Після важкого поранення і 5-ти складних операцій волинянин Іван Жигаревич повернувся на передову

Вперше пішов на війну у 2014-му…

Іван Жигаревич народився у 1988 році на Ратнівщині, в селі Кортеліси, де закінчив середню школу. Потім навчався на вчителя фізкультури у Волинському державному університеті. Однак після закінчення університету по спеціальності працювати не довелося, тому незабаром попросився на військову службу, про яку завжди мріяв. У навчальному центрі в Київській області здобув спеціальність командира самохідної гармати і служив у 26-ій Бердичівській артилерійській бригаді. Про військову службу залишилися хороші враження, навчання проводилося на високому рівні.

Після демобілізації навесні 2012-го працював на різних роботах у росії, а потім – у Литві.

– Коли у 2014 році почалися бойові дії на сході України, – згадує Іван Васильович, – моєму батькові, який працював сільським головою у Кортелісах, сказали, щоб я приїхав на уточнення даних у військкомат. Там запитали, чи здоровий і чи буду служити? Відповів, що так. Був якраз останній день другої хвилі мобілізації. Тому мене відразу ж завезли одного в Луцьк. Потім був Яворівський полігон, де кілька тижнів тривало навчання і вже 21 серпня опинився в Донецькій області, під Оленівкою. Тоді запеклі бої йшли вже по всьому Донбасу і ворог часто накривав наші колони артилерією з великої відстані. Воював у складі окремої артилерійської батареї, яка була надана 51-ій механізованій бригаді. Батарея мала три самохідні гармати калібром 152 мм, але ще в дорозі дві поламалися. Одну з них повантажили на лавету і так возили по позиціях. В артилерійському дивізіоні бригади ситуація була не краща, більшість гармат повиходили з ладу вже після перших пострілів.

Батарея найчастіше прикривала блокпости поблизу Донецька. Стріляли по ворожих цілях часто і, як казали спостерігачі, досить влучно. Вони передавали координати цілей по мобільних телефонах. Боєприпасів у той час вистачало. Після укладення мінських угод на фронті стало спокійніше і, оскільки тоді служба по мобілізації тривала один рік, то вже в травні 2015-го Іван повернувся додому. За кілька наступних років встиг поїздити по заробітках, одружитися і послужити прикордонником. Деякий час мешкали на батьківщині дружини – в селі Раків Ліс біля Каменя-Каширського, а потім придбали квартиру в Луцьку і переїхали жити в обласний центр.

Записався добровольцем у Третю штурмову бригаду

Коли почалася велика війна, Іван звернувся у свій військкомат і там запропонували службу на вибір – прикордонником або в 14-й бригаді. Поїхав у Володимир, але там сказали, що всі підрозділи вже укомплектовані і можуть зарахувати хіба що в резервний батальйон.

Івану Жигаревичу такий варіант не сподобався і він звернувся до знайомого офіцера в Камінь-Каширську, який допоміг потрапити в 51-й батальйон 100-ї бригади ТРО. Отримав посаду головного сержанта стрілецького взводу. Перші місяці служби пройшли в активній підготовці до ворожого вторгнення зі сторони білорусі. Будували укріплення на кордоні та на річці Прип’ять, охороняли мости та інші важливі об’єкти.

Упав на землю і почав відповзати назад. росіяни намагалися його добити і стріляли в спину. 

Коли на кордоні стало спокійніше, почав думати, як потрапити на фронт. Просився в «Азов» та, зрештою, пройшов відбір у 3-ю окрему штурмову бригаду, яка була сформована на базі цього полку. Призначили командиром протитанкового відділення взводу вогневої підтримки штурмової роти. На озброєнні мали протитанкові ракетні комплекси «Фагот». Воювали біля Бахмута, де в той час тривали запеклі бої. Правда, ворожа бронетехніка не дуже ризикувала висуватися вперед, тому головними цілями для підрозділу були кацапські бліндажі та спостережні пункти.

Третя штурмова бригада брала активну участь у літньому наступі 2023-го року. Важкі бої за село Андріївка тривали декілька місяців. У росіян там були сильні позиції, які до того ж прикривав канал «Сіверський Донець – Донбас». Через великі втрати командування звернулося до бійців вогневого взводу перейти в штурмовики. Ніхто з хлопців не відмовився.

Свою штурмову групу вони назвали «Вовча зграя». Іван разом із побратимами брав участь у кількох успішних атаках. 28 червня, вже після того, як перейшли канал, штурмова рота отримала наказ захопити черговий опорний пункт противника. Підкрадалися до нього непомітно, по посадці. Але, як тільки вийшли на невелику галявину, по них упритул відкрили вогонь росіяни, які заховалися в кущах. Івану одна куля влучила в бронежилет, а інша перебила ключицю і пройшла навиліт. Мабуть, через адреналін сильного болю не було, тільки праву руку перестав відчувати. Упав на землю і почав відповзати назад. росіяни намагалися його добити і стріляли в спину. Ще одна куля влучила в бронежилет, але керамічна плита її затримала.

Хоча цей бій почався невдало для українських бійців, але закінчився їх повною перемогою. Посадку від ворога зачистили, сорок москаликів наказали довго жити, а ще 12 здалися в полон.

Проте Андріївку вдалося звільнити лише у вересні. Село було настільки зруйноване, що там навіть прапора не було де повісити.

«Золотий хрест» отримав із рук самого Залужного

Але Іван Жигаревич участі в цих подіях уже не брав. Він тривалий час лікувався у госпіталях та переніс п’ять складних операцій через роздроблену ключицю і пошкоджений нерв. За свій подвиг нагороджений військовою відзнакою «Золотий хрест».

На моє запитання, чи цей хрест дійсно зроблений із золота, Іван відповів, що він для нього у будь-якому випадку є золотим, оскільки отримав його від Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного.

…Після лікування Івану Жигаревичу дали групу інвалідності і він працював на військовому підприємстві. Але довго витримати не зміг і недавно знову повернувся на фронт.
Нині він знову у 3-ій штурмовій бригаді і воює в підрозділі, який збиває ворожі безпілотники. А свій бронежилет, пробитий кулями, наш земляк подарував для Кортеліського історичного музею, як цінний експонат. 

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею

Читайте також: «На Волині привітали довгожителя».