Cело Бужани Горохівського району розташоване за 21 кілометр від райцентру і за 12 кілометрів від найближчої залізничної станції, що в селищі Мар’янівка. Є центром сільської ради, якій підпорядковане ще більш віддалене село Ржищів. Свого часу – центральна садиба колгоспу „Батьківщина”, якому належало в цілому 2564 гектари сільгоспугідь, в тому числі 1847 гектарів – орної землі...
Cело Бужани Горохівського району розташоване за 21 кілометр від райцентру і за 12 кілометрів від найближчої залізничної станції, що в селищі Мар’янівка. Є центром сільської ради, якій підпорядковане ще більш віддалене село Ржищів. Свого часу – центральна садиба колгоспу „Батьківщина”, якому належало в цілому 2564 гектари сільгоспугідь, в тому числі 1847 гектарів – орної землі.
Петро БОЯРЧУК
ОПОВИТІ ЛЕГЕНДАМИ МІСЦЯ Однією з чільних легенд, а правдивіше сказати – бувальщин, що оповивають це село, є його назва. Бо чому Бужани, якщо до Західного Бугу від нього, — верст і верст? За СРСР хтось, аби пам’ять людська зашорювалася відповідними ідеологемами, підкинув баєчку про те, що якийсь пан колись привіз сюди з-над Бугу селян-кріпаків, аби тут жили і на місці обробляли його землю. Від цього, мовляв, взялося наймення. Однак бужанівський мешканець з діда-прадіда, колишній начальник місцевого поштового відділення, а нині пенсіонер Гнат Шевчук назвав у розмові зі мною цю версію нісенітницею. — Могли, — сказав, — найменувати на честь пана, але не на честь безправних його рабів. А вчителька історії місцевої середньої школи Марія Макарук нагадала про досить чисельне і сильне, судячи з того, яку територію займало в VI – IX століттях, плем’я бужан (можливо – союз племен), яке існувало як самостійна спільнота до Х століття, коли ввійшло у склад Київської Руси-України. А відтак є щонайбільше підстав вважати, що нинішня назва села корінням сягає аж ген у тамті глибини. Варто пригадати також і дослідження декотрих істориків, які доводять, що сама назва племені теж бере початок не від назви річки Західний Буг, а від слова Бог, яке, стверджують науковці, є історичною назвою Південного Бугу та, мабуть, і Західного. Чи від давньослов’янського чоловічого імені Бож або Буж, яке начебто досі ще зустрічається в Болгарії і яке міг мати вождь племені бужан в період найбільшої його могутності. Перша літописна згадка про Бужани, що від неї офіційно рахується вік села, датована 1545 роком. Однак не випадково декотрі тутешні мешканці піддають це сумніву. І спонукає їх до цього не тільки назва села, а й інші місцеві топоніми. Зокрема – назви урочищ Сухі Селиськи та Гнилі Селиськи. У сорокових роках минулого століття, розповів мені колишній місцевий лісник, а нині пенсіонер Петро Сцьольний, Сухі Селиськи ще всуціль були вкриті дібровою, в якій дерева — по два чи навіть і три обхвати. Могутні дуби спиляли невдовзі після того, як в Бужанах тоді Берестечківського району утворився колгосп. Випалювали з них — у це важко повірити — деревне вугілля для ковальських потреб свого та сусідніх господарств. Коли корчували в Сухих Селиськах пні та розорювали грунт, і виявили дещо таке, що підтвердило: дуже давно, мабуть, як ще й урочище всуціль не вкрилося дубами, жили там люди. Виходить, і назва – не випадкова. Адже мовою волинського діалекту слова селисько, селиська, як і хатиська та похаття, означають місце, де були людські помешкання. Мабуть, знищила їх якась лиховійна сила, і перебрались пращури нинішніх бужанівців на новизну. Оскільки ж поблизу одного із Селиськ було знайдено ритуальний горщик, що його спеціалісти відносять начебто аж до періоду Трипільської культури, то простору для міркувань про історичне своє минуле бужанівцям вистачає. У Гната Шевчука до таких міркувань – особлива пристрасть. Можна вважати – дослідницька. — Ви скажіть, — запитував у мене, — чому так є, що, замість більше знати про минуле, завжди знайдеться хтось, щоби те минуле людям із пам’яті стерти? От, скажіть, чому ту найближчу від села долину, через яку —дорога з Широкої до Бужан, віддавна називали Княгининою? Цікаво, правда? Але, замість знайти відповідь чи хоч закріпити цю назву для онуків, зробили інакше. Коли за тотальної хімізації рільництва поставили там біля дороги на пагорбі цистерни для аміачної води, в конторі тодішнього колгоспу долину почали називати За Баками. Так звуть дотепер, хоч і колгоспу вже нема, і цистерни давно продали на брухт. А чому б центральній вулиці села не повернути її давню назву — Гостинець? За Союзу мусили казати, — вулиця Леніна. Тепер, хто Центральною назве, хто ніяк вже не називає. Як і оте поле, що його називали Коло Могили, а в колгоспні часи теж переінакшили. І мені дуже хотілося щонайбільше довідатися подробиць про місцеві пам’ятки. Тим паче, що про курган-могилу, від котрої поле отримало було власну назву, колись дещо розповідав мені тутешній єгер Горохівського лісомисливського тепер господарства Віктор Притулюк, а перед зустріччю з Гнатом Андрійовичем — і бужанівський сільський голова Василь Шевчук. Місцеві мешканці пов’язують її із запорозьким козацтвом та українським національно-визвольним рухом середини XVII століття. Хтось говорить, що похований був у ній Максим Кривоніс, котрий, поранений в якомусь бойовиську, начебто помер тут, коли військо верталося у свої терени із Львівського напрямку. Хтось вказує на Петра Сагайдачного. Однак, свідчить історія, від ран, що їх одержав під час Хотинської облоги, Сагайдачний помер у Києві. Там і захоронений. А Кривоноса, шлях якого справді міг пролягати повз Бужани, начебто скосила під час облоги Замостя чума. Під час Першої світової війни цією могилою чомусь аж надто щільно зацікавилися австро-угорські вояки, що окупували село. Групі бужанівських чоловіків було наказано розкопати курган „на два боки”. Але вони копали, доки заступи не торкнулись у щось тверде. Подальшу роботу провадили самі загарбники. Що вони там знайшли і що звідти вивезли, — лишилося таємницею. Однак, пригадує село, якийсь із вояків усе ж сказав комусь із місцевих копачів: скелет, що лежав у могилі, належав справжньому велетові. Мовляв, у нього стегнова кістка, „як у звичайного чоловіка всенька нога, а череп, що іншому на голову можна насадити”. І хоч жодна з легенд ще не обходилася, мабуть, без перебільшувань, та в цьому зв’язку мимоволі пригадується почуте колись про могутню статуру і велетенський зріст князя племені бужан. Тим паче, що й кургани-могили почали з’являтись на нашій землі задовго до козацтва. Як зазначив Василь Шевчук, ледь помітне узвишшя на місці могили біля Бужан остаточно зрівняли з землею у порівняно вже недавні колгоспні роки. Тепер курган залишається тільки у спогадах сельчан. А ще – у книжечці місцевої вчительки історії Раїси Панасюк „Бужани: шлях з минулого у майбутнє”. Дякуючи ентузіазмові та наполегливості авторки, 2003 року вона вийшла у світ з видавництва „Надстир’я” тиражем всього100 примірників.
МОРСЬКЕ ОКО ПОБІЛЯ РЖИЩЕВА Проїхавши Гостинцем уздовж села, вирушили до Ржищева, що підпорядкований Бужанівській сільській раді. Зліва залишилося поле Коло Могили, а справа, де була недавно колгоспна тракторна бригада, — теж у згадках тільки існуючий із підпольських часів маєток пані Марії Лєдоховської. Втім, не так маєток, як парк, у якому „дерева були з усього світу”. Вирок панському дендропаркові, який з весни до осені потопав у квітах, а в недільні та святкові дні був відкритий „для шпацерів” всім сільським юнакам і дівчатам, винесла у 1939-ому совєтська ж влада. Трактори- „універсали” нагло прокотилися шипованими колесами по квітнику. Мовчки дивилась на те, що діється, колись встановлена тут Лєдоховськими статуя Божої Матері. Вже ген пізніше „тридцятитисячник” Григорій Майданик, добре знаючи, що і їй неабияка є загроза, розпорядився перенести „католицьку” статую на церковний двір. Цим вчинком і вписав себе присланий звідкілясь на Волинь голова колгоспу в добру пам’ять сельчан. А це трапилось в якомусь із п’ятдесятих років минулого століття. Біля Ржищева загорілися висушені літньою спекою торфовища і пожежа могла перетворитися на техногенну катастрофу. На гасіння кинули у Ржищів військових та стільки спецмашин, що їх і в області, мабуть, не було. Єдиною ж найближчою водоймою, з якої наповнювали цистерни, стало невеличке озеро, назване місцевими Небіжкою. Почувши ту назву та оглянувши озеро, якийсь пожежний генерал скептично зауважив: через кілька годин вичерпають вони його до дна і можна буде за Небіжкою справляти поминки. Але навіть і через кілька десятків годин води в озері не поменшало. Навпаки, помітили: почала прибувати. І щораз дужче. Ось так нагадало озеро іншу свою назву — Морське Око. Яке могуття підземних потоків його живить і які сили регулюють у ньому рівень води? До чого у широчезному цьому пониззі між Волинню та Галичиною може призвести її приплив? Пожежний генерал наказав брати воду скрізь, але не з озера. Проїхавши через Ржищів, здолали ще кілометр-другий розбитої грунтівки „уздовж болота”, відтак пройшли якусь сотню метрів убік від дороги і зупинились. Обведене кільцем берегів, Морське Око некліпно дивилось у небо. Загадково, незворушно і приворотно. Здалося, навіть хвиля у берег не плещеться. Тільки тихенько про щось шепотіло листячком якесь деревце та біліла стовбурами зграйка берізок неподалік. — Кажуть, — озвався Василь Шевчук, — посередині озеро має шістнадцять чи й більше метрів глибини. — А погляньте, — підхопив розмову Гнат Шевчук, — на торфорозробки. Бачите, на скільки нижче лежать? Всенька вода, здається, мусила би стекти туди, але тримається, як трималась, на одному рівні. Я вдивлявся в таємничу поверхню, в якій віддзеркалено пливли купчасті хмари, і здавалося, що дивлюсь у небо. Думав, хіба тим, що почув про озеро, не нагадує воно про глибинні течії, які рухають життям і незбагненним чином наповнюють його могутньою силою творення, не даючи перемогти в ньому ж силам руйнації та нищення? І хіба не грубе зловмисне втручання у плин тих течій не раз призводило людність до того, що різко мінялося щось у його бутті і вже сили нищення брали гору? Але озеро дивилось у небо і небо дивилося в озеро. Збігалися поглядами Морське Око з Оком Всевидящим і приходило на землю порозуміння.
