Нинішній захід у Луцьку – один із найчисленніших в країні, адже в ньому взяли участь близько 100 осіб.
Волинські чиновники на собі відчули, як це рухатися у кріслі колісному по «горбистих» тротуарах…
5 травня перед воротами Волинської обласної клінічної лікарні зібралась чимала група людей, серед яких вирізнялись особливі люди – у візках і з вадами зору, а також їхні супроводжуючі. Всі вони – учасники «Ходи безбар’єрності», яку знову організував голова громадської організації «Зруш скелю» Євген Сивопляс. Цього разу подія присвячена Міжнародному дню боротьби за права людей з інвалідністю
…На попередній «Ході безбар’єрності» відомий паралімпієць Олексій Сундієв навів приклад мера Івано-Франківська, який особисто сідав у крісло колісне і їздив вулицями міста, щоб перевірити доступність доріг для людей із обмеженими можливостями. Також спортсмен висловив побажання, аби і наші луцькі чиновники повторили цей досвід.
Тож цього разу представники волинської влади сіли у крісла колісні. Зокрема, заступник голови Волинської обласної державної адміністрації Роман Романюк, директор департаменту з питань ветеранської політики Луцької міської ради Олег Кобилинський, директор департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради Микола Осіюк…
…Оголошено старт. 19 квітня «Хода безбар’єрності» розпочиналась від Театрального майдану і завершувалась на залізничному вокзалі. На цей раз рухались у протилежному напрямку – від обласної лікарні до Центру зайнятості.
Кілька активісток, вдягнувши на очі пов’язки і взявши до рук посохи для незрячих, йшли кожна, тримаючись за руки супроводу. Поряд, несучи в руках транспаранти з гаслами «Стоп бар’єрність», «Вузькі проходи дверей», «Слизька підлога на пандусах», крокували решта учасників. Усього – близько ста осіб.
Як і варто було очікувати, чиновникам нелегко було рухатись в інвалідних візках по «горбистих» тротуарах проспекту Грушевського. Подекуди вони підводилися з крісел колісних, як це робили минулого разу активісти. З’їжджати з високих бордюрів їм допомагали сторонні особи.
По дорозі спостерігаю за учасниками маршу, слухаю їх враження. Дехто каже, що пройти цей шлях у кріслі колісному – нереально. Активісти в пов’язках міцно тримаються за руки супроводжуючих. Ті, в свою чергу, зауважують, що водити незрячого теж досить нелегко – потрібно бути максимально уважним.
Наталія Угнівенко з «Генерації успішної дії», що має ваду зору, на моє запитання, чи є у незрячих людей можливість завести собаку-поводиря, відповідає, що хоч вони і практикуються у світі і це є хороший помічник, але для наших людей, на жаль, малодоступний, оскільки дороговартісний – «таку ж тварину ще треба навчити, щоб вона виконувала свої функції».
Зізнається, що падала на дорозі не раз. Інколи, через яму, інколи, зачіплялась за незручні стовпчики, які не видно, які зливаються з асфальтом, інколи з маршрутки теж зісковзувала, через те, що водій не зупинявся вчасно, а їхав…
Тим часом пані Оксана з організації УТОС, яка є інвалідом по зору, бажає, щоб при входах у магазини на східцях були жовті або білі смужки. Пояснює – так повинно бути згідно з правилами, оскільки відповідна розмітка допомагає слабозрячим зрозуміти, де починаються, а де закінчуються сходинки і уникнути можливого падіння. Жінка каже, що падала і знає, що це таке з особистого досвіду. Скаржиться, що одного разу так оступилась, що ледве ногу не зламала, оскільки маршрутка не під’їхала достатньо до тротуару і була висока відстань між дорогою та східцями транспорту…
Колона рушила до стадіону «Авангард» і, перш ніж дісталась вулиці Шопена, минула кілька пішохідних переходів без озвучених світлофорів. Нарешті учасники «Ходи безбар’єрності» дісталися крайньої перешкоди – пологої вулиці Ярощука, в кінці якої розташовувалась остання зупинка шляху – Луцький міський центр зайнятості.
Олег Кобилинський не міг самостійно піднятись на узвіз, сидячи в кріслі колісному, тож йому допомогла активістка. Інші чиновники підвелись з візків і просто штовхали їх перед собою. Натомість паралімпієць Олексій Сундієв та інші неповносправні продовжували рух у кріслах колісних самостійно.
На подвір’ї центру зайнятості, де мав проходити брифінг, фахівець із супроводу демобілізованих осіб Світлана Мелінчук, знявши пов’язку з очей, ділиться враженнями від пройденого шляху. Каже, якщо не бачиш, то загострюється слух і коли поруч проїжджає автомобіль, то таке враження, що він не зупиняється. Є дуже велике відчуття тривожності та небезпеки. Зізнається, що цей шлях пройшла лише завдяки опорі та підтримці колеги-психолога Анни Галицької, яка її супроводжувала.
Олена ЗУБ.
