Майже кожен третій у Маневицькій виправній колонії відбуває покарання за навмисне вбивство...
Майже кожен третій у Маневицькій виправній колонії відбуває покарання за навмисне вбивство.
Катерина ЗУБЧУК
У Маневицькій виправній колонії мимоволі порівнюєш побачене тут і в Ковельській виховній колонії для неповнолітніх, де довелось побувати минулого літа. Там журналісти ходили спокійно у виробничих цехах, розмовляли з багатьма засудженими і на робочих місцях, і в профтехучилищі. І діти як діти — безпосередні, незамкнуті — розповідали про себе: що привело їх за грати, де, як самі висловлювались, спіткнулись. Тут же, в колонії для дорослих, виникла проблема вже з тим, як групі журналістів (в основному журналісток) показати життя засуджених в зоні. В усякому разі люди, які відповідали за нашу безпеку, постарались розрахувати так, щоб на території, де будемо проходити, в цей час було менше засуджених. А на наше здивування — пояснення: мовляв, не дивуйтесь — це зона. Мало що може спасти на думку людям, які вже не один рік живуть за гратами... Одне слово, тут не забувають , що «береженого Бог береже». Відчувається, персонал, знаючи про випадки, які траплялися в останні роки в інших подібних закладах України, сусідньої Росії, коли засуджені захоплювали заручників і ставили свої умови, робить відповідні висновки. І в зоні, куди ми, нарешті, потрапляємо, пройшовши процедуру пропуску (залишаємо не лише документи, що засвідчують особу, а й «мобілки»), після почутих застережень на душі якось моторошно. Особливо при зустрічі з колоною засуджених, яку охоронці притримують, щоб наші шляхи не перетнулись. А тут ще — свист із вікон і погляди з-за решітки, за якою, очевидно, дворик для прогулянки. Незвичні «екскурсанти» явно не вписуються в щоденний ритм життя колонії. І хоч у Маневицькій колонії відбувають покарання ті, хто потрапив за грати вперше (до середини 90-х років це був виправний заклад суворого режиму, де сиділо багато рецидивістів),— це зовсім не означає, що вони до цього не порушували закон. До реального позбавлення волі, як правило, в багатьох була умовна судимість, судимість з відстрочкою виконання вироку. А конкретніше про контингент скажуть ось ці цифри: із 1033 засуджених 267 відбувають покарання за навмисне вбивство, 24 — за згвалтування, 304 — за розбої і грабежі. Щодо термінів позбавлення волі, то п’ята частина має строк від 10 до 15 років. — Якби не горілка, то багато злочинів не було б, — цю фразу довелось почути від начальника колонії Олександра Макарчука.— За статистикою, сімдесят відсотків злочинів скоюється в стані сп’яніння. Як не прикро, але йдеться про зовсім молодих людей. В нашій колонії 236 чоловік віком від 20 до 30 років. Ми розуміємо, в якій установі знаходимось, і не дивуємось, що не все нам показують, що не кожен засуджений йде на розмову. Ще про навчання, порядок в колонії, ставлення адміністрації можуть розповісти. А ось коли схиляєш до іншої теми — за який же злочин довелось сісти за грати, то чуєш одне: «Про це не будемо говорити», чи: «Мені неприємно про це згадувати». Ось коли мимоволі думаєш: якщо в Україні й почались реформи в плані наближення до європейської спільноти, то, в першу чергу, в пенітенціарній системі. І небажання засуджених розповідати про свої злочини, «виливати душу», підкріплені їх знаннями про свої права. В радянські часи та ще й на початку дев’яностих років минулого століття таке небажання розмовляти з журналістами було швидше винятком, а не закономірністю. Говорю про це не з чуток, а з власного досвіду. Начальник установи ставив засудженого перед фактом: «З вами хоче поговорити кореспондент», і, по суті, у нього вибору не було. Може, на відверті інтерв’ю і зараз зголосилися б ті двоє засуджених, які відбувають покарання у Маневицькій колонії, але не згідні із своїми вироками, — після всіх національних касаційних інстанцій вони звернулись у Європейський суд. Але їх ми не змогли побачити. Оскільки потрапили у закритий заклад, то змушені були приймати запропоновані «правила гри».
ЯКЩО ТЕБЕ ЧЕКАЮТЬ ВДОМА У житловому секторі, який за облаштуванням нагадує солдатську казарму, на розмову погодився сорокарічний Сергій з Луцька. Про те, за що потрапив за грати, він не розповідає. Але коли назвав термін позбавлення волі (чотирнадцять років!), то стало ясно, що таке покарання мають убивці. — Чи не важко жити в такому скупченні, де нари в два яруси, де сусід дихає, як кажуть, в потилицю?— розпитують журналісти. — Людина до всього звикає... — А серед засуджених маєте друзів? — Друзів тут нема. Тут — товариші, — уточнює Сергій.— Мову спільну можна знайти. Щодо років, проведених в колонії, каже: — Шкода змарнованих літ. На волі у цього чоловіка залишилась сім’я — дружина, син, мати. За словами засудженого, вони його не забувають, відвідують уже чотири роки. — Ви впевнені, що дружина вас дочекається? Все-таки ще десять літ! — Звичайно... Цей оптимізм, мабуть, і підтримує морально, психологічно засудженого. На запитання: «Чого вам найбільш не вистачає за гратами?» він сказав: «Свободи...». На тому, наскільки важливо, щоб засуджених підтримувала рідня, наголошував і начальник установи Олександр Макарчук. Коли це була колонія суворого режиму і тут сиділо чимало рецидивістів, то соціальні зв’язки здебільшого втрачались, лише до тридцяти відсотків засуджених приїжджали рідні. Тепер майже до всіх. Це, звичайно, позитив. Якщо людину чекають вдома, якщо їй є до кого повертатись, то вона має особливий стимул до виправлення. Навіть якщо йдеться про умовно- дострокове звільнення, то цей зв’язок з ріднею враховують. І одруження в колонії — вже не дивина. В цьому році сімнадцять пар зареєстрували свій шлюб. В узаконенні знаходять своє продовження не лише стосунки, які зав’язались між людьми на волі, а й ті, які почались з листування, із знайомства безпосередньо в колонії. І того дня, коли ми були в колонії, біля віконця, де приймають передачі засудженим, було чимало тих, хто приїхав на побачення з сином чи чоловіком, батьком, братом. Оскільки відбувають у Маневичах покарання засуджені з різних куточків України, то для декого такі побачення стали знайомством з Волинню. Як говорили чоловік та дружина з Борисполя Київської області, які їздять в Маневичі до сина, краще б це знайомство сталось не в такому печальному місці. Але «від тюрми і від торби зарікатись не можна...»
ЖИТТЯ ЗА МЕЖАМИ ЗОНИ Всі засуджені можуть бути звільнені раніше, ніж визначено вироком. Це вже залежить від того, яка в них поведінка, як ставляться до роботи. Явним кроком до свободи є дільниця соціальної реабілітації, створена при Маневицькій виправній колонії. — Який термін засудженому треба відбути в колонії, щоб сюди потрапити? — одне із запитань начальнику установи Олександру Макарчуку, коли журналісти знайомились з дільницею. — Одну третю терміну. Але ясно, якщо людина позбавлена волі на п’ятнадцять років, то на десять літ її сюди ніхто не переведе. У кімнатах, швидше схожих на приміщення в гуртожитку чи в готелі, — по-домашньому затишно. Це вже самі засуджені постарались, щоб на підлозі навіть килимки були. Є тут і телевізори. Але це, виявляється, не дивина. Бо і в секторі максимального рівня безпеки (тюремного, камерного утримання), згідно із законом, дозволяється купити телевізор за рахунок засудженого чи його родичів. А ось наповнити дільницю нема можливості. При тому, що вона розрахована на сімдесят чоловік, тут є лише тридцять чотири. І пояснюється це тим, що велика відповідальність перевести сюди засудженого. Коли чотири роки тому мали відкрити цю дільницю, то мешканці Маневич не дуже схвально зустріли таку новинку. Люди боялись і обурювались: «Як це так — засуджені будуть розгулювати по селищу?!». Але, за словами начальника установи, ці побоювання, на щастя, не справдились. Хоч в Україні й трапляються «ЧП». І це завдяки тому, що дуже «густе сито» зроблене керівництвом колонії для тих, хто має право жити за межами зони. Їх охоче беруть на роботу за контрактом на території Маневич, хоч на біржі праці стоїть дуже багато людей. Бо знають, що засуджені добросовісно ставляться до роботи. Один з тих, хто заслужив довіру і відбуває покарання на дільниці соціальної реабілітації, — Роман Василюк з Ковеля. Він засуджений на чотири роки і один місяць. Два з половиною роки вже відбув. Про колонію відгукується, як «хорошу життєву школу», яка багато чому навчила. Але, як каже сам, звичайно, краще вчитись на чужих помилках, а не на своїх.
