«Чому ти кричиш тільки на мене?». Історія на вечір

Стою довго під контрастним душем. Потім сідаю за комп’ютер, «мочу» кількох монстрів, уявляючи, що один – це вітчим клієнтки, а інший – чоловік, який боляче стукнув мене в метро. Іноді це допомагає. Іноді – ні.

Одного разу після сварки чоловік запитав:

– Чому ти кричиш тільки на мене?

Можна довго пояснювати, що я втомилася. Що в трамваї чужа дитина стрибала мені по голові, що в магазині не залишилося пирога з кроликом, на касі не пройшла картка, довелося бігти до банкомата, а вся черга дивилася осудливо.

Я всюди мовчала, була ввічлива, навіть дала дитині цукерку замість прочухана. Була задоволена собою – яка я мила й вихована.

А вдома... вдома сили закінчилися. Черевики стоять не так. Світло в туалеті не вимкнули. Музика – гучна. Чай – гарячий, суп – холодний.

На кого мені ще кричати, коханий, як не на тебе? Адже ти – найближча мені людина. Я знаю тебе в радості й у горі. У здоров’ї й у хворобі. І знаю, що ти не будеш кричати у відповідь. Не вдариш. Не викличеш поліцію. Я кричу на тебе, бо виплескую все своє роздратування й відчай.

Це не означає, що я тебе не люблю. Це означає – з тобою мені безпечно. Ти приймаєш мене різну. І прощаєш.

Але пробачати вічно ніхто не зобов’язаний.

Ніхто не має бути мішенню для нашого гніву й нервів. 

У дитинстві я доглядала сусідську дівчинку. Її мама мала день народження, і ми вирішили зробити для неї коробку з паперовими квітами. Дівчинка шість годин вирізала метеликів, вивчала віршик. Коли мама прийшла, вона кинулася її зустрічати. Та зневажливо зиркнула на подарунок:

– Що за труну ти мені тикаєш? Уроки зробила? В хаті – бруд, як на смітнику.

Коробка так і залишилася у передпокої. Через кілька днів її викинули. Після того дівчинка вже ніколи не хотіла нічого майструвати для мами. Зараз у неї свої діти. А мама дивується, чому донька не вітає її з святами…

Любити вічно – теж не будуть.

Нещодавно бачила сцену: високий чоловік сварить сина за брудні кросівки:

– Ти тупий? Не здогадався, що в багнюку треба надягати старе взуття?

Можна, звісно, сказати, що зранку було сухо, а нові кросівки давно хотілося вдягнути. І що вісім років – це вік, коли ще вчишся думати й передбачати. Але на тітку в яскраво-рожевих кедах ніхто не кричав.

Хлопчик опустив голову і прошепотів:

– Тату, я тебе сьогодні більше не люблю, – і заплакав.

Любов – не безкінечна. І ніхто не зобов’язаний прощати. Ніхто не має бути мішенню для нашого гніву й нервів.

Ми вміємо бути ввічливими з чужими – з 9:00 до 17:00. Усміхатися, дякувати, не спізнюватися. А вдома – зриваємося на своїх.

Навчіться просити про допомогу там, де хочеться закричати.

Робіть усе, щоб вас чекали з радістю, а не зі страхом. Бо одного дня ви повернетеся додому – і буде темно, черевики стоятимуть ідеально рівно, лунатиме абсолютна тиша.

Можна буде кричати скільки завгодно – ніхто не почує.

Бережіть себе. А своїх рідних – бережіть у сто разів більше.

Це все, що я хотіла вам сказати сьогодні. Обіймаю.