ТРАГЕДІЯ КОРТЕЛІС І СПЕКУЛЯЦІЇ НА НІЙ

Коли мені довелося досліджувати українсько-польське протистояння у роки минулої війни, то знайомлячись із літературою про ці події, я натрапив на дивні речі, що змусило мене переключитися на деякий час на іншу тему.
Зокрема, у 28-ому числі культурологічного часопису “Ї” (2003 рік), повністю присвяченого трагедії Волині, в статті доктора історичних наук, професора кафедри етнології Львівського національного університету Степана Макарчука “Втрати населення на Волині у 1941-1947 рр.” я прочитав наступне: “Символом жорстокості німецького окупаційного режиму ввійшло в історію велике польське (!!!?) село Кортеліси Ратнівського району Волинської області. В офіційних радянських виданнях писали, що під час його покарання було вбито 2875 жителів, а саме село було повністю спалене!”


Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ

Спочатку я подумав, що професор механічно записав до жертв наших західних сусідів українських мешканців села Кортеліси. Але моєму подивуванню не було меж, коли нещодавно я заглянув у Інтернет і зустрів цю ж статтю Степана Макарчука і з тим самим “великим польським селом Кортеліси”, яка передрукована з п’ятого тому збірника праць “Україна—Польща: важкі питання”, що вийшов у Варшаві 1999 року.
А от сайт газети “Криворожские новости-2005” наголошував: “Вояки ОУН-УПА (!!?) полностью уничтожили большое село Кортелисы на Волыни с населением 2875 человек”. Офіційний сайт Партії регіонів подавав інтерв’ю з істориком Віктором Поліщуком з приводу реабілітації ОУН-УПА, в якому той зазначав: “Вспомнить хотя бы погром в селе Кортелисы, совершенный немцами и украинской вспомогательной полицией 23 сентября 1942 года, вследствие которого расстреляно, живьем сожжено, палками (!!!?) убито 2875 украинских крестьян (поляків на Волині за радянської влади також називали українськими селянами), в том числе 1620 детей, сожжено 715 жилищ”. Сайт “Всемирного форума львовян” писав: “…Из числа легионеров “Нахтигаля” и “Роланда” в конце октября 1941 года был сформирован 201-ый шутцманшафт-батальон, которым командовал майор Побегущий, его заместителем был Роман Шухевич. В середине марта 1942 года батальон был переброшен в Белоруссию. …На счету батальона десятки сожженных белорусских хуторов и деревень, а также волынское село Кортелисы, где было расстреляно 2800 жителей”. А ось як змальовував картину знищення села Кортеліси сайт ukrai a.ru: “23 сентября 1942 года колонна автомашин с гитлеровцами, украинскими националистами и полицией подъехала к большому селу Кортелисы Волынской области. Фашисты остались возле машин, а палачи с трезубцами на кепках, под одобрительные крики “Шнель! Шнель!” делали свое кровавое дело”. Мене, звичайно, насторожувала антиукраїнська спрямованість цих писань, але такий їхній тотальний натиск вибивав з моїх рук контраргументи, почерпнуті з призабутої документальної повісті Володимира Яворівського “Вічні Кортеліси”.
І я вже мчу на самий краєчок Волині, на українсько-білоруський кордон, углиб Полісся, де 64 роки тому трапилась жахлива трагедія. В центрі Кортеліс ліворуч від дороги на узвишші упізнаю відомий за багатьма публікаціями груповий скульптурний пам’ятник жертвам. Правда, самі підходи-доріжки, пагорб-могила свідчать, що давненько тут не було офіційних делегацій. Перед сільрадою, там, де стояв знаменитий обгорілий дуб, тепер зяє яма. Виявляється, усохле дерево впало. Зате поруч у сквері знялась у небо церква Успіння Пресвятої Богородиці, яку гітлерівці спалили на християнське свято Воздвиження Чесного Хреста 27 вересня 1942 року.
Охайно і затишно у місцевому краєзнавчому музеї, хоча експозиція зберігає дух радянських часів. На стендах портрети керівників червоних партизанських з’єднань О. Федорова, С. Ковпака, розповіді про “подвиги” місцевих лісовиків. Звучить у радянському стилі з музичними ефектами патетична розповідь про трагедію села. Але хоч би одне живе слово свідка! А їх уже лишилися одиниці.
На мої питання, чи Кортеліси були польським селом і чи знищували його бандерівці, директор музею Марія Ярощук перепитує мене:
— А де ви таке вичитали?
Я називаю видання, авторів публікацій. Звісно, про них у селі не чули. Однак Марія Матвіївна дістає із запасників документи, публікації, називає прізвища свідків і ми крок за кроком починаємо встановлювати істину.
З розповіді Анастасії Адамівни Корнелюк 1928 року народження:
— В Кортелісах лише вчителювали поляки Зоя Козіковська (одинока), Бугело (неодружений). Керував школою поляк Молік, у якого була дружина і діти. Ще було зо шість польських поліцаїв на постерунку. Усі вони, крім родини Моліка, виїхали у Польщу перед приходом радянської влади у 1939 році.
Словом, жодна особа польської національності у Кортелісах не постраждала.
А тепер про роль ОУН-УПА, батальйону “Нахтігаль”, української допоміжної поліції у знищенні Кортелісів, якщо послуговуватись фактами, а не емоціями і пропагандистськими трюками.
В історії Організації українських націоналістів ви не знайдете фактів розквіту цієї організації напередодні Другої світової війни на Поліссі. А от про факти існування Компартії Західної України (КПЗУ), комсомолу за Польщі вам розкажуть чи не в кожному селі. До речі, про це красномовно пише Володимир Яворівський у “Вічних Кортелісах”. І Яків Карпук — майбутній червоний партизан-комуніст, і Микола Зенюк — комендант поліції у Кортелісах, — виходці, можна сказати, з однієї організації. Яків — колишній член КПЗУ, а Микола — секретар комсомольської організації. Після встановлення радянської влади у 1939 році обидва вчителювали.
Але, очевидно, по-різному оцінювали дії нової влади. Бо перший напередодні гітлерівської окупації стає головою сільради, а другий —його опонентом. До речі, факти розчарувань, переходу членів КПЗУ в опозицію до радянської влади на Поліссі були дуже частими. Варто прочитати спогади колишнього члена КПЗУ Данила Шумука “Передумане і пережите” (1998). На жаль, не вдалося роздобути свідчень про те, що спонукало Миколу Зенюка піти в німецьку поліцію. Швидше всього, це було просто бажання влаштуватися на роботу, як про це розповідали колишні кортеліські поліцаї на суді 1959 року. Але цікавий факт. Маючи зброю, кільканадцять підлеглих та завдання окупантів — знищувати “червону нечисть”, Микола Зенюк не розправляється зі своїми ідейними ворогами. Ба більше, він, як і комуніст Карпук, надає у своїй хаті прихисток червоноармійцю — втікачеві з німецького полону, білорусові Хомі Коновальчуку.
Уява відмовляється малювати поліцая-людиножера, який разом зі ста родинами кортелісців переховує червоноармійців, серед яких переважно росіяни: інженер зв’язку, учасник боїв у Брестській фортеці, комуніст Борис Михайловський, військовополонений, старший лейтенант Олексій Попов, військовий лікар, комуніст Микола Воронович, Дмитро Булаєв…
За зиму 1941-1942 років червоноармійці в Кортелісах підлікувалися, стали на ноги. Воно би й пора селянам за одіж, харчі, проживання віддячити. Але виявилося, багато вояків до селянської праці нездібні, а то й неохочі. Скажімо, Воронович — лікар — був потрібною людиною на селі. А Бориса Михайловського, який вдавав із себе теслю, кортелісці згадують: “Поки збив сяку-таку труну, дві дошки зіпсував”. Водночас червоноармієць Хома Коновальчук скаржився, як йому погано жилося в Миколи Зенюка. Той, бачте, змушував його пістолета чистити, воду носити.
Словом, навесні 1942 року у селі зароджувався конфлікт між селянами і військовополоненими. Жару у вогонь підсипав німецький наказ про необхідність відправки людей на роботи до рейху. Виконання його, зрозуміло, покладалось на місцеву адміністрацію: старосту Андріяна Паливоду і Миколу Зенюка. Очевидно, вдома вони обговорювали кого записувати на роботи. І, мабуть, логіка підказувала, що в першу чергу треба подавати не своїх. Про це дізнався “наймит”-червоноармієць Хома Коновальчук і доповів Борису Михайловському. Стало зрозумілим, що спокійно пересидіти війну червоним воякам у поліському селі не вдасться. Отоді й виникла думка створити партизанський загін для самозахисту.

(Закінчення буде)