БЕЗНОГИЙ ШВЕЦЬ

Втративши у десятирічному віці обидві ноги, він поставив перед собою мету: зробити усе, аби люди, які його оточують, були щасливими

ВІЙСЬКОВІ ЗАБУЛИ ЗА СЕЛОМ… МІНУ
– Що думає дитина, коли бачить, як їй відриває ноги? – перепитує Микола Дудяк і робить паузу. У ситуації, коли згадують про болюче, як правило, шукають цигарку. Але він не курить. Тому нахилився, щоб зробити черговий шов на черевику. Через кілька секунд вже його слова прошивали душу… – Батько вхопив мене на руки і так з лісу приніс до хати. Я все спинався йти, але не було на що спинатись… Болю не відчував – лише в голові гупало, як кувадлом: “Як я буду жити далі?”
Він став старшим на життя за кілька секунд. А кілька секунд перед тим лісом розносився… сміх. Дитячий. Дзвінкий. Голосний. І раптом новий звук серед дерев. Ніби, хто кого перекричить. Хто голосніший: сміх дитячий чи…
Здавалось, разом із скошеними міною гілками дерев на землю падали не тільки останні акорди луни-сміху, а падало саме небо, яке з білохмарого за мить стало червоним.
Він усе бачив. Десятирічний хлопець не знепритомнів. Бачив довкола себе те, що кілька секунд тому було тілами його друзів, було його ногами. Він бачив цей жах і – найстрашніше – не міг втекти від цього жаху…Скільки часу це тривало? Напевне, хвилин п’ять, поки він не почув людські голоси і людські кроки.
– Сталося так, що ми наскочили на ту міну з друзями утрьох. Хлопців розірвало на смерть, а мені відірвало ноги…
То зараз його рідний Вороблячин та інші сусідні села, що на Львівщині, через той-таки Яворівський полігон і масові захворювання дітей на гострі респіраторні захворювання стали відомі на всю Україну. А у 1957 році про халатність військових, які забули після навчань міну поблизу села – не на території полігону – усі мовчали.
ПРОТЕЗИ НЕ ВИТРИМУВАЛИ НАВАНТАЖЕННЯ
– Як я буду жити? Невже тепер сестра чи брат будуть давати мені якусь копійчину чи картоплину, бо я бідний-скалічений? Ні, я не хочу бути тягарем, я не хочу, щоб плакала мама, щоб мене жаліли – я не хочу так жити! – такі думки-питання боролись в голові десятирічного хлопця ще до приїзду “швидкої”. Вони навіть переболювали біль від ран. Адже в лікарні Микола знепритомнів і кілька днів його життя висіло між небом і землею. Але у хвилини, коли він виходив з марева, перше, про що думав: “Як я буду жити далі?”
Тільки через рік – коли заживе рана – Миколі у Львові виготовлять протези і він буде вчитися ходити на них. Той рік Миколу до школи возили на велосипеді. Щоранку хлопця везли на ровері і щоранку він уявляв, як колись сам зможе осідлати цю машину. Скоріше б тільки, мріяв він, зажили ноги, скоріше б уже можна було вдягнути протез.
А коли це нарешті сталось і після кількох днів тренувань Микола вже міг впевнено крокувати, його не можна було зловити.
– Я не міг находитись, – каже Микола Дмитрович. – Ніби хотів надолужити втрачене за цей рік.
Він був постійно в русі. Як тільки закінчував одну роботу, одразу шукав іншу. Косив, рубав, навіть копав, й, звичайно, їздив – як і мріяв – на велосипеді. Не жалів себе, і протези… не витримували і ламались. А він витримував і все повторював собі, що мусить бути сильним.
Після закінчення школи Микола вступив у Дрогобичі вчитися на шевця. Закінчив училище відмінником з найвищим розрядом, і його запросили на роботу на Луцьку взуттєву фабрику. Ні на крок не відступав від обіцянки, даної у 10-річному віці. Не пив, не курив, щодня наполегливо працював. І – ходив…
– Я все ніяк не міг находитись.
Виявляється, у цих словах криється причина того, чому Микола Дмитрович довгий час не купляв машини. Волів йти пішки кілометрів десять, але не зупиняти ніяких попуток. Лише коли почали народжуватись діти, він захотів показати світ дружині і дітям. Скільки разом об’їздили! І проблем з отриманням прав не було – якби в довідці не записали, що він інвалід, то ніхто й не помітив би, що в нього до колін немає ніг.
Не помітила цього і його Марія. І Микола, який закохався чи не з першої зустрічі, боявся, що дівчина, дізнавшись, не захоче з ним зустрічатись. Але відкладати далі розмову було вже нікуди – так серце швидше б переболіло…
– Марійко, вибач, що я тобі одразу не сказав, але у мене… У мене немає ніг. Можливо, нам краще не…
– Найкраще, що в мене є ти, – перебила на півслові його Марія. Його Марія. Тепер у них вже троє дорослих дітей...
ШВЕЦЬ – ІЗ ЧОБОТАМИ
– …А самі якої фірми взуття купуєте? – кілька секунд перед тим хлопець-тінейджер благально просив дядька Миколу щось зробити із його модними дорогими кросівками: “Я тільки один раз потрапив у них під дощ, а вони вже каші просять.”
– Ну, молоді люди, ображаєте, – розводить руками і посміхається Микола Дмитрович. – Ніколи не купляв і не купляю взуття для себе і рідних – ні літнього, ні зимового – я ж швець.
– То що, приказка – “швець без чобіт” – не відповідає дійсності?
– Виходить, що так. Тим більше, що я вже тепер не один в сім’ї швець, – гордо каже чоловік. – Старший син – Ігор – працює теж у приватного підприємця в Ковелі, молодший – Віктор – пробує себе біля мене. Коли хлопці були ще малими, все мене запитували, як я шию взуття, якщо не маю ніг сам. А я їм говорив, що шию і руками, і очима, і душею. Може тому й прикипіли вони до цього.
– А донька до чоботарства не бралася? – цікавимось, почувши про таку династію.
– Оля – ні –вона займається пошиттям одягу. Але ось це – робота моєї дружини, – Микола Дмитрович простягає нам красиві дитячі босоніжки. – Не подумайте тільки, що заводські – їх через кілька днів треба вже прошивати, – а тут, як кажуть, ручна робота від “а” до “я”. За стільки років біля мене Марія навчилася не просто ремонтувати, а навіть шити взуття. Навіть хлопцям-практикантам з 12-го ПТУ, які часто прибігають, щоб я їм показав, як правильно підбити каблук, вона може дати урок. Хоч все життя пропрацювала на іншій роботі…
* * *
…– А вам ніколи не хотілось… затанцювати зі своїм чоловіком? – звертаємось до Марії Петрівни.
– Ми з Миколою весь час на весіллях танцюємо, – дивується з нашого запитання жінка. – Від нашого й донині. Яке ж бо життя без танців? А тим більше те, яке він подарував мені. Ми справді за ним, як за кам’яною стіною…
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,
Василь УЛІЦЬКИЙ.
Фото авторів.