«Роковини (перші) пройшли, а почуття стали ще гостріші. Бо Герої таки вмирають», - мама Тараса Матвіїва

Можна повторювати слова «Герої не вмирають», як мантру, мільйони разів, можна навіть повірити в них на якусь мить, коли їх волають мільйони - але ця мить минає, мільйони розходяться по своїх домівках і твоя віра розсипається у тебе на очах, як карткова хатинка. Герої вмирають...

Бо твій власний дім, у якому ще вчора жив твій Герой - порожній. І як би ти не силкувався дурити себе надіями і сподіваннями, що це тимчасово, що вартує лише дожити своє життя, скількись там тих років, виділених тобі небом - вони марні. Бо приходить новий день, за ним наступний, ще і ще - а твої двері вперто мовчать. Мовчить твій телефонний абонент, його Вайбер пише «В мережі давно не було», а Месенджер давно не світить зеленим світлом... А ще його речі остаточно втрачають знайомий рідний запах і стають просто речами. Але ти все одно не поспішаєш позбутися їх, і все ще тримаєш на полицях протерміновані флакони парфумів, шампунів, кремів для гоління... щоб торкнутися, вдихнути...

Недочитані книги з закладками мовчки глипають на тебе з полиць, наче не розуміють, чому їх так довго ніхто не дочитує. А з усіх кутків, у всіх кімнатах, що до того доленосного часу було їм невластиво - бо не віталося їх власником - на тебе дивляться здебільшого усміхнені або проникливо-серйозні очі твого Героя з десятків світлин. І саме вони допомагають тобі триматися, бо зійшовшись з ним поглядом, ти не дозволяєш собі ридати і кричати так, що весь світ здригнувся б, лити ріками сльози, стати до всього і всіх абсолютно байдужою, з головою занурившись у своє горе - не маєш права : Він дивиться на тебе! А так хотілося б - просто зануритись у своє горе, щоб воно повністю поглинуло тебе, розчинило, і тобі вже не треба було б з ним боротися, шукати нові й нові аргументи, щоб опиратися йому, шукати причини жити далі...

А з усіх кутків, у всіх кімнатах, що до того доленосного часу було їм невластиво - бо не віталося їх власником - на тебе дивляться здебільшого усміхнені або проникливо-серйозні очі твого Героя з десятків світлин. І саме вони допомагають тобі триматися.

Це був би найлегший шлях: здатися. І саме цього хотіло б горе, о, воно тріумфувало б! Але не Він, твій Герой. І тому ти все ще тут, все ще шукаєш опертя, вчишся блокувати свій біль, коли він наполегливо вимагає твоєї віддачі, вчишся контролювати свої емоції, а вони страшно різні - від безпорадності до люті, від любові до ненависті. Вчишся жити з цим, щоранку починаючи знову і знову, наче вперше - бо цьому неможливо навчитися, ніколи. Можна навчитися дуже багатьом речам у світі, та жити з болем невимовної втрати і паралельно вдавати, що все під контролем, все налагодиться і буде...принаймні миримо - неможливо. Це як коли у тебе втекла земля з-під ніг чи бракне повітря для наступного вдиху, чи у твого авто відмовляють гальма і ти мчиш, точно знаючи, що твоя зупинка - це твій кінець. Тільки от на відміну від нормальної реакції людини, яка відчуватиме від цього тільки страх - ти аномально відчуваєш якесь мазохістське полегшення: кінець? - ну і прекрасно! Нарешті! Але, на жаль, це «нарешті» не приходить і ти вмільйонне опиняєшся наодинці з болем, і все починається заново.

Це я до того, щоб хоч на одну йоту зрозуміли анатомію нашого болю ті люди, які радять «відпустити», «змиритись», «життя продовжується», «все буде добре» і т.д. Радять навіть «всиновити» дитятко. Вірю, що з добрих міркувань, що люди хочуть підтримати, порадити, розрадити. І ми щиро всім дякуємо за це! Та, повірте, як добре було б, якби все було б так просто: відпустити, змиритись, жити далі, не озираючись, замінити кимось... Сенс життя не можна перегорнути, наче прочитану сторінку, а син був сенсом нашого життя. Напевно, як і для більшості нормальних, люблячих батьків. Якось прочитала, мовляв, мета шлюбу - не в першу чергу діти, а насамперед взаємодоповнююча любов одне до одного. Частково погоджуюсь - це коли все гаразд і ваші діти щасливі на відстані від вас. Але коли в сім'ю приходить горе і забирає твою дитину - тут слова зайві...

Ми прожили рік без сина. Якось вижили. Намагались вибудовувати для себе якісь алгоритми подальшого існування, співіснування з соціумом, з владою, що стало неминуче, розставляти акценти на важливішому, приймати правильні рішення... Не завжди виходило. Це як в перший клас: поки не отримаєш достатньо двійок і не наб'єш синців - справжнім учнем не станеш. Ми теж вчимося. Вчимося жити без сина, його фізичної присутності, його підтримки, мудрості, турботи, допомоги. Але - з непроминаючим відчуттям його духовної присутності. Бо все наше життя тепер так чи інакше крутиться навколо імені Тараса. Справи Тараса, друзі Тараса, навіть недруги Тараса - це все тепер стало нашим. Ми тримаємось за всіх - і тих, і інших, наче за соломинку, хто хоч трішки може нам привідкрити двері в життя сина, яке ми не знали. Ми отримуємо величезний досвід, часто болючий, та здебільшого відрадний. Якби спитали, хто чи що допоміг нам вижити цей перший, найтяжчий, мабуть, рік, ми б, не вагаючись, відповіли: спочатку «Господь», а потім «люди». Горе зближує близьких по духу. Не обов'язково по крові чи по попередніх дружніх стосунках - ні. У нашому житті залишились і з'явились нові тільки ті, які близькі по духу. Справжні, Вірні, Рідні - але по духу. Всі решта відпали якось самі по собі, переважно безболісно, наче так і мало бути. Та ми не засуджуємо, не ображаємось, не гніваємось: часто не кожен здатен винести навіть своє горе, а тут чуже, та ще й таке!.. Зате на їхнє місце прийшли інші - Наші. Кажуть, щоб у шафі з'явились нові речі - треба не задумуючись розпрощатись зі старими. Мабуть, так і з людьми: прощатись, не задумуючись.

Хочеться подякувати. Всім тим, хто залишився і прийшов. Хто брав участь у нашому житті весь цей рік, у різний спосіб. Кожен із вас знає, в який, навіть краще, ніж ми, адже ми можемо не знати про ваші тихі молитви, про ваші добрі наміри й справи, які підтримали нас в той чи інший період цього року. Кожен із вас знає, скільки разів він набрав (чи не набрав) наш телефон чи взяв слухавку, щоб вислухати, скільки разів запропонував допомогу чи якусь послугу, скільки разів поділився дорогими для нас спогадами про сина, скільки подарував нам свого часу, уваги, тепла, любові. Скільки зробив приємних сюрпризів, присвятив віршів, склав пісень, написав картин, подарував квітів, поставив свічок, промовив молитов. Ви продовжили нашого Тараса у військовій школі його імені, в Удеч-фесті, вшанували у футбольних і шахових турнірах. Його йменням назвали проспект і рідну школу. Встановили гранітні дошки й пам'ятник. Зняли два неймовірно глибоких за сенсом і змістом документальні фільми. Ви говорили про Тараса на шпальтах газет, з екранів телевізора, на радіоефірах, в соцмережах, в школах і бібліотеках. Ви згадували його на різних трибунах - від зали ВР до менших, скромніших. Ви не забували нас, батьків. Запрошували на заходи, де вшановули сина, давали слово на телеефірах, цікавились наболілим. Піклуючись про наш психо-емоційний стан, влаштовували нам духовні й оздоровчі подорожі. Всього було так багато, що, можливо, щось і не згадалось, даруйте вже... Та все це разом взяте можна об'єднати в одне поняття під назвою «співучасть». Так, саме СПІВУЧАСТЬ до нашої велетенської втрати штовхала вас, Наші дорогі, робити ці вчинки, які й допомогли нам ВИ-ЖИ-ТИ. Бо наодинці людина може успішно впоратися зі своїм щастям, а от з горем - ніколи.

Попереду - життя. Яким воно буде...хтозна, одному Богу хіба відомо, що Він для нас приготував. Не виходять з голови слова Тарасового комбата Джеміля Ізмаїлова на відкритті пам'ятної дошки: «...пам'ятайте, в якому мороку доведеться тепер жити його батькам...». В мороку... Так, саме так. Ми всюди шукаємо світла, але тінь горя наздоганяє нас: де б ми не були, що б не робили, з ким би не зустрічались... Ми шукаємо нових сенсів, нових наповнень, але попередні настільки були великими й світлими, що теперішні тьмяніють перед ними. Минуле вже ніколи не дасть нам стати колишніми. Так, надіюсь, ми знову навчимось радіти маленьким радощам, тішитись малим втіхам, усміхатись. Але нам вже ніколи не розправити крила настільки, щоб дотягнутися до того великого світла, яким був сенс нашого життя - наш єдиний син.

Тільки не жалійте нас, оцього нам точно не треба! Жалість теж вбиває, повірте. Не співчувайте голосно - співчуття зробить нас слабкими. А ми ж маємо бути сильними - цього хотів Тарас, коли обрав шлях військового. Просто будьте СПІВ-УЧАС-НИ-КА-МИ! Нашої втрати і нашого намагання повернутися хоча б на 90 до попереднього життя. Просто завжди будьте десь поруч, бо ж у кожного своє життя. Просто знайте, що ми десь є. Просто пам'ятайте нашого сина. Просто продовжуйте його, читайте, надихайтесь, вчіться в нього. Просто любіть...

Просто знайте, що нас таких є чимало по Україні, і ви нам потрібні - Справжні, Вірні, Рідні, Наші... Наші ж діти поклали життя й за майбутнє ваших.

Валентина Матвіїв.

Читайте також: Любов витягнула їх із пекла і подарувала нове життя