У листі, який надійшов нещодавно до редакції із с. Череваха, що в Маневицькому районі, були роздуми про життя-буття й вірші. Один із них автор, пенсіонер Семен Макарович Радчук присвятив своєму батькові й зробив приписку: «Батько викопав по Волині до 100 (сто) колодязів. Колодязі були різної глибини: від 5 до 32 кругів. Опускався і піднімався самотужки, без усяких підручних засобів»...
1. СТО КРИНИЦЬ – СТО ЗІРОК У листі, який надійшов нещодавно до редакції із с. Череваха, що в Маневицькому районі, були роздуми про життя-буття й вірші. Один із них автор, пенсіонер Семен Макарович Радчук присвятив своєму батькові й зробив приписку: «Батько викопав по Волині до 100 (сто) колодязів. Колодязі були різної глибини: від 5 до 32 кругів. Опускався і піднімався самотужки, без усяких підручних засобів». Із листа було зрозуміло, що самобутнього майстра-колодязника вже нема в живих. Але чомусь нестерпно захотілося напитися води бодай із однієї зі ста його криниць, послухати синові спогади... Адже, якщо вірити легенді, поліщук Макар Радчук був людиною, яка не просто докопалася до ста джерел, даруючи людям те, без чого нема життя. Разом із своїми колодязями він засвітив на небі й сто зірок, бо саме це стверджує легенда: з кожним новим колодязем на небосхилі спалахує зірка й падає, коли джерело замулюється, люди забувають до криниці дорогу. У кожного з нас була своя річка дитинства, а була й криниця... Ота найперша, незабутня, куди біглося споришевою стежкою попереду мами і з завмиранням серця чекалося, доки із загадкового глибоченного нутра долине глухий звук удару відра об плесо. А потім те диво несподівано вигулькувало з глибини і мама виливала джерелицю разом із сонцем, котре вмудрялося вскочити у відро раніше, ніж ти припадеш до нього, тамуючи спрагу. А мама лагідно так застерігала: — Не пий багато, бо холодна! На жаль, зірка криниці мого дитинства вже давно згасла. Коли хата прадіда Гриця остаточно осиротіла й перестала приваблювати навіть квартирантів, стежка до колодязя почала заростати споришем, бо на сусідній вулиці з’явився водопровід. І тоді сусіди почали зносити в криницю, яка випоїла не одне покоління, сміття. Тож хай ці рядки будуть даниною пам’яті усім замуленим, забутим криницям й одою поша-нівку людині, яка залишила по собі на землі сто колодязів, а у небі — сто зірок... 2. СИНІВСЬКИЙ МОНОЛОГ ПРО БАТЬКА — Батько мій, Макар Корнійович Радчук, був чоловік неабиякий. Починаєш це розуміти з часом, з віком, — почав свою розповідь син Семен, оговтавшись від несподіванки, що його лист зацікавив обласних кореспондентів. — З 15 літ він почав займатися бджолами, мав більше 40 вуликів. І не було на всю округу людини, яка б знала і розуміла цих божих комах так, як він. І бджоли до нього — якось по-особливому... Сідали на руки, на лице, але не кусали. Батько не курив, горілки не пив, бо не люблять цього бджоли, от вони й розумілися. Мед носили і собі, і людям. Але то було не єдине його заняття. Навчився мурувати печі, а добра піч в оселі, самі знаєте, багато значить. Потім кликали його й хати мурувати. А з чого почалося, коли викопав першого колодязя — не скажу, не пам’ятаю. Знаю, що в самій лише Черевасі з його легкої руки з’явилося понад 20 колодязів. Не раз бувало, що котрийсь господар сам собі почне копати, але обов’язково зіпсує, скривить. Хоч-не-хоч, йде до Макара Радчука просити, щоб, значить, виправив. Не просте це діло — колодязь копати. І я, і брат не раз батькові допомагали, а от науки тої, секрету його не перейняли. Батько ніколи не користувався ніякими мотузками, підйомними механізмами. Яким би не був глибоким колодязь, опускався й піднімався тільки ногами, спиною й ліктями. Ото зранку спуститься — і до обіду. Потім знову копає до вечора, тож за день чотири рази доводилося спускатися й підніматися. А зросту тато був зовсім не богатирського, 79 років прожив... Бувало, приїдуть посеред ночі, постукають у вікно і везуть кудись батька. Мама постійно бурчала за ті нічні мандрівки. А його брали копати колодязі й у Ковель, і в Маневичі, і в Переспу, і в Голоби. То тільки, що я пам’ятаю... А раз здалеку приїжджали, то значить — кращого майстра поблизу не було. А тато знав, і як копати, і де копати, і як щебінь на дно сипати, щоб чиста вода була. Знаєте, в селі дотепер згадують, як директор попросив його вимурувати комина на школі. Він того комина вимурував, а потім на ньому зробив стійку на голові. То вже по війні було. На війну його не брали, бо мав бронь, стрілочником на залізниці працював. Я ото акурат у війну й народився, у 1942 році. Нас у мами, Февронії Семенівни, шестеро було, а четверо померло. Хоч сім’я була чималенька, але батько добре господарив. Мав молотарку, маніж... А ви то й не знаєте, що то таке? То січкарня така. Були у нас круподерка, олійниця. Олію з конопляного сім’я били для всієї округи. А після війни, як ото колгоспи настали, все забрали. Я малим був, але пам’ятаю. Тільки-но батько зробить воза, а йому тиць під носа рішення правління — і заберуть. Так ото зо п’ять возів колективізували ще й знущалися. А мене, малого, така обида за батька брала... Ну, думаю, виросту — відомщу... Але потім усе якось забулося, життя змінилося. По суті, на основі нашої господарки й засновувався тодішній колгосп імені Шевченка. Як, питаєте, ми Сибіру уникнули? Та вже й не знаю, чи казати... Хотіли нас вивезти, але батькова родичка з одним великим кагебівським начальником «любов крутила», то заступилася. Але скільки раз батька в район викликали, то й не розказати. А з іншого боку, то в тому колгоспі не могли без нього обійтися. Чи циркулярку налагодити, чи яку техніку — все Макара кликали. Бо в нього й інструмент, і всякі запчастини. У війну всякої техніки позоставалося, як фронт пройшов. То батько в тому толк знав.Якось розказував, як із сусідом Володимиром Романюком пішли вночі мотора знімати з німецького танка, якого за селом покинули, бо заглох. А німаки почали стріляти, то так утікали, вище жердок перескакували. А я, знаєте, у батька не вдався... Закінчив культосвітнє училище, 30 років завідував сільським клубом, на баяні грав, організував ансамбль, чотири роки в школі уроки співів вів. А потім то довелося й по заробітках їздити, в Польщі наймитувати. Три дочки у мене. А тепер, по хворобі, став інвалідом. Ото тільки й зосталося від батька — порожні вулики, старі яблуні коло хати і його колодязі, в яких і літом, і зимою вода холодна. 3. ІЗ СЕМИ КРИНИЦЬ ВОДИЦЯ На жаль, ні Семен Макарович Радчук, ні його брат Мефодій Макарович, який саме приїхав з Маневич провідати родину, нічого не змогли розповісти про те, як же їх батько шукав джерела, безпомильно обирав найкращі місця для колодязів? А тим часом — це ціла наука, оволодіти якою здатний далеко не кожен. Відомий етнограф, редактор всеукраїнського часопису «Берегиня» Василь Скуратівський, родом із Житомирщини, розповідав про майстра-колодязника з рідного села Великий Ліс Сидора П’ятип’ятницю, який знаходив підземні джерела з допомогою гілочки лози. Для тих, хто не вірить у такі, на перший погляд, прості методи, нагадаємо, що про «лозошукачів» писав ще Йоган Гете, намагався пояснити це унікальне явище й наш Михайло Ломоносов, а у 1972 році в Празі відбулася перша міжнародна конференція з проблем «лозошукання». Адже з допомогою цього методу знаходять не лише воду, а й деякі рідкісні корисні копалини! Етнографи зафіксували й інші способи народного досвіду виявлення підземних джерел. Зокрема, у декількох місцях, де планували копати колодязь, на ніч клали клубки вовни, жмутки сіна чи житньої соломи, а на ранок дивилися, де вони найбільш зволожені. Чи не цим пояснювалися нічні мандрівки Макара Радчука? В інших місцевостях такими «показниками» слугували листя лопуха чи курячі яйця, накриті зверху відрами, щоб не припали за ніч росою. Дехто визначав місцезнаходження джерела за особливостями заростей споришу. На тому місці він мав бути густішим і темнішим. Втім, думається, не перевелися ще й у нашому краї майстри-колодязники. Будемо дуже вдячні, якщо вони відгукнуться, поділяться своїми секретами, розкажуть цікаві історії, пов’язані із викопаними ними колодязями. Не сум-ніваємося, що такі є якщо не в кожному селі, то в кожному районі. Не хотілося б, щоб мудрі надбання предків відійшли у вічність разом із старими майстрами, як це сталося з Макаром Радчуком. ...Криниця. Криниченька. Студня. Колодязь... Одвічні супутники людини в її боротьбі за виживання на цій землі. Й одвічні символи, з пошанівком оспівані у піснях, опоетизовані у прислів’ях, возвеличені у легендах. Ще в «Іпатіївському літописі» читаємо: «Послухав Ізяслав братів своїх і пішов, ... і зупинився біля Святославової криниці». А згадаймо дивовижно прекрасний звичай наших предків для весільного короваю брати воду із семи криниць, щоб щасливою була доля молодят: Як ми, сестриці, коровай місили, Із семи криниць воду носили, — дотепер співають коровайниці. А чиє серце не завмирало, зачувши: «А вже з тої криниченьки орли воду п’ють, а вже тую дівчиноньку до шлюбу ведуть»? А прекрасний український звичай садити біля криниці калину! Ось і біля Макарової криниці, що неподалік синового обійстя у селі Череваха, росте, палахкотить червоними китицями кущ калини... Валентина ШТИНЬКО. Фото Миколи ЗІНЧУКА. На фото: Солодка вода з батькового колодязя для Мефодія Макаровича і Семена Макаровича Радчуків
