Північ Рівненського Полісся – глухий, мало зачеплений сучасною цивілізацією край. Сюди можна доїхати кіньми, автомобілем підвищеної прохідності або найдовшою в Європі вузькоколійною залізницею Антонівка—Зарічне...
Північ Рівненського Полісся – глухий, мало зачеплений сучасною цивілізацією край. Сюди можна доїхати кіньми, автомобілем підвищеної прохідності або найдовшою в Європі вузькоколійною залізницею Антонівка—Зарічне. Ця залізниця – унікальне, в чомусь навіть культове місце. Не позначена на більшості карт цього регіону, вона тим не менше відома німцям, датчанам та полякам, які неодноразово приїздили сюди на екскурсії в останні роки, а в Інтернеті вузькоколійці присвячено декілька сайтів у Росії, Білорусі, Україні. Майже столітні рейки, шпали, покладені у сімдесяті роки минулого століття, старі вагони, рідкісний тепловоз, семафори, мабуть єдиний в Європі стометровий залізничний міст… з дерева. А навколо тягнуться нескінченні ліси, болотяні нетрі, іноді між ними трапляються блакитні плеса озер, сині нитки річок, села чи маленькі хутірці. Це своєрідна поліська машина часу, яка перенесе вас на століття назад.
Сергій ГРИГОРЕНКО
СТО РОКІВ ІСТОРІЇ Вузькоколійку на території сучасних Володимирецького і Зарічненського районів Рівненщини проклали наприкінці ХІХ століття. Тоді біля західних кордонів Російської імперії відбувалося масове будівництво подібних доріг для перевезення різноманітних вантажів, насамперед промислового лісу. Переживши першу Світову війну і численні зміни урядів, залізниця опинилася у складі Польщі, де також активно використовувалась. Під час Другої світової війни нею їздили і возили вантажі німці. Після війни дорогу відновили, вона знову активно використовується у мирних цілях. Нею возять до “великої” залізниці Сарни—Ковель продукцію зарічненських підприємств, овочесушильного заводу села Островськ, ліс. У зв’язку з важкодоступністю цієї місцевості для автомобільного транспорту вузькоколійну залізницю починають використовувати і для пасажирських перевезень. З часом, у 70-90-х роках минулого століття, більшість вузькоколійних залізниць у зв’язку з нерентабельністю, економічною кризою були закриті. На місці одних проклали стандартну колію шириною півтора метра (замість сімдесяти п’яти вузькоколійних сантиметрів), інші назавжди відійшли в минуле. Сьогодні в Україні лишилось, крім рівненської, ще три діючі пасажирські вузькоколійки (дві у Закарпатті та одна на Вінниччині), декілька таких доріг все ще функціонує у Європейській частині Росії, Казахстані. У Європі подібні залізниці, які збереглися діючими до нашого часу, використовуються з екскурсійною метою, там навіть створена Європейська федерація туристичних і музейних залізниць. А, наприклад, у Латвії 33-кілометрова вузькоколійна залізниця Гулбене-Алуксне оголошена культурною пам’яткою національного значення. А ось найдовша в Європі вузькоколійна залізниця протяжністю 106 кілометрів внесена в усі спеціалізовані міжнародні довідники і енциклопедії, яка є музеєм залізничної справи під відкритим небом, до того ж проходить мальовничим, мало зміненим цивілізацією Поліссям з численними озерами, річками, архаїчними селами, сьогодні під загрозою закриття. Підприємства Заріччя і сіл Зарічненського району, які давали заробіток і вантажопотік залізниці у попередні роки, нині не працюють, а ціни на квитки не дають можливості вийти хоча б на нульовий рівень рентабельності. Туристичні групи з-за кордону приїздять рідко і нерегулярно, адже туристична розкрутка з українського боку практично відсутня. Хоча поки залізниця діє, є надія. “Нас успішно закривають останні 20 років, і все ніяк не закриють”, - сміються працівники залізниці. В останні кілька років місцева влада, зацікавлена у пожвавленні туризму у цьому економічно слаборозвиненому поліському регіоні, виділила певні кошти на випуск буклета про залізницю у друкованому і електронному варіантах, поступово вузькоколійку починають презентувати на туристичних ярмарках у Рівному. Навіть ходять чутки, що незабаром сюди привезуть декілька капітально відремонтованих вагонів спеціально для залізничних туристів.
В СЕРЦІ ПОЛІСЬКИХ БОЛІТ Станція Антонівка, сьома ранку. До перону підійшов дизель “Ковель—Сарни”, з якого вийшли пасажири. Давши гудок, дизель поїхав. В десяти метрах від широкої колії прокладені вузькі, наче іграшкові рейки. На пероні лежать хрюкаючі мішки з поросятами, клунки, кошики, баули. Підкочується маленький старий тепловоз з чотирма вагонами, люди ідуть “на штурм” потяга. Всередині вагони старі, з дерев’яними лавками для сидіння, у тамбурах встановлені пічки-буржуйки для обігріву зимою. Потяг рухається і набирає “крейсерську” швидкість 30-40 кілометрів на годину. Пасажири – в основному місцеві жителі, які їдуть або додому, або збирати гриби. Ми ж у раритетному потязі просто шаленіємо від радості і, користуючись відкритістю всіх дверей, ходимо між вагонами, сидимо на сходинках, як на лавці. Дехто навіть вилазить на дах вагона і їде, милуючись краєвидами, і уявляє себе чи то ковбоєм, чи то солдатом Першої світової війни. А милуватись є чим. Осіннє Полісся в теплий сонячний вересневий день надзвичайно гарне. Практично відразу за Антонівкою починаються ліси, на невеликій швидкості можна навіть розгледіти, які гриби тут ростуть чи сліди яких диких тварин відбилися на піску. Час від часу ліс переривається болотами, справжньою трясовиною, де росте осока, поодинокі берези, кущі. Просто дивуєшся, як у цьому царстві комарів, журавлів та диких кабанів можна було прокласти хай навіть і вузькоколійну, та все ж залізницю. Потяг робить кілька зупинок, зокрема у райцентрі Володимирці, де станція – звичайна сільська дерев’яна хата. В основному ж зупиняємося серед лісу, де лише лісові стежки, які сходяться до колії, видають зупинку. Минаємо кілька сіл (Воронки, Хіночі, Біле), раптом потяг сповільнює і без того нешвидку ходу. Попереду унікальна споруда, стометровий дерев’яний залізничний міст через Стир. Стир тут широкий, його мутні води несуться досить швидко, тож обережність не зайва. На мосту помічаємо кілька великих бочок з водою на випадок пожежі. Наступна зупинка – велике село Борове, біля станції прямо в полі розташований ринок, своєрідний місцевий Сорочинський ярмарок, на який і прямують більшість пасажирів потяга. Тут продають все – від ниток і голок до коней. Минувши Борове, потяг знову заглиблюється у лісову глушину. Нарешті, станція Острівськ, 75-й кілометр вузькоколійки. Ми сходимо і оглядаємо місцеві озера, яких є чотири. На південному березі найбільшого з них, Острівського, розкинулось однойменне село. Озеро велике, чисте, з піщаними пляжами, посередині лісовий острів. На відстані трьох кілометрів від села у глухому лісі знаходяться три великих озера, по дорозі до яких росте безліч грибів, а влітку – ягід. Озера надзвичайно гарні, чисті, а найголовніше – безлюдні. Ми майже не побачили сміття – цього вірного супутника часто відвідуваних людьми місць. Озерна хвиля плавно накочується на піщаний берег, у воді відбиваються пожовтілі ліси, десь далеко на водному плесі пливе маленький човен, потріскують поліна у багатті. Все це розслабляє, навіює спогади, в голові рояться думки. Ця архаїка, самобутність природи і старої залізниці навіюють образи американських лісів, описаних Фенімором Купером. Здається, що ми першовідкривачі Америки, а з човна посередині озера, дуже схожого на індіанську пирогу, на берег от-от вийде останній з могікан… Час непомітно спливає, потрібно повертатися. Адже у разі запізнення на зворотний рейс Зарічне—Антонівка добиратися додому буде нічим – регулярного автобусного сполучення у цій поліській тайзі просто не існує. Поспішаємо на станцію, але, не дійшовши до неї кілометр, чуємо позаду гудок і пихтіння тепловоза. Піднімаємо руку і потяг, наче маршрутка, стає серед лісу.
ДОРОГА ЖИТТЯ НЕ ПОВИННА ЗНИКНУТИ На зворотному шляху знайомимося з кондукторами, які продають квитки. Для цих жіночок ми екзотика (як і вони для нас), тож заводимо розмову і чуємо цікаві історії та бувальщини про вузькоколійку. Якщо весною доводиться їхати серед наповнених водою боліт, де курличуть зграї журавлів, а потяг часами схожий на корабель, то взимку старенький тепловоз часто глохне десь посеред лісу. Поки доїде підмога, поки з п’ятої-шостої спроби локомотив заведеться, пасажири потяга мерзнуть і милуються пейзажами. А за вікном нерідко можна побачити лосів, козуль, диких кабанів, які звикли до залізниці і часто підходять близько до вагонів, з цікавістю розглядаючи людей. Нерідко на снігу чи піску можна побачити сліди вовків, а якщо пощастить – широкі відбитки рисячих лап. Ставала зарічненська залізниця і політичним фактором. Під час якоїсь виборчої кампанії один з кандидатів у депутати за власні кошти пустив додатковий нічний рейс, який справно бігав майже місяць, але за три дні до виборів тепловоз зламався. Кандидат, звичайно, депутатом не став. А ще кажуть, що кілька років тому на залізницю приїздила група німецьких туристів похилого віку, які у Другу світову війну воювали у цих місцях. Дідусі з сльозами на очах згадували місця служби. За розмовами три години подорожі непомітно добігають кінця. Кондуктори прощаються з нами і запрошують ще скористатися поліським трамваєм. Сьогодні вузькоколійна залізниця Антонівка—Зарічне – місце роботи для понад сотні людей у депресивному регіоні та практично єдина можливість для тисяч поліщуків добратися з своїх лісових сіл до Великої Землі. Але у ширшому розумінні – це і діюча історична пам’ятка, частина нашої історії, живий монумент Поліссю і його бідним, але працьовитим і духовно багатим жителям. Якщо не стане залізниці – не стане цілого періоду нашої історії, Полісся втратить частину своєї унікальності і самобутності. Тому, завершуючи цю статтю, я вірю у краще, у те, що вузькоколійка стане воротами для відкриття Полісся та відпочинку іноземних і українських туристів. Вірю в те, що серед прадавніх лісів та глухих боліт між Горинню та Стиром і далі курсуватиме потяг, який ніби зійшов з пожовклих фотографій минулого століття, а його гудок перекликатиметься з трубним кличем журавлів. А ще виконую свою обіцянку публікацією цієї статті хоч трохи допомогти залізниці і сприяти її популяризації серед широкого загалу.
