СЕСТРА, ЯКУ ВВАЖАЛИ ПОМЕРЛОЮ, ЧЕРЕЗ 64 РОКИ ПРИЇХАЛА НА ВОЛИНЬ ДО СВОЄЇ РІДНІ ІЗ ПОЛЬЩІ
СЕСТРА, ЯКУ ВВАЖАЛИ ПОМЕРЛОЮ, ЧЕРЕЗ 64 РОКИ ПРИЇХАЛА НА ВОЛИНЬ ДО СВОЄЇ РІДНІ ІЗ ПОЛЬЩІ
Рідні сестри, яких більше півстоліття тому розлучила війна, зустрілися у Манькові. Від радості плакали всі: рідні, сусіди, односельчани. Жінка, яку багато років вважали померлою, приїхала на батьківську землю вклонитися прахові рідних.
Ірина РОМАНЮК
СІМ’Ю РОЗЛУЧИЛА ВІЙНА Велика Вітчизняна війна зламала долі багатьох людей, розкидала по світу цілі сім’ї. Торкнулася вона своїм чорним крилом й родини Тимофіюків. — Нас у батьків було семеро. Ми жили тоді у Студинях Рожищенського району, - пригадує Марія Соколюк (Тимофіюк - дівоче прізвище). - У 1942 році батька забрали «совєти» за те, що залучав молодих хлопців до лав Української повстанської армії. Додому він більше не повернувся. Не знаємо навіть, де шукати могилу. Двох Маріїних сестер — Анну і Олю — вивезли на примусові роботи до Німеччини. Марія Давидівна, якій тоді було лише 6 років, і досі пам’ятає той страшний день, коли востаннє бачила Ольгу. Анні вдалося втекти і вона повернулася у село. Ще довгий час дівчина переховувалась від німців, а сім’я жила у постійному страху, не знаючи від кого чекати лиха: від своїх чи від гітлерівців. Та й по закінченні війни Тимофіюки жили не краще. У 1944 році брата Степана забрали в армію, з якої він повернувся аж через сім років. А у 1945 старшу сестру Теклю кинули в застінки Луцької тюрми за причетність до ОУН-УПА. Дівчина 15 років відсиділа у таборах Воркути. — Коли почали повертатися додому з Німеччини односельчани, мати щодня виглядала Олю, — розповідає Марія Давидівна. — Але сестри так і не було, і ніхто не знав де вона. Мати все життя чекала свою доньку. Родина подала на розшуки через Червоний Хрест. Але звідти прийшла відповідь, що дівчини не знайдено та пошуки тривають. В пам’ять про сестру Наталія та Марія назвали своїх доньок Ольгами. Проходили роки, і всі вирішили, що Олі нема в живих.
ОНУК ЗНАЙШОВ РІДНЮ 28 червня у школах був випускний. Марія Соколюк пішла й собі послухати виступи вчорашніх одинадцятикласників, розділити разом із ними радість свята. Але побути довго не вдалось: передали, що вдома чекає гість. — Сказали, що приїхав хтось аж із Польщі, — гортає далі сторінки спогадів моя співрозмовниця. — Доки бігла додому, то й не знала, що думати. Але справжній шок чекав на жінку попереду. Молодий приїжджий юнак представився онуком її сестри Олі. Марія Давидівна довго не могла оговтатись від почутих слів. Виявляється, її Оля, яку вона вже давно вписала в грамотку і за упокій душі якої відправляв у церкві священик, жива і відіслала свого онука на батьківську землю сфотографувати могили рідних і села, в якому пройшло її дитинство. Артурові — так звати хлопця — 26 років. Із собою він мав карту України, пам’ятав бабусині розповіді про рідні місця. Студині знайшов швидко. Заїхавши у село, зайшов у магазин. Заїжджого поляка відразу ж обступили люди. Знайшовся й старенький дідусь, який ще «за тих совєтів» вчив польську мову. Артурові показали могилу прабабці, місце, де колись жили його родичі, а також розповіли, що є ще живі бабусині сестри. Одна живе у Білорусі, друга - у Луцьку, а ще одна — майже поряд, у Манькові. Хлопцеві намалювали детальний план дороги і навіть вказали будинок, в якому живе його рідня. Так Артур потрапив у Маньків. А потім була поїздка до Луцька разом із сім’єю Марії Давидівни. — Ніхто із рідні не міг повірити, що все це відбувається з нами і насправді, — витираючи сльози, мовить тітка Марія. — Артур нам розповів про долю сестри. Виявилось, що всі ці роки вона жила у Польщі. Має дітей та онуків. Коли у 1945 році радянські війська були на підступах до Берліна, німецька сім’я, в якій працювала Ольга, вирішила емігрувати в іншу країну. Дівчині також зібрали валізу, прихопивши її документи. Але Оля із знайомим поляком, який теж працював у німців, втекла. Довго діставалися до Польщі і оселилися у рідних юнака. Після закінчення війни дівчина вирішила повернутися додому. Та на польсько-українському кордоні її зупинили прикордонники. Через те, що Оля була без документів, її не пропустили в Україну, сказавши, що Студині під час війни спалені і всі жителі села загинули. Дівчина повернулася назад і невдовзі вийшла заміж за юнака, з яким разом втікали додому. Пройшли роки, і на схилі літ Ольга Давидівна все частіше почала згадувати минуле. З кожним днем її туга за Україною ставала все сильнішою. В пам’яті виринали сторінки дитинства та юності. І онук Артур, щоб якось розрадити бабусю, поїхав на Україну. Хотів зробити кілька фотографій, а знайшов велику дружну рідню.
ЗУСТРІЧАЛИ ВСІМ СЕЛОМ Повертаючись до Польщі, Артур пообіцяв рідним, що скоро привезе на Україну бабусю. Планувалося, що зустріч відбудеться через декілька тижнів, а пройшло більше двох місяців. Ольга Давидівна, почувши приємну для неї звістку про те, що живі ще сестри, занедужала. Стареньку довго лікували від перенесеного шоку. Найбільше до зустрічі готувалися у Манькові: з’їхалась рідня не тільки з Волині, а й з Білорусі. 8 вересня Ольгу Давидівну із зятем, дочкою та онуками зустрічало майже все село. — Хоч це був і будній день, люди кинули всю роботу і прийшли подивитися на зустріч через 64 роки, — витираючи і далі непрохані сльози, розповідає Марія Соколюк. — Сестру довго затримували митники, бо в машині, якою їхала, було безліч подарунків для великої рідні. Хвилини чекання ставали вічністю. Але дзвінок від Артура заспокоїв: вони вже їдуть. Навіть діти принишкли, чекали зустрічі сестер. Сльози радості і щастя були на очах у всіх. 82-річна Ольга Давидівна заново знайомилась зі своїми сестрами, їй представляли племінників, онуків. І хоча поляки були втомлені далекою дорогою і чотиригодинною затримкою на митниці, розмовляли допізна. Кожній із сестер хотілось розповісти про себе, своє життя, згадували минуле. Була й поїздка у рідні Студині. Криниця, з якої брали воду Тимофіюки, ще й досі є у центрі села. На місці їхньої оселі збудований магазин. Ольга Давидівна походила по рідних серцю місцях, відвідала могилу матері, напилася джерельної води із колодязя. Три дні зустрічі промайнули як одна мить. Рідні сестри прощались із надією, що ця зустріч не остання.
