Її любов не раз витягувала його з того світу - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.82 € 31.89
Її любов не раз витягувала його з того світу

Хоч і гірко бувало в житті, але справжня Любов допомогла подружжю пройти через усі випробування.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Її любов не раз витягувала його з того світу

Ніна й Віталій Куці, котрі живуть у Годовичах на Турійщині (тепер Ковельського району), повінчалися на срібний ювілей свого шлюбу, коли життя вже випробувало їхню готовність бути разом у радості й горі, в здоров’ї й недузі до кінця днів своїх

Тодішній настоятель церкви села Миляновичі отець Володимир пов’язав їм руки. Вітаючи їх, донька й син, рідня, односельці зичили прожити у парі ще багато літ. Збулося — ​цьогорічної весни й золотий ювілей відзначило подружжя, дякуючи Богу за спільну дорогу

«Яке заміжжя — ​вона ще дитина…»

Ніна Данилівна й Віталій Олександрович трохи знітилися, коли почала розпитувати про ті далекі роки, коли зав’язалася їхня любов. Мовляв, це так давно було, що й не все згадаєш. Хоч насправді з подальших слів випливає зовсім інше — ​ще й як пам’ятають і той день, коли вперше побачилися, і те, як вечоркували, а там і побралися.

— Ніна — ​годомичівська, — ​розповідає чоловік, — ​а я із села Перевісся, що за сім кілометрів звідси. Якось їхав мотоциклом вулицею Годовичів. Бачу, біля одного з будинків дівчинка стоїть у жовтому платті. Зразу впала в око. Не роздумуючи, зупинився й познайомився…

Одне слово, не проїхав, як виявиться, мимо своєї долі. А якби тоді вчасно не пригальмував, то хтозна, як би все склалося. Бо ж, як зараз говорить чоловік, дівчат було багато — ​головне знайти свою половинку. І знайшов. Цьому сміливому хлопцеві, що з ходу познайомився з незнайомкою, було тоді дев’ятнадцять. А дівчинці в «жовтому платті» лише п’ятнадцять минуло. Вісім класів закінчила. У дев’ятий, вже до Лукова, не пішла — ​«вчилася в Ковелі на курсах крою і шиття, а потім знайшла роботу в тому ж Лукові. Тільки не швачки — ​засолювала огірки, капусту». Вертаючись до того дня, коли вони познайомилися, Віталій Олександрович говорить:

— Я спитав Ніну, чи буде ввечері на танцях у клубі. Відповіла, що так. Там знову побачилися. Після танців додому провів. Ці проводжання затягнулися на два роки. Провечоркуємо до світанку з нею, я — ​на мотоцикл чи машину, на якій працював у колгоспі, то ж часом брав, і — ​додому. Пару годин поспиш — ​та й на роботу треба йти. Вже й батьки та тітка з дядьком почали допитуватися, коли женитися буду (я – найстарший в сім’ї). Набридло мені слухати це, тож вирішив, що пора прощатися із холостяцьким життям.

І як колишні однокласники Ніни середню школу закінчували, вона вже заміж виходила. 

То була весна 1971-го. В останній день перед Великоднем хлопець, якого вже добре знали батьки Ніни, сказав: «Тьоща, завтра в свати приїду!». А вона, певно, не сподівалася, що так скоро її найменшу дочку заміж покличуть, тож зразу — ​у плач. «Ой, що ти?.. Яке заміжжя — ​вона ще дитина?!», — ​заголосила.

— А я хлопець настирливий — ​як задумав, то так і буде. Тож сказав їй, що приїду з сватами й крапка. Так і було…

Тоді ж на заручинах і домовилися, що весілля відгуляють 29 травня.

І як колишні однокласники Ніни середню школу закінчували, вона вже заміж виходила. Їй та обранцю гості гукали: «Гірко!»

«Не чув, не говорив, не ходив… Але ми не здались»

Ніна Данилівна, яка в сімнадцять з половиною літ фату одягла, сьогодні з приводу раннього заміжжя розмірковує:

— Я змалку гралася з подружкою в ляльки, які крутила собі з латок. І завжди хати малювала для них: то — ​твоя, а то — ​моя. Уявляла собі, як колись у мене буде сім’я, свій дім. Того, мабуть, і заміж поспішила…

Правда, сталося так, що після весілля в невістки довелося піти. Коли про це зайшла мова, то жінка зразу додала:

— Але недовго, тільки від травня до листопада (до Дня святого Михайла, якщо вже точно говорити) пожили ми там. У свекрів були ще молодші за Віталія діти — ​яке то життя в такому гурті? І хоч він не хотів іти в приймаки, певно, пам’ятаючи, що мене не дуже охоче віддавати за нього заміж, все ж перебралися ми до моїх мами й тата.

— Пожили в батьків Ніни три роки, — ​продовжує розповідь вже Віталій Олександрович, — ​і перебралися в свою хату. За дві з половиною тисячі рублів — ​перепійні гроші, які приберегли, — ​купив я фінський будиночок через колгосп, і ми побудувалися. Дочка Аллочка вже в нашій хаті народилася.

Судячи з почутого від героїв, оте весільне «гірко» не раз згадувалося, коли справді в житті було гірко.

– Хворів чоловік змолоду, — ​каже Ніна Данилівна. — 9 операцій переніс. У Київ не раз його возила. Я завжди біля нього сиділа. Ховалася, коли в палаті обхід робили лікарі. Добре, що в колгоспі роботу йому легшу давали, коли не міг шоферувати. Мали ж якось сина й дочку піднімати. Ще після першого декрету запропонували мені роботу листоноші в селі. Боялася братися за нову справу та ще й коли дитину малу нема на кого покинути, але пішла. Сусідка баба Сонька якийсь час виручала, була за няньку. І 33 роки на пошті відпрацювала.

Колишні однокласники середню школу закінчували,  а вона вже заміжня.
Колишні однокласники середню школу закінчували, а вона вже заміжня.

 Пригадуючи минуле, жінка не втримується від сліз. Своє розчулення пояснює:

— А я плачу і з радості, і з печалі. Всього вистачало у житті. На тих дев’яти операціях чоловіка біди не закінчилися. Сім років тому інсульт його неждано-негадано розбив. Не чув, не говорив, не ходив… Уже разом з дочкою, яка живе у Володимирі-Волинському, шукали порятунку. Тішилася, побачивши, як через ніч, проведену в лікарні, пальцем чоловік ворухнув, а там і очі розплющив. Говорити довго не міг. Але й це минуло. Самі чуєте, скільки вам сьогодні нарозказував… Після цього хазяйство трохи збули. Але коника ще тримаємо. Щоранку спацерую з ним на вигін. Часом чоловік уже й кричить, щоб менш робила. А я не хочу здаватися, бо як сяду й складу руки, то вмру.

«Ну, не весілля, а чимале весіллячко ми все-таки зробили на срібний ювілей шлюбу»

Коли Куці одружувалися, то про вінчання й мови не могло бути. У тому, як у час атеїзму пильнували за комсомольцями й відповідно карали, коли хтось відважувався на церковне таїнство, Віталій Олександрович сам переконався. Як він охрестив свого первістка, то його в момент виключили з молодіжної спілки з клеймом «недостойний». Але про те, аби їхній шлюб мав Боже благословення, вони з дружиною говорили не раз. І таки повінчалися. Це сталося у 1996-му, коли прожили у парі 25 років. По суті, тоді, коли життя вже випробувало їхню готовність «бути разом у радості й горі, в здоров’ї й недузі до кінця днів своїх». Тобто пройшли через випробування й не розчарувалися одне в одному.

Читайте також: Довбик відпочиває на морі зі своєю дівчиною (Фото)

— Ну, не весілля, а чимале весіллячко ми все-таки зробили на срібний ювілей шлюбу, — ​каже Віталій Олександрович. — ​Автобуса в колгоспі дали нам, щоб мали чим завезти гостей в церкву села Миляновичі, де нас і повінчав отець Володимир. Правда, шалаша вже не ставили — ​в хаті столи накрили…

Діти, рідня, односельці-сусіди вітали «молодят», бажали прожити у парі ще багато літ. І збулося — ​цьогорічного травня у подружжя Куців було золоте весілля. Цього разу, як кажуть, балю вже не загадували — ​приїхали діти із сім’ями, посиділи у вузькому родинному колі, а для них це — ​найбільше щастя.