«Дівчино, але й цвіт може впасти від кулі…».
«У тебе буде велике кохання, але твоє щастя розстріляє війна…». Історія на вечір
Тоді Олена лише розсміялася на слова циганки. Була молода, з вітерцем у волоссі, йшла польовою дорогою з базару, коли старенька з чорними, як вугілля, очима перехопила її біля роздоріжжя. – Та що ви таке кажете, бабусю, яка війна? У нас яблуні цвітуть… – Цвітуть, – кивнула циганка. – Але й цвіт може впасти від кулі
Олена відмахнулась, навіть не спитала імені. Бо хто вірить у війну, коли навколо пахне черемха?
…Того ж літа Олена зустріла Марка. На зупинці, серед пилу й спеки. Він повернувся із заробітків – засмаглий, втомлений, із валізою та усмішкою, у якій було щось спокійне, надійне.
– Ти усміхаєшся, ніби не знаєш болю, – сказав він.
– Може, просто не хочу, щоб світ його пам’ятав, – відповіла вона.
Вони покохали одне одного так щиро, що навіть село говорило: «Наче створені разом». Через рік – весілля, біла сукня, музики, запах свіжоспеченого хліба.
І ніхто не згадав пророцтво.
Минали роки. Дім у кінці села, п’ятеро дітей, яблуні під вікном. Увечері вони сідали біля печі, і малий Назар питав:
– Тату, а що таке любов?
– Це коли навіть у темряві тебе хтось чекає, – казав Марко.
І тоді ще ніхто не знав, як дорого коштуватимуть ці слова.
Війна прийшла, як грім серед ясного неба. По радіо – мобілізація. Люди кидали поля, рвалися телефони. Марко не чекав повістки.
– Я мушу, – лише сказав, стискаючи дружині руку.
– Повертайся, – прошепотіла вона.
– Якщо Бог дозволить… – і пішов.
Перші тижні – уривчасті дзвінки, тріск у слухавці, далекі вибухи.
– Живий. Тримаємось, – казав він.
Олена стояла, не розуміючи, як можна дихати, коли повітря раптом перетворилось на попіл.
– Ми з тобою. Діти чекають, – відповідала вона.
Іноді приходили есемески серед ночі:
«Сьогодні тихо. Бачив світанок. Як твоя рука – теплий».
Вона перечитувала їх до світанку, боячись стерти навіть кому.
А потім – тиша.
Дні без дзвінків, ночі без сну. І одного ранку до воріт підійшов чоловік у формі. Папка, печатка, чужий погляд:
«Ваш чоловік загинув, виконуючи бойове завдання…».
Слова впали, як куля в серце. Олена стояла, не розуміючи, як можна дихати, коли повітря раптом перетворилось на попіл.
Тієї ночі вона не плакала. Просто сиділа на ґанку, тримаючи телефон. Останнє повідомлення: «Люблю. Якщо не повернуся – не забувай садити яблуні». Вона натиснула «зберегти» й пригорунула телефон до грудей, ніби це було його серце. Сльози не йшли – лише тиша, що різала повітря.
…Минув тиждень. Діти мовчали, навіть пес біля порогу не гавкав. І тоді, серед цієї тиші, Олена згадала ту циганку. Пророцтво, сказане колись при дорозі.
Тепер вона розуміла кожне слово.
Увечері вийшла під зорі. Вітер торкнувся її волосся, і в тому подиху було щось рідне.
– Ти чуєш, Марку? Я посаджу яблуні, – прошепотіла.
І здалося, що в темряві хтось відповів:
– Чую…
Навесні сад знову розцвів.
Білі пелюстки сипалися на землю, мов тихі листи з небес. І кожного ранку, дивлячись на схід, Олена знала: її кохання не розстріляла війна.
Воно просто стало світлом, що ніколи не гасне.
Зорян СТОЖАР.
