Любов під знаком Терезів. Історія на вечір

І щоранку читала гороскоп. Не тому, що вірила в нього безумовно, а тому, що в світі, де все змінюється, хотілося бодай чогось сталого.

«Сьогодні Терези зустрінуть людину, яка змінить їхній погляд на життя», – побачила вона 15 жовтня. Усміхнулася, похитала головою і тихо сказала до себе:

– Ну, хіба що кавоварку нову зустріну.

…Того вечора Київ тонув у дощі. Катя бігла з парасолькою, яка зламалася від вітру, і раптом зупинилася – поруч з’явився хтось із великою чорною парасолею.

– Ви намокнете, – сказав він, і в його голосі було щось дивно спокійне.

– Уже, – відповіла Катя, а потім розсміялася, бо сміх був єдиним способом не розтанути від цієї зустрічі.

Його звали Артем. Архітектор, 30 років, Стрілець за знаком Зодіаку. Він не читав гороскопів – казав, що вірить лише у точність креслень і геометрію долі. Та, мабуть, саме ця точність і привела його до неї.

…Вони почали бачитися все частіше. Спочатку – просто як знайомі, які випадково обідають поруч, потім – як ті, хто вже не уявляє дня без короткого повідомлення. Гуляли вздовж Дніпра, сперечалися про сенс життя, про долю, про те, чи є любов логічною.

– Ти надто вірна зіркам, – казав він. – А я надто прив’язаний до землі.

– От і добре, – відповідала Катя. – Хтось має дивитись угору, щоб інший не забував, навіщо стоїть твердо.

Ти надто вірна зіркам, – казав він. – А я надто прив’язаний до землі.  

Минала осінь. У повітрі пахло мандаринами і холодом. Катя навчила Артема пити каву з кардамоном, він навчив її бачити красу у старих будівлях. Одного вечора подарував їй кулон – півмісяць і ваги.

– Це – твій знак, – сказав він. – І нагадування мені, що навіть камінь має вагу тільки тоді, коли хтось його тримає з любов’ю.

У грудні Артем мав поїхати до Львова на коротке відрядження. Вони стояли на вокзалі, трималися за руки й мовчали.

– Повернуся до Нового року, – сказав він, усміхаючись.

– Я чекатиму, – відповіла Катя.

Але в житті часто зорі розходяться з нашими бажаннями. Того ж тижня сталася аварія. Артем вижив, але опинився в лікарні надовго. 

Катя дізналася про це не одразу – його колеги не знали, що вона йому близька. Коли знайшла його через знайомих, він уже не хотів, щоб бачила його слабким.

Вона писала: «Ти ж обіцяв повернутись до Нового року».

Він не відповідав.

Писала ще: «Я просто хочу знати, що ти живий».

Він читав, але мовчав.

…Вона щодня приходила під вікна лікарні, залишала каву на лавці, просто щоб він знав – вона поруч. І якось весною він вийшов назустріч. Виглядав інакше – схудлий, з втомленими очима, але все той самий.

– Катю…

– Я знала, що ти прийдеш, – сказала вона.

Вони довго мовчали, потім просто йшли вулицею, як колись.

– Я не писав, бо не міг нічого дати, – зізнався він. – Я втратив частину себе.

– А може, саме зараз ти знайшов її, – відповіла вона.

…Того літа вони знову були разом, але інакше. Без обіцянок, без вимог. Просто два життя, які перетнулися і продовжили йти поруч. Та час узяв своє: Артем отримав пропозицію роботи в іншому місті, і вони вирішили не тримати одне одного силою.

– Я приїжджатиму, – сказав він.

– Не обіцяй, – тихо промовила Катя. – Просто живи щасливо.

…Осінь повернулася знову. Тієї ж пори, того ж 15 жовтня, Катя стояла на тому самому розі вулиці. У руках – стара парасолька. Вона відкрила її, навіть попри ясне небо. На мобільному телефоні сплив гороскоп:

«Сьогодні Терези зустрінуть того, хто змінить їхнє життя».

Вона усміхнулася й прошепотіла:

– Уже зустріли.

…І, можливо, десь у тому самому небі, серед мільйонів зірок, одна світила трохи яскравіше. Не тому, що так написано, а тому, що колись, під дощем, двоє людей справді повірили в любов.

Зореслав СТОЖАР.