Вікторія Марущак й досі пам’ятає навіть перших своїх вихованців Зі столиці її направили у дубенський колгосп «Дружба» з почесною місією - відроджувати конярство. З того часу змінилися державні пріоритети, а вона й досі успішно відроджує конярство. І з сідла цю жінку не вибити...
Вікторія Марущак й досі пам’ятає навіть перших своїх вихованців Зі столиці її направили у дубенський колгосп «Дружба» з почесною місією - відроджувати конярство. З того часу змінилися державні пріоритети, а вона й досі успішно відроджує конярство. І з сідла цю жінку не вибити.
Ольга ГЕМБІК
«ВОНА КОНЯМ ХВОСТИ КРУТИТЬ…» Коней саме заганяють з лугу. Різнокольоровою хмарою – білі, вороні, солові, у яблука - вони несуться повз нас кожен у своє стійло. Двигтить земля і розвіваються гриви, з конячих ніздрів виривається тепла пара, від видовища перехоплює подих і пришвидшується серцебиття. Наш фотограф пильнує момент, щоб зробити найвдаліший знімок. Господиня стайні - технолог з тренінгу і випробування коней рисистих і верхових порід племрепродуктора з вирощування й утримання коней при Мирогощанському аграрному коледжі Дубенського району Вікторія Марущак посміхається: - Найкраще коня фотографувати, коли він першим фінішує на скачках. Отоді усі чотири копита у повітрі! Пані Вікторія – владна жінка з твердим характером, інакше на конюшні не можна. Чорнявці зі східним „ахматівським” профілем 64 роки, уже півстоліття вона днює й ночує біля коней, бо працює на результат. Більше сотні коней орловської й торійської рисистої породи щоденно вимагають догляду. Часто сюди привозять коней на тренінги, заїзди і випробування. Площа іподрому, якому цього року надали статусу державного, дозволяє тренуватися щоденно. - Все мусить бути державним, а державних племінних репродукторів на пальцях перерахувати, усе знищили, розтягли, - бідкається Вікторія Дмитрівна. – Навколо мене все державне, я у державному помешканні живу і пильную державне. Нічого не маю – зберу завтра валізи і поїду геть. Але Вікторія не поїде. Усе навколо створене її руками, у кожного коня вкладено працю й душу. Вона каже, що не пам’ятає себе без коней. Хоча й народилася у Саратові, але виростала у бабці в Полтавській області. - Моя бабуся – полька, Софія Михайлівна Кобицька, - розповідає Вікторія Марущак. - Під час революції назавжди виїхала з Петербурга і вийшла заміж за сільського фельдшера у невеличке село біля Великих Сорочинців. Усе життя вчила чоловіка користуватися ножем і виделкою, так і не навчила. Бабця розмовляла польською і французькою, викладала французьку в сільській школі. Певне, не була щасливою, але дуже любила коней. Моя мама потім продала статуетки, посуд... Була все життя затятою комуністкою. Так представляла мене знайомим: „Знайомтесь, то моя дочка! Вона коням хвости крутить!”. А я за конями навіть у комсомолі не була.
КОНІ Й ПОЛІТИКА – РЕЧІ НЕ СУМІСНІ ...Заходимо у конюшню, тут пахне сіном і ...міцним трав’яним чаєм. Запах коней приємно лоскоче ніздрі. Блискучі очі косять на нас з кожного окремого стійла. Тварини доглянуті й вихолощені – скидаються на оксамитові статуетки. Коні реагують на голос Вікторії, прядуть вухами, деякі іржуть. Світлий жеребець шкребе копитом у дверцята загону. З конячих ніздрів валить пара. - Що, Усамочко, скучив? – Вікторія виймає з кишені скоринку хліба, дражнить коня. – Ну ж бо, подай лапку, поцілуй! Він у нас дуже ласкавий став після хвороби, зрозумів, що люди його рятували. Дуже любить фотографуватися, позувати... Я усіх коней люблю, всіх пам’ятаю “у морду”. Вікторія підставляє обличчя, кінь треться мордою об її щоку, бере з рук скибку. - Мені за нього великі гроші в руки тицяли, не продала. Скільки? Багато, я навіть не дивилася! Він з торійської породи, такі — у вогонь, у воду і під воєводу. Я торійців з Естонії привезла. А в цьому році естонці просили, щоб ми їм таких коней продали. У них там не залишилося нічого, усе занепало... В середньому кінь коштує 4 тисячі доларів. Кольорові: в яблука, солові, білі – дорожчі, їх багатії у подарунок купують. Четверик узагалі задурно віддаємо – 100 тисяч гривень. - А он наш Трубочка, - Вікторія Дмитрівна замиловується чорним лошатком. – Так назвали, бо губи смішно складає. Йому тільки три тижні. Зимою у нас лошиці стоячи народжували – так холодно було. То ми лошат одразу в фуфайки замотували, на руках носили. У конюшні працюють троє наїзників, четверо конюхів (двоє з них – нічні), є ветеринар на громадських засадах... Переважно тут клопочуть учні коледжу, ті, хто навчається на відділенні „технологія виробництва і переробки продукції тваринництва”, спеціалізація „конярство і кінний тренінг”. Коли учні не на заняттях, залюбки чистять стайні й доглядають за кіньми. З двома вищими освітами Вікторія отримує 620 гривень. Каже, приватники часто запрошують її на роботу, обіцяють приблизно стільки ж у доларах. Не хоче. – Приватники – люди настрою, є гроші - тримають коней, а це задоволення не з дешевих, - каже і додає: – Я сюди стільки праці вклала – ні, не залишу... Вікторія Марущак розпочинала працювати на відомому Дубровському кінному заводі на Полтавщині, потім була зоотехніком на Київському іподромі. У 1983 році за направленням приїхала у колгосп „Дружба” в Дубно. Коли згадує, скільки конезаводів занепало з вини бездарних керівників, лютує. Пам’ятає, як недолугі керівники вимінювали племінних жеребців на мішок гербіцидів, як виходжувала коней, яких мало не знищили самодури. - Заслуженим зоотехніком України я не була і не буду, бо треба на лапу дати, знаю, мене вже оформляли, - зазначає Вікторія Дмитрівна. - Януковича тоді не вибрали, і я пролетіла. Так, я палкий прихильник Партії регіонів, уся в блакитних стрічках на революцію їздила. Януковича поважаю за те, що він допоміг організувати величезний конезавод „Мілленіум” у Донецькій області. Знаю його тридцять років, ми разом племферму організовували, але про це писати не будемо! Наші коні й Кучму зустрічали, й Луценка возили... Годі про це, коні й політика – речі не сумісні.
ВТРАТИЛА СВІДОМІСТЬ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ Вікторія насипає коневі Ільдегізові зерна. Каже, щоденний раціон кожного вихованця - 6 кілограмів зерна й один кілограм висівок. - Я втратила свідомість на іподромі, коли у 1995 мій Ільдегіз виграв дербі, - каже. – Де ж це бачено - колгоспний кінь обскакав племінних скакунів! Того ж року він дербі виграв у Братиславі. Подолав 1600 метрів за 2 хвилини й 2 секунди. Ми мусимо нещадно працювати, бо виставляємо на змаганнях двох наших коней проти сорока дубровських. Потім два роки поспіль улюбленець Джаггер вигравав приз Говорухи, потім перемагали Зульфія й Ізбарта… А який у нас забіг унікальний відбувся цього року! На конях 2005 року народження під керівництвом Юрія Об’єдкова у нас їхали семеро школярів, по 9-12 років! От які у нас коні навчені. ...Гвинтовою драбиною піднімаємося на другий поверх у кабінет. Вікторія попереду, прочиняє двері. На стінах – фотографії, плакати, календарі різних років. Усюди зображені коні. На гвіздках біля дверей – кінна упряж, святкова, у бантиках і звичайна. Але тут холодно, як і в стайні. Теж пахне конями, а ще хризантемами. - Всі зрізала, боялася, що замерзнуть, - Вікторія киває на букет з жовтих квітів, з її вуст іде пара. - Ми тут тільки кавою зігріваємося, калорифер ледь теплий. Вікторія у чорній дублянці з капюшоном. Каже, переодягнулася, бо чекає у гості каскадера Олександра Філатова, який працював з конями у фільмі “Тарас Бульба”. - Ще подумає, що я постійно у фуфайці, й нічого не змінилося, - посміхається. У приміщенні капюшон відкинула, розщібнула блискавку. На її спортивному светрі зображено коня і дівчину. - Наступного року буде півстоліття, відколи почала працювати з конями, влаштую забіг, - каже Вікторія Марущак. - Дехто каже – навіщо ті коні? Я б цих обивателів власними руками задушила. Так і напишіть!
