийшло, адже слух у мене непоганий, – каже. Скромно каже. Адже їхній вокальноінструментальний ансамбль “БетЕл” (“Дім Божий”, “Місце, де присутній Бог”) не просто грає на весіллях, а й уже записав на луцьких студіях звукозапису свої три музичних альбоми («Вірую», «Ісус – скала», «Ісус за нами прийде»). І добра частина з цих альбомів – авторські твори Петра. Не знаючи нот, він пише музику на слух! На жаль, коли до здійснення мрії про власний автомобіль Петру залишався якийсь крок, зробити його не дали наші заплутані закони та чиновницька байдужість. Петро оформив усі необхідні документи і родичі придбали для нього за кордоном легковик. Автомобіль мали розмитнити як гуманітарний вантаж, а Петра зняти з черги для інвалідів на машину. Але за ті кілька місяців, поки тривали пошуки та покупка, у закон внесли зміни, якими заборонили розмитнювати машини, старші 8 років. А Петровому «Опелю», який зараз стоїть на українській митниці, – 9. Хлопець у розпачі… Петро, який став заручником законів, що швидко змінюються, звернувся до Кабінету Міністрів, і зараз чекає на «чудо» з боку чиновників. Хоча на кордоні творяться всякі «чудеса», а тут, коли дійшло до бідного інваліда, ось яка завидна законопослушність. То ж поки що мусить усякими способами кілька разів на тиждень в інвалідному візку долати добрий десяток кілометрів у сусідні Колки на репетицію свого ансамблю. – Мені подобається те, чим я живу. От тільки кожен третій рік моя хвороба активізується. Нинішньої весни я довго лежав. Здавалось, здоров’я, яке здобув за попередніх два роки, десь поділось. Але нічого, зараз у мене попереду майже два здорових роки,.. – усміхається 28річний самородок на милицях.
