Любов української волонтерки і російського добровольця зародилася під обстрілами.
Покохала на фронті «москаля», який приїхав воювати за Україну
За роки війни жінка доставила хлопцям в АТО більше десятка тепловізорів, машин (у тому числі джипи, реанімобілі і мікроавтобуси), тонни ліків, гітару і море шоколаду
«Коли побачила, що наші захисники живуть на закинутій фермі, волосся стало дибки»
Оперного співака Василя Сліпака Ольга вважала своїм побратимом.
— Запах війни відчувається вже десь на кордоні з Дніпропетровською областю, — розповідає Оля. — Там з’являються перші блокпости, військова техніка на дорогах, і ти вже усвідомлюєш, що наближаєшся до зони конфлікту. Якось нам залишалося десь 70 кілометрів до Донецька, як потрапили в аварію, пробили обидва колеса. Ми були змушені просити про допомогу на найближчому блокпості. Хлопці, які там опинилися, військові, з автоматами, все як годиться, у формі, стали нам їх міняти. Я спочатку запитала: «Ви, напевно, армія України? Спасибі вам велике!». Вони відповіли: «Ні, ми не армія». І потім додали: «Ми взагалі-то міліція». А хтось із них сказав: «Ми насправді колишній «Беркут». Як бачите, і таке буває.
Волонтерка допомагала підрозділу Української добровольчої армії, де воював Дмитро. Якось була в Херсоні і попросила знайомих відвезти її на базу місцевого батальйону.
— У мене волосся стало дибки, бо там було страшенне зубожіння й розруха. На 400 людей — 200 бушлатів, живуть на покинутій свинофермі, місцеві їм провели воду й допомагають продуктами, подарували старий «жигуль», щоб могли хоч кудись виїхати. Мене дуже зачепило, що люди, на чиїх плечах наш захист, живуть у таких умовах. Ми почали їх підтримувати усім необхідним, — згадує Ольга.
Читайте також: Історія подружжя з передової: «Ти стріляв із кулемета, я набої подавала...».
«Важко було уявити Василя у фраку на сцені, настільки органічно він дивився в окопі з цигаркою в зубах»
Чимало спогадів волонтерки пов’язані із Василем Сліпаком, з яким вона познайомилася ще у Франції. Свого часу у мирному житті по роботі багато подорожувала.
Читайте також:
— Я відразу побачила: це наша людина, — розповідає жінка. — В Парижі йому було тісно, він говорив про Донбас, про останні новини з фронту. «Нарешті я дома!» — це були перші слова Міфа, коли він ступив на донбаську землю. Навколо степ, і чутно, як важко вдаряються десь поблизу снаряди. В Парижі ніхто не здогадувався, що Василь воює на самих нулях. Своїм колегам він розказував, що чистить картоплю на кухні. Мені навіть важко було його уявити у фраку на сцені, настільки органічно він дивився в окопі з цигаркою в зубах. Він там був на своєму місці. Ми попрощалися, як заведено на фронті, тепло, з обіймами. Думалось, що скоро побачимось… Побачимось, але не так скоро. Про нього зніматимуть фільми, напишуть книги, намалюють картини. Його голос завжди буде гучно лунати в Україні.
Знайшли одне одного на позиції «Рускій мір»
Дмитро на псевдо Аргон жив у Ленінградській області РФ. Типовий росіянин. Коли почався Майдан, захотів подивитися на власні очі, що там насправді відбувається. Купив квиток — і 12 лютого вже був у Києві.
— Я про всяк випадок узяв із собою всі документи, навіть диплом, — а раптом залишуся. Записався в 33-тю сотню Самооборони Майдану. Ходив на мітинги, до Верховної Ради 18 лютого теж, — згадує Аргон.
Їхню позицію жартома називали «Рускій мір», бо на ній стояли троє росіян і білоруси. За походження побратими підколювали Аргона: іноді називали «москаликом», іноді — «рускім братом».
Коли потрапив на фронт, займався аеророзвідкою. Був у 43-му окремому мотопіхотному батальйоні ЗСУ (нині у складі 53-ї ОМБр). Якось повертався з позиції у вантажівці, кузов не закривався як слід — випав, зламав ногу. Кілька операцій, довге відновлення.
— У мене більше довідок із лікарні, ніж із підрозділів, — усміхається Дмитро. — Ходив у наряди, стріляв.
Їхню позицію жартома називали «Рускій мір», бо на ній стояли троє росіян і білоруси. За походження побратими підколювали Аргона: іноді називали «москаликом», іноді — «рускім братом».
Волонтерка подарувала йому снайперську гвинтівку, а він їй привіз маленьку ляльку-білявку, яку знайшов на позиціях у мар’їнському інтернаті. Так розвивалися їхні стосунки.
— Оля мені сподобалась тим, що вона природна, щира, не прикидається, — ділиться особистим Дмитро.
У 2017-му під час стрільби з ДШК по ворогу Аргон пробив собі шомполом кисть руки. Тоді йому зробили три операції, кінцівку буквально збирали по частинах. Довга й болюча реабілітація. І аж у 2019-му, після п’яти років нелегального становища, Дмитро отримав статус біженця. Така посвідка дає можливість через три роки претендувати на український паспорт.
Дмитро й Ольга хотіли б разом подорожувати Європою, користуючись безвізом, а поки багато їздять Україною. Аргон також займається історичною реконструкцією.
— Ця країна дуже красива, тут чудовий клімат. Я не хочу, щоб Росія прийшла на цю землю. І якби мені знову потрібно було робити вибір, я вчинив би так само, як і в лютому 2014-го, — каже чоловік.
Закохані привезли з війни чотирьох кошенят. Жартують, що коти допомагають їм перевіряти стосунки на міцність. Вони не соромляться говорити про те, що ходили на психотерапію, і закликають інших не ховати біль глибоко в собі. А ще чекають того моменту, коли можна буде взяти шлюб — відразу, як Дмитро отримає український паспорт.
Євдокія ХОМИЧ.
За матеріалами інтернет-сайтів: novynarnia.com, radiosvoboda.org, nashkiev.ua.
