РИНОК ПРАЦІ: ЛЮДИНА ЛЮДИНІ НЕ ЛИШЕ ДРУГ, А Й КОНКУРЕНТ

ХОЧЕШ БУТИ БЕЗРОБІТНИМ? БУДЬ НИМ.
Цікаво, як колись будуть сприймати нинішні першокласники гасло “розвиненого соціалізму” — “Хто не працює, той не їсть”? Для старшого покоління вислів цілком зрозумілий: кожна людина зобов’язана працювати. Інакше її слід вважати дармоїдом, що має незаконні прибутки, обманює суспільство в якості злодія чи спекулянта. В різні часи боролися з цим явищем суворими методами аж до ув’язнення.
У часи короткого правління Генсека Юрія Андропова до автора цього матеріалу в книжковому магазині підійшов молодий чоловік і делікатно поцікавився, чому я вештаюся без діла, а не перебуваю за верстатом чи письмовим столом. Урятувало мене від всенародної ганьби редакційне посвідчення (міг же я вийти в магазин за чорнилом?), але все одно після цього випадку хотілося долати відстань до магазину перебіжками під поглядами спостережливих молодиків. За інтенсивну працю як преміальні у ті часи пропонувалася у зеленій пляшці “андропівка”.
Дочекалися свободи! У сучасному законодавстві незалежної України закріплено положення про те, що “примус до роботи в будь-якій формі не допускається”, а тим більше “добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної чи кримінальної відповідальності”. Хочеш бути добровольцем-безробітним — будь ним!
Тепер є змога побувати в шкурі тих американських безробітних, без знімків яких не обходилася жодна газета і котрим у свій час заздрили радянські люди. Адже поголос про кілька сотень доларів допомоги та інші безкоштовні блага, котрі надавалися ледарям (так ми цих безробітних називали), дозволяв критично оцінювати висновки радянської пропаганди про їхні моральні та матеріальні біди, тим більше, що здебільшого це було чорношкіре населення. Тепер ми порозумнішали: заздримо лише розмірам західної допомоги, а не статусу безробітного.
Перші зареєстровані безробітні з’явилися в Україні у червні 1991 року відповідно до Закону “Про зайнятість населення”. Тоді ж згідно із рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) було визначено, що безробітними вважаються особи, які активно шукають роботу, готові приступити до її виконання і, звичайно, зареєстровані в центрі зайнятості. І для того, щоб вони могли її активно шукати, надається мінімальна матеріальна допомога. Уже в середині 2002 року в Україні було зареєстровано два з половиною мільйони осіб — безробітних від 15 до 70 років. Офіційно центрами зайнятості в середині 2003 року зареєстровано трохи більше мільйона безробітних. У середньому на одне вільне робоче місце припадає 8 безробітних українських громадян. За показниками Міністерства соціальної політики та праці, рівень зареєстрованого безробіття становить 3,9 відсотка від населення працездатного віку, за методологією МОП, яка враховує також і приховане безробіття — близько 11 відсотків. Кажуть, що все ж цей начебто позитивний результат склався в результаті збільшення потреби підприємств у працівниках на заміщення вільних робочих місць та вакантних посад десь на 16—20 відсотків.
Водночас, за даними досліджень Інституту соціології Національної академії наук, майже половина працездатного населення не має постійної роботи. Міністерство праці і соціальної політики стверджує, що лише трохи більше 20 тисяч українців тимчасово працювали за кордоном у 2002 році. Виступаючи в цьому році у Верховній Раді, уповноважений з прав людини Ніна Карпачова наводила цифри, згідно з якими майже кожен п’ятий працездатний громадянин України працює за кордоном: в Росії — більше шести мільйонів, у Польщі — лише на третину менше, навіть у Білорусі заробляє майже мільйон наших людей.
На Волині в першій половині року зареєстровано більше п’ятдесяти тисяч безробітних осіб, в середньому по області на одне вільне робоче місце претендує 11 незайнятих громадян. Найбільша конкуренція (якщо так можна назвати) в Шацькому районі — 79 осіб, Ківерцівському — 48, Старовижівському — 34, Камінь-Каширському — 32. Скільки виїхало на працю за кордон — ніхто не може точно сказати. Кажуть, що за неофіційними підрахунками, лише з Луцька на заробітчанському хлібі знаходиться до 40 тисяч осіб (звісно, цифри змінюються). Стверджують, що це дуже добре для молодої держави, бо емігранти надсилають регулярно валюту (якщо мова йде про Україну, то це мільярди).
Проблемами мільйонів зареєстрованих безробітних в Україні опікується 14 тисяч співробітників Державної служби зайнятості. На Волині чисельність працівників центрів зайнятості — понад 260 держслужбовців. Багато це чи мало? Для порівняння такий приклад: у Німеччині трьома мільйонами безробітних займається сто тисяч держслужбовців. Даних про те, яку допомогу незайняті громадяни одержують в переможеній Німеччині, я не знайшов. Певне, там теж існує якась градація в оцінці вимушеного безділля, але на ті гроші безробітні живуть безбідно.
Ось як виглядала місяць тому статистика виплат у Луцьку: 577 громадян отримували по 80 гривень допомоги, 569 — від 80 до 100, 219 — від 100 до 140, 180 — від 149 до 180, 69 — до 237, 87 — до 300 гривень, більшу суму одержує невеличка кількість осіб. При нарахуванні допомоги враховується багато факторів (насамперед зарплата на попередньому місці роботи), а взагалі існує поділ на 11 категорій.
Слід сказати, що держава начебто стимулює процес офіційної реєстрації безробітних, наприклад, введенням житлово-комунальних субсидій. З одного боку це правильно: людина, позбавлена куска хліба, не може оплачувати комунальні витрати, а з іншого — той, хто став безробітним, не поспішає позбутися цього статусу, навпаки — затягує цей процес, в той же час нерідко десь підробляючи без трудового договору, вояжуючи за кордон. Роботодавці здебільшого неофіційно підбирають таких людей і платять їм мінімальну зарплату. Завжди їх можна позбутись, не доплативши за інтенсивність праці, не кажучи вже про відпускні, лікарняні тощо.
Серед безробітних в області числиться 56,3 відсотка жінок, 28,7 — молоді до 28 років. На підтримку, як то мовиться, штанів безробітних у цьому році буде використано понад 8 мільйонів гривень.
Судячи з даних, найбільше потерпає від трудової незайнятості жіноцтво у віці “ягідок”, і взагалі, старше покоління, а також випускники вузів, училищ, котрі освоїли спеціальності, далекі від реальностей життя, і, звичайно, колишні робітники промислових “гігантів”.
Останнім часом почали масово розвалюватися колишні колгоспи, позбувшись майна, а точніше — воно розкрадене “підприємливими” спеціалістами. Отримавши сертифікати на землю, селяни нібито стали власниками, але аж ніяк не господарями, тобто вони нагадують люмпенів — людей без майбутнього. Чи можна десь у цивілізованому світі уявити в ролі безробітного селянина, який має у власності (після виділення паю) чотири—п’ять гектарів чорнозему?
Як сказав заступник голови Локачинської районної ради Микола Блажко, у селі людина, яка має силу і здоров’я, не вмре з голоду, але, окрім горба, нічого не заробить, навіть якщо має коня. Відомий мудрий господар з Горохівського району Андрій Турак з гіркотою мовив: “Для чого селянам потрібна біржа праці? Для кого вона існує? Для тих, хто не хоче працювати чи не може? І те, і друге. Якщо дали основний засіб виробництва — землю, то треба для обробітку знаряддя виділити і умови необхідні створити. Деякі хитрі селяни навіть хваляться, що зареєструвалися на біржі, маючи добротне господарство. А хлібороби завжди відзначалися совісністю”.
Не знаю, як кому, а мені хотілося б, аби бідові селяни всі, як один, рушили в центри зайнятості (закон це дозволяє). Хай би нинішня влада, яка грається в політичні та інші реформи, щоб утриматися біля керма, все ж побачила картину нищення села: з столичних кабінетів не видно, як облогує земля (у цьому році було не засіяно 6 млн. гектарів). Тим більше, що ми не довго зможемо протриматися на чужоземному збіжжі, отриманому за бюджетні гроші (наші з вами сплачені податки).
Олександр НАГОРНИЙ.
Далі буде.