Ратнівчанин Ярослав Гончаров залізо перетворює у справжні витвори мистецтва

Силу удару кувалди і душу вкладає у свої вироби ратнівчанин Ярослав Гончаров. А захопився він ковальством десять років тому. Була тільки ідея і мрія. Облаштував у гаражі кузню і вчився, вдосконалювався на власних помилках.

Тепер витвори ковальської майстерності можна побачити не тільки у дворах та помешканнях ратнівчан. Його вироби є у Києві, Білорусії, Росії і навіть Туреччині, Японії та Америці. Про захоплення, яке переросло в улюблену справу, і про заповітну мрію - подарунок для селища - поспілкувалася із Ярославом Євгеновичем.

- Я родовід вивчав і у батьків цікавився, чи не було у родині ковалів. Народився я у селищі Верхошижем'є Кіровської області. Думав, що хтось таки із предків займався колись ковальством!

Адже, коли навіть і не думав ще про ковальську справу, завжди звертав увагу на ковані речі. Правда, ще зі шкільних років тренажери собі зварював і зварка у мене була. Але із заліза ніколи нічого не робив. І захоплення моє, можна сказати, проявилося спонтанно.

Його вироби є у Києві, Білорусії, Росії і навіть Туреччині, Японії та Америці.

- То вивчивши родослівну, що виявили?

- Що білогвардійці були, а от ковалів не було. - (Сміється. - Авт.). До цього я пробував себе у різних сферах, зокрема, працював інженером у центральній районній лікарні, комунгоспі.

Але захотілося займатися чимось для душі. Задумався, що ж мені найближче? Зупинився на ковці. Але грошей на втілення мрії не було. Підтримав мене тоді кум. Купив мені ковадло невеличке, позичив гроші на пару метрів металу. І почав я робити брелки для ключів, різні аксесуари та прикраси. Так би мовити, набивав руку. Згодом одному знайомому зробив, другому - і так пішло-поїхало. Нікому у проханні полагодити, до прикладу, плуга, лопату чи вила, не відмовляв і не відмовляю.

- А де облаштували свою кузню?

- Мав великий гараж, де й облаштував кузню. З часом накупив необхідних інструментів і обладнання. Одних молотків різної форми у мене понад тридцять. Сказати відверто, то на усе це йшло багато коштів.

- У Ваших руках залізо перетворюється на справжній витвір мистецтва. Тут, напевно, треба мати не тільки силу, а й творчу уяву?

- Творчий підхід важливий. Буває, що коли хочу щось зробити, малюю ескіз. З малюванням у мене ще зі школи було добре. Але, якщо приносять фото і кажуть, що хочуть саме таке, то подивлюся і вже знаю, як має бути. Ескіз у мене в уяві. На початках, якщо щось цікавило, шукав в Інтернеті. А тепер рідко дивлюся. Там тільки загальну інформацію можна почерпнути, а про нюанси, так би мовити, «підводні камені», які виникають під час роботи, не розказують. Було таке, що й до тижня думав, як зробити. Тонни металу вже пройшли через руки, але однакових робіт не було. А роблю усе: підсвічники, садові ліхтарі, ковані підставки для дров, перила, огорожі, ворота і хвіртки, огорожі балконів, лавки, гойдалки, дверні ручки тощо. А ще різноманітні аксесуари, брелки часто на патріотичну тематику. Їх через дрібні деталі буває часом важче виготовити, ніж об'ємні вироби. Сувеніри, на яких ставлю свої ініціали, знайомі розбирають на подарунки, чимало вивезли за кордон.

- Сувеніри на патріотичну тематику у Вас оригінальні...

- Подобається мені їх робити. Одного подарував другові, який довгий час вже займається волонтерством. З початком напруженої ситуації на Сході України зі своїми рідними, які проживають у Росії, на тему політики не розмовляємо. Адже наші погляди розходяться.

- Ви довгий час уже проживаєте в Україні?

- У 1985 році з сім’єю ми переїхали із Кіровської області у село Дмитрівку Кіровоградської області. Нас до себе покликала тітка. У селі будувалися новобудови, які давали усім, хто хотів працювати у колгоспі.

А роблю усе: підсвічники, садові ліхтарі, ковані підставки для дров, перила, огорожі, ворота і хвіртки, огорожі балконів, лавки, гойдалки, дверні ручки тощо.

Але після розвалу колгоспу рідні переїхали назад у Росію, я один залишився в Україні. По закінченні школи навчався на бухгалтера у Х а р к і в с ь к о м у фінансово-економічному, проходив строкову службу. Служив за контрактом. У 2001 році було розформовано управління Луцької авіаційної дивізії, одночасно з нею припинив існування і батальйон зв’язку, де я служив. Тому перейшов до іншої частини. Маю звання сержант. Коли закінчився контракт, брався за всяку роботу. Навіть працював барменом, саме тоді познайомився із дружиною, вона була студенткою. Шість місяців зустрічалися і розписалися. Переїхали у Ратне, звідки вона родом. Так і живемо. У сім'ї всі мене підтримують. Лавка, окраса нашого подвір’я, була одна з перших моїх робіт і дуже сподобалась дружині. Нещодавно здійснив мрію доньки – викував ексклюзивну гойдалку. Для сина, коли він був меншим, я навіть молоточка скував. Під моїм наглядом вистукував по гарячому металу. Він піде уже у шостий клас, а донька у нас уже студентка третього курсу. Навчається у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, факультет прикладної лінгвістики.

- Поспілкувавшись з Вами, зрозуміла, що головний інструмент коваля — це не молоток або горно, а бажання перетворювати світ у кращу сторону.

- З дітьми до карантину їздив на щорічний арт-фестиваль на території історико-культурного заповідника «Старий Луцьк», де проводять майстер-класи народні майстри з гончарства, лозоплетіння, соломоплетіння, флористики та ковальства. У Луцьку можна зустріти багато робіт художньої ковки. Приміром, у парку є алея ліхтарів. Кожен індивідуальний і неповторний. Щось таке індивідуальне й неповторне, об'ємне, щоб асоціювалося з Ратним, було впізнаване, хочеться зробити й для нашого селища. Ідею ще виношую в голові. Надіюся, спонсор знайдеться і вдасться мені реалізувати свою мрію.