Наймолодший син волинської парагвайки Хуани віддав своє життя за Україну, зараз у ЗСУ – старший син і внук

Чи шкодує Хуана, а в селі знана як Фаня, котра народилася в Парагваї, що колись її батьки повернулися в свою Видраницю? На це питання Хуана Жучок каже, не задумуючись:

– Нє… У Парагваї в 1950-х роках при владі перебував президент Альфредо Страсснер – обстановка в країні була неспокійна, тож жили, як на вогнищі. Пригадую, вже тут тато говорив: «Бачте, ми лягаємо спати і встаємо благополучно. А там могли й не проснутися».

Тоді батько Хуани Севастянівни, а на той час – маленької дівчинки Хуани, не знав, що на долю його нащадків випаде страшна російсько-українська війна. Що боронитимуть Україну його онуки й правнуки, які вже народилися й виросли на Ратнівщині.

«Привезли їх на місце призначення й висадили в лісі»

Сім’я Севастяна Назарука емігрувала за океан «за Польщі» у березні 1939 року. Хуана, котра народилася в 1948 році вже за океаном, тільки з розповідей знає про те, що ж погнало її батьків із трьома на той час синами на чужину (був і ще один, але перед самим від’їздом нещасний випадок стався – втопився хлопчик): 

 – Батько мій виступав проти польського режиму. Арештовували його, в гміні тримали не раз. Вже й на розстріл вели, але коли він розвернувся лицем до виконавців вироку, бо не хотів, щоб у спину стріляли, то почув: «Ну то втікай!». Одне слово, вижив. Але після цього побратими порадили батькові, щоб виїжджав зі своєю великою сім’єю у Парагвай…

Хуана Севастянівна показує фотознімок, що вицвів від часу. Ця світлина особлива – вона була зроблена перед від’їздом Назаруків на Американський континент. На ньому вони – в колі великої родини, що проводжала їх в далеку дорогу.
– Ото батько мій, мама, а то – брати. Є тут бабуся моя, тітки, двоюрідна сестра, – розповідає жінка. – Тоді з нашого села за вербовкою виїжджало ще дві сім’ї з Видраниці. У Парагваї так разом і поселилися. Знаю від батьків, що привезли їх на місце призначення й висадили в лісі…

Відомо, що масовий виїзд українців у Парагвай почався в 1930-х роках. З ініціативи уряду заокеанської країни була організована еміграція переселенців з Європи для обробітку земель та поповнення населення. На пропозицію відгукнулися майже 2000 українських сімей, переважно з Волині. Отож, і прибульцям із Видраниці треба було найперше різати ліс, корчувати його й відвойовувати землю. У Парагваї в Назаруків народилося ще п’ятеро синів і дочок. У 1948 році, зокрема, на світ з’явилася дівчинка, яку назвали Хуаною. 

Що ви пам’ятаєте з того, свого заокеанського життя? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:

 – Багато що… З часом у нас уже було п’ятнадцять гектарів виробленої землі. Тримали худобу. Вирощували в основному бавовну. З п’яти літ, пригадую, і я з сестрами, братами збирала ті білі коробочки. Мама нам шила торбинки й ми працювали в полі, заробляли на себе змалку. Я там і в школу пішла. Вдома мішаною мовою говорили – українською й іспанською, а в школі, ясно, – тільки їхньою. Вже як і у Видраницю вернулися, то батько міг сказати комусь із дітей: «Жени туди корову – там лучча патрера», тобто паша.

«Пливли кораблем – а куди? Знали тільки, що в Європу їдемо»

Судячи з почутого, родина Назаруків обжилася на новому місці, свою ферму мала, жила в достатку. То чому ж все-таки повернулися в Україну, покинувши все нажите майно? Виявляється, то вже, мабуть, родинне – не стояти осторонь того, що відбувається в країні. Батько вдома з польським режимом боровся. А в Парагваї і він, і старші сини теж «долучилися до політики». Федір, який з часом переїхав у сусідню Аргентину й там працював, передавав різну агітаційну літературу активістам, котрі виступали за права простого народу.

– Хтось їх здав, – розповідає Хуана Севастянівна. – Серед заарештованих були як політично неблагонадійні й мої два брати, батько. Кінчилося тим, що всю нашу сім’ю депортували. Місяць дали на виїзд. Тож ми навіть нічого не встигли продати зі свого майна – все, що нажили, покинули. Тільки з тими коштами, які мали, й поїхали. Оскільки були проблеми з документами, то перш нас нелегально вивезли в місцевість на кордоні Парагваю й Аргентини. Коли все владналося, то перебралися в Буенос-Айрес і там почали вже й обживатися. Батько влаштувався на фабриці з переробки вторинної сировини. Згадував, бувало, що один, такий же емігрант-німець, вмовляв його залишитися й нікуди не їхати («Ти ж – хороший працівник»), але тато був на своє настроєний – додому. Та й старший мій брат, Федір, сказав: «Раз зірвалися з місця, то вже вирушайте в Україну». А мама його спитала: «А ти хочеш з нами їхати?». «Хочу», – почула коротку відповідь. І йому виробили необхідні документи. 

Їм цікаво було подивитися на ту «американку» – гудзики на моєму пальтечку гладили. Прийшла я зі школи додому, а мама й питає, як там було. А я їй: «Більше до тих індіанців не піду». 

Так вони всі десятеро (а Їм цікаво було подивитися на ту «американку» – гудзики на моєму пальтечку гладили. Прийшла я зі школи додому, а мама й питає, як там було. А я їй: «Більше до тих індіанців не піду». в Парагвай їхало п’ятеро!) вернулися на Волинь. 

Корабель довго плив. Як подорожніх питали, куди вони прямують, то, за словами жінки, вони говорили: «В Європу». Бо ж не знали, особливо ті, що народилися за океаном, ні України, ні Волині, ні тим більше – Видраниці. Через поломки, що сталися в дорозі, до Одеси, як мало бути, не допливли – раніше їх висадили. Потрапили якось в Австрію. І там менші діти вперше сніг побачили. У жінки й дотепер зберігся спомин: 

 – В Австрії їхали в комфортних вагонах з м’якими кріслами. А коли в Чоп добралися, звідки вирушали до Ковеля, то постала зовсім інша картинка. Хоч і дітьми були, але вже в дорозі відчули щось «не те». В Ковелі нам дали вантажну машину – якусь криту буду. Нею ми й приїхали у Видраницю. До речі, ми могли і в Луцьку жити, й навіть Львові, Києві – пропозиції такі були нам, репатріантам. Але батько сказав: «Звідки виїхали – туди й вернемося».

«Везіть нас назад в Америку» 

У березні 1957 року родина Назаруків повернулася у Видраницю. На той час у селі була тільки школа, збудована за Польщі, мала черепичний дах. Контора колгоспу, сільрада, клуб, як пригадує жінка, були криті гонтою, а всі хати в селі – соломою: 
– Ми поїхали до дядька. Він нас запрошує до хати, а я дивлюсь і дивуюся: «Яка ж то хата – то ранчо!» (ранчо – ферма, розташована в сільській місцевості. – Авт.). Ото ми, діти, стоїмо й ніхто з місця не рушить. «Везіть нас назад в Америку», – ледь не плачучи, кажемо батькам. Дядько своє веде, заспокоюючи нас: «Заходьте, поїсте і поїдете». Хата його дуже бідненькою нам здалася – парагвайці краще жили. Хай у них справді були ранчо, але більш цивілізовані.

І спогад про те перше пригощання у Видраниці:

– На столі стояла миска з квашеною капустою, огірки з бочки. Ми такого не їли – не знаємо. Мама зі своїх припасів зробила нам бутербродики й погодувала нас. До речі, в Парагваї мама готувала в основному українські страви – борщ, суп. Але ж там у нас м’ясо не виводилося, бо ж свою ферму мали, – кури, гуси, корови, коні… Як ми приїхали, то пів села зійшлося на нас подивитися. 

А ще ж не менш вражаюча зустріч із місцевими дітьми вже тоді, як пішла Хуана до школи:

 – Я ж була одягнена в пальтечко, на ногах – лаковані туфельки. А вони – хто в гумовцях, а хто і в постолах, піджачки – з домотканого сукна. То ж їм цікаво було подивитися на ту «американку» – гудзики на моєму пальтечку гладили. Прийшла я зі школи додому, а мама й питає, як там було. А я їй: «Більше до тих індіанців не піду». Потім звиклася до життя на новому місці, прижилася. І мову українську вивчила. Була відмінницею. Після одинадцятого класу вступила до Рожищенського медучилища, але сталося так, що десять місяців не довчилася. Захворіла мама – довелося покинути училище й вернутися додому.

До речі, як паспорт дівчина виробляла, то їй радили поміняти ім’я. Але вона не захотіла: мовляв, хай хоч це американське залишається. Хуана Севастянівна із жалем каже, що з усіх восьми дітей, тих «американців», сьогодні одна вона ще топче, як кажуть, ряст. Всі інші – вже у засвітах, «бо ж я в літах, а вони – ще старші, молодшою була тільки одна сестра». Хуана, яку в селі називають Фанею, заміж вийшла, четверо дітей народила – три сини й доньку. Вже має восьмеро онуків і п’ять правнуків. Ось тільки вдовина доля їй судилася – похоронила вже чоловіка.

Її син – захисник Валентин мав важкі поранення в АТО, але і на повномасштабну війну пішов добровольцем… 

Чи шкодує Хуана, котра народилася в Парагваї, що колись її батьки повернулися в свою Видраницю? – і про це ми говорили із жінкою. Хуана Жучок каже, не задумуючись:

 – Нє… У Парагваї  в 1950-х роках при владі перебував президент Альфредо Страсснер – обстановка в країні була неспокійна, тож жили, як на вогнищі. Пригадую, вже тут тато говорив: «Бачте, ми лягаємо спати і встаємо благополучно. А там могли й не проснутися».

Тоді батько Хуани Севастянівни, а на той час – маленької дівчинки Хуани, не знав, що на долю його нащадків випаде страшна російсько-українська війна.  Що боронитимуть Україну його онуки й правнуки, які народилися й виросли вже на Ратнівщині. А сама Хуана – мама, бабуся, прабабуся долучиться до волонтерства, щоб по можливості наближати Перемогу над ворогом.

 В Україні вона виросла, життя довге прожила, тут для неї вже все і всі – найдорожчі. І серце болить, що так багато життів забирає війна. Торік і її родина зазнала такої непоправної втрати. 

Ще в 1997 році розпочав службу в прикордонних військах в місті Овруч наймолодший син Хуани Жучок – Валентин. З 2014 по 2021 рік  був у зоні АТО/ООС. 

 – Непростий військовий шлях Валентина, – розповідає мама захисника-Героя. – Він закінчив академію Прикордонних військ у місті Хмельницький. У 2014-му служив у Криму, бачив, як «зелені чоловічки» захоплювали півострів. Та тоді зверху була команда не стріляти, «щоб не спровокувати біду». А потім – роки АТО. Після важких бойових поранень в 2021-му, син відійшов від військової справи. Та коли почалася велика війна, то влітку 2023 року він добровольцем пішов захищати Україну. Мав контузію. Був звільнений зі служби. На жаль, 16 травня 2024 року під час лікування його життя обірвалося. 

Хуана Севастянівна, котра з 2014-го по можливості допомагає нашим захисникам, у повномасштабну війну ще активніше долучилася до волонтерства. Як пригадує жінка, телефонує волонтер Валентин Дейнека з Ратного: «Тітка Фаня, я їду на Схід України». Він знав, що Валік Жучок, який родом із Видраниці, тоді служив у Волновасі, тож можна щось домашнього йому завезти. І готувала мати передачку. І не тільки для свого сина. Коли 100-а Волинська бригада стояла на кордоні з білоруссю, то вона хлопцям їсти варила. За волонтерську діяльність жінка удостоєна медалі «За гідність та патріотизм».  

«Стидно стало, що племінники і брат воюють, – я ще ж сили маю, тож пішов служити»

Сьогодні серед захисників України і найстарший син Хуани Севастянівни – Петро, і онук Вадим – син доньки Людмили, а також її зять – Андрій. Того дня, коли ми зустрічалися з Хуаною Севастянівною, вдалося поспілкуватися і з тим найстаршим сином – Петром. Після важкого поранення осколками, непростої операції й лікування він якраз був вдома на реабілітації, тож безпосередньо від воїна-захисника почула про прожите й пережите: 

– У червні 2023-го я добровільно пішов у військо (до речі, для цього чоловік повернувся з Польщі, де його застала повномасштабна війна. – Авт.). Стидно стало, що племінники і брат воюють, – я ще ж сили маю, тож теж пішов служити. Долучився до 100-ї Волинської бригади тероборони, коли вона вже мала статус бойової і з березня перебувала на Донеччині. Цілий рік ми тримали Серебрянський ліс. Ні разу не відступили – не здавали позиції, а як вдавалося, то й захоплювали нові.
Про те, чим є війна для тих, хто там, «на нулі», чоловік каже коротко:

 – У пеклі побував…

Лікування, реабілітація – а що потім? З цього приводу Петро каже:

– У листопаді має вирішитися, чи дадуть мені групу інвалідності. Якщо не дадуть, то треба буде вертатися в стрій. Піду в якусь частину, підпишу контракт і служитиму.

Ось така безумовна готовність, хоч уже й так більше двох років чоловік був на передовій. Таким, як Петро Жучок, є кого боронити й захищати. Сам – багатодітний тато, він уже – й багатий дідусь: у його найстаршої, 28-літньої дочки Олени – п’ятеро синів і доньок! І всі – ще такі дрібненькі, і такі милі! І це не з розповіді знаю – бачила їх всіх, фотографувала пречудову цю родину. Правда, тут могла б бути ще й дружина Петра, чоловік його доньки Олени (свого часу зять теж воював – звільнився з війська як батько п’яти дітей), але вони зараз – на заробітках у Бельгії.

– Треба комусь гроші заробляти, – каже Петро Жучок, – тож і поїхали за кордон.

Така, на жаль, реальність, що одні українці їдуть за кордон, рятуючись від війни, а інші – в пошуках заробітку, щоб сім'ю прогодувати.