Така цільна натура у 83-річного Олексія Романюка з Іванич – переконаного націоналіста, художника і майстра на всі руки...
Така цільна натура у 83-річного Олексія Романюка з Іванич – переконаного націоналіста, художника і майстра на всі руки.
Алла ЛІСОВА
ВЕСІЛЛЯ НА ЗАСЛАННІ Хата Романюків – мов райський куточок. Серед густої зелені майже зовсім заховалась на вулиці Підцерква . Скільки сягнеш оком за обійстям – луги, поля, із двох сторін видніються куполи церков. Зводив цю хату, коли вже повернувся у 1957 році з заслання. – Кожен метр цієї будівлі вимощений нашими з жінкою руками, - каже Олексій Андрійович, глибоко зітхаючи. – Два роки минуло, як не стало Галі... Але дух дружини відчувається у всіх кімнатах – у майстерно вишитих і вив’язаних гачком численних накидках, подушках, скатертинах, серветках. Вони органічно поєднуються з численними різноманітними картинами, розвішаними на стінах, - і все це в комплексі створює якийсь неповторний музейно-таємничий шарм в оселі. Не втримуюсь, аби не висловити захоплення талантом і працьовитістю дружини Олексія Андрійовича, чим викликаю у нього ностальгічні спогади. – Кемеровська область, Прокоп’євськ... Заслання: голод, холод, туга за рідними. Але я вже – з бувальців, притлумив у собі біль, вбувся. Мені навіть доручили посаду бригадира автослюсарної бригади. У Сибіру поневірялась ціла наша родина. Треба було думати, як жити далі... ... Одного дня викликали Романюка у відділ НКВС. Довго говорили про те, що Олексій заслуговує своєю поведінкою і працею похвали, а врешті підвели риску: “Ти або з нами, або проти нас”. Олексій все зрозумів, але не в його характері бути “стукачем”. Миттєво думав, як правильно вчинити, що відповісти. А тоді несподівано навіть для себе випалив: “Та я ж одружуюсь...” На чорнявку Галину Чаюк, яка була родом з Ковельського району, кинув оком відразу, як тільки вона з дівчатами прибула в Прокоп’євськ. На Волинь не поспішала, бо там її ніхто не чекав. Як і інші вісім дівчат, тяжко працювала у шахті, маючи одну-єдину фуфайку. – А я вже хлопець був у літах – 32-й рік пішов. Тому й потерпав, яку відповідь почую від дівчини, адже бачились-то всього два рази на вечорницях. Але виходу не було: або пан, або пропав. Спочатку Галя зніяковіла, потім її огорнула радість і вона ... дала згоду. Тільки сумно додала: “Але ж у мене плаття немає...” - і гірко-гірко заплакала. Через два тижні, на Зелені свята, “відгуляли” весілля. На молодій – плаття в синій горошок. Серед гостей – такі ж, як і вони, нещасні, вимордувані, але не забуті Богом каторжани, у яких душа щеміла при одній згадці про Україну.
ПРОДОВЖИВ СЕБЕ У ДІТЯХ ТА ОНУКАХ Додому Романюки повертались вже з немовлям – тримісячним сином і старенькою мамою. Дванадцять виснажливих днів і ночей “хитались” у брудному переповненому вагоні. Але передчуття зустрічі з Батьківщиною, рідним краєм було таким трепетно-очікуваним, що затьмарювало усі тимчасові матеріальні нестатки і труднощі. Пригадав ще один хвилюючий момент, коли буквально в останні хвилини перед їхнім відправленням з вокзалу листоноша приніс документ про звільнення старої бабусі. З речей, нажитих за одинадцять років каторги, найціннішими були власноруч намальовані картини. – Коли вперше в Інті побачив, як у тюрмі один хлопець малює картину, - аж затремтів від подиву і зачарування. Там же – жодних нормальних умов, але сила любові до пензля у співкаторжанина була такою великою, що він не міг не брати до руки пензлик. Тоді спробував і собі. Поволі виходило навіть з підручних матеріалів. Захопився так, що спав і бачив в уяві зображення майбутнього полотна. А з Волині від братової, у якої сестра служила в монастирі, мені присилали олійні фарби... На картинах Олексія Андрійовича, більшість яких, мов дорога реліквія, зберігається у домі і донині, - переважають українські, національні мотиви. Ось козак тримає за вуздечку коня, який нахилився до чистого плеса... А тут – чудесний волинський краєвид: вдалині видніється ліс, а поруч, на луках, пасуться корови. А по центру кімнати, над дверима – у човні – дівчина в українському вбранні із замилуваним виразом обличчя... Побачивши, що мене ця картина заворожила – надто красномовно вона передавала щасливу мить юнки – автор пояснив: “Тихий куточок” я її назвав. А ще одну, подібну, одну з перших робіт продав в Інті, аби купити ... хліба. А після того завжди роздаровував. Олексій Андрійович достеменно не може навіть сказати, скільки за своє життя намалював картин. Значну частину тих, що привіз із заслання, залишив у брата Павла, де проживали деякий час. А вже все, що створював в Іваничах, - передавалось колегам, друзям, родичам. За 37 років на різних посадах доводилось трудитись — і автослюсарем, і завфермою, і агрономом, і завскладом... За що б не брався Олексій Андрійович, – у нього завжди все виходило. Тішила й сім’я. У злагоді і любові жили з коханою дружиною, за найстаршим сином Петром народилось ще два хлопці – Павло і Микола. – Гляньте ось на ці образи, - господар показує на дві ікони, які висять у спальні. – Вони мені дуже дорогі, їх намалював Павло, який, як і Петро, ще з ранніх літ проявляв неабиякий хист до малювання. Бувало, розпочну щось на полотні, не зогляджусь, як вже пора йти до роботи. А повернусь, то мої юні художники то очі у ведмедя домалюють, то гриву коневі. Отримавши дипломи Львівського інституту прикладного мистецтва, сини працювали у художній майстерні. Згодом дещо змінили профіль. Павло розписував храми на Галичині. Почерк його вмілих рук, як і брата Петра, надовго закарбувався в іконостасі Свято-Покровського собору, що в райцентрі. Реставрували вони також всередині стару церкву Сорока мучеників. – А ви тепер часто сідаєте малювати? – запитую, вловлюючи вогники запалу в очах цього літнього , але досить жвавого чоловіка. – Вже ні, - каже. – Хоча мріяв: як піду на пенсію – займусь малюванням. Можливо, тому, - сміється, - що сини мене критикують... Хоча і сам Олексій Андрійович часто виступає у ролі досить строгого і вимогливого критика.
ДВА ПРАПОРИ У РІДНІЙ ОСЕЛІ – Талант до малювання у мене з дитинства, - мотає нитку спогадів колишній воїн УПА. – Ще в польській школі вчитель Вацковський відібрав мої малюнки на конкурс, що проводився у Варшаві. До речі, бабуся Емілія по маминій лінії була полячкою. Отож її рідний брат мав рідкісне обдаровання. Коли служив у графа в Грубешові кухарем, ніби ненароком час від часу штрихами зображав портрет графині. Потім між ними зародилось кохання, яке закінчилось трагічно. Їхнім взаєминам не дали продовжитись, через що дядько зійшов з розуму... Але дар художника передався генами матері Олексія. І, як це не прикро, він найбільше розвинувся у жорстоких табірних умовах . – Три рази мене судили, - Олексій Андрійович витирає сльози, що з’являються в очах чоловіка. – Перший раз забрали на свято Андрія у 1945 році. За те, що у серці завжди була Україна, а в помислах і діях – гасло: “Краще смерть, ніж неволя”. Ставши воїном УПА, він потрапив у сотню Івана Халімона, який очолив підпільну організацію, що діяла за Бугом. Під час німецької окупації Олексія зобов’язали тримати зв’язок, перебуваючи на посаді у селищній раді. Він добре розумів німецьку мову і міг вчасно повідомити про підготовку арештів і висилку на каторжні роботи до Німеччини . А вночі – інше заняття, не менш небезпечне: перекладали колію, зрізували стовпи, палили мости, аби перервати лінії зв’язку окупантам. Згодом – вели воєнні дії у сотні Довбуша. І навіть те, що спалили батьківську хату, не остудило запал молодого вояка, він потрапляє у сотню Хоми, а там – підстаршинський вишкіл і боротьба з німцями... – На Поліссі нас розбили, – сумно констатує факт. – Тоді Голубченко сказав: “Рятуйтесь, хто як може...” Пізніше був з сотнею Ягоди, з повстанцями у Старолішнянському лісі. Після того доля закинула у навчальний полк у Куйбишеві, а опісля – у Москву, де займався автоперегоном військової техніки, яка прибувала від американців. Коли біля їхнього корпусу зупинилася машина НКВС, не міг навіть подумати, що це за ним... Одинадцять років каторги випало на долю Олексія Романюка. Але ніщо не змогло вбити у ньому свободолюбний дух українця. У кімнатах його будинку та навіть на кухні дивляться на тебе з картин очі світочів нації – Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки. А в залі на видному місці – два великих прапори: національний синьо-жовтий і повстанський – червоно-чорний. – Це – наші сімейні символи, - каже. – Я їх беру з собою і на свята, і навіть на похорон, коли цей світ полишає свідомий українець. А оце – булава і люлька – козацькі атрибути, - пояснив, - внук подарував. Олексій Андрійович Романюк нині очолює районну організацію братства ОУН-УПА. Незважаючи на свій поважний вік, раз на місяць він збирає людей у себе в Іваничах і сам їздить на збори до Луцька. Любить послухати, що кажуть люди про політику, і сам поділитися враженнями. У його обійсті – велике господарство, хоч мешкає сам. Кінь, свиня, чимало птиці, нутрій – усьому треба дати лад. І знаходить час, щоб почитати, послухати радіо. Часто сідає за свої мемуари. – Ось вже дописую другий загальний зошит, - простягає все акуратно складене у папку Олексій Андрійович. Там – усе моє життя, і не тільки моє...
