Двадцять п’ять тисяч свічок запалало минулої суботи на Михайлівській площі у Києві. Двадцять п’ять тисяч українців щодоби викошувала кістлява рука голодної смерті навесні 1933-ого року. Семеро – щохвилини. Такі жнива збирав великий голод в Україні...
Двадцять п’ять тисяч свічок запалало минулої суботи на Михайлівській площі у Києві. Двадцять п’ять тисяч українців щодоби викошувала кістлява рука голодної смерті навесні 1933-ого року. Семеро – щохвилини. Такі жнива збирав великий голод в Україні.
Валентина ШТИНЬКО
Ці моторошні цифри прозвучали у виступі-реквіємі Президента Віктора Ющенка. Тут кожне слово йшло від серця і спонукало думати: «Я не знаю, якою могла б стати Україна, — та Україна, де вони б залишилися жити. Я знаю, якою вона є сьогодні. І я знаю, якою вона може стати, якщо забуде невинно загиблі душі своїх дітей. За дрібністю своєю, за своєю упослідженістю така країна неминуче продасть свою душу, свою мову і свою пам’ять. Вона перетвориться на безлику територію з безликим і неживим народом. Ті, хто сьогодні заперечує Голодомор, глибоко і переконано ненавидять Україну. Ненавидять нас, наш дух, наше майбутнє. Вони заперечують не історію. Вони заперечують Українську державність», — сказав Президент. День вшанування пам’яті жертв голодоморів в Україні пройшов у столиці під похмурим, мрячливим осіннім небом, у маєві державних прапорів із траурними стрічками, зі сльозою на очах і гірким щемом у душі. Як могло так статися? Парламенти десяти країн світу визнали цю чи не найчорнішу сторінку в нашій історії — Голодомор — актом геноциду проти українського народу, а Верховна Рада України — ні! Цього дня до Києва з’їхалися делегації з усіх областей та Автономної Республіки Крим. Волинську делегацію очолював заступник голови обласної держадміністрації Святослав Кравчук. Під печальний плач дзвонів на дзвіниці святої Софії делегації шикувалися на Софійському майдані, щоб узяти участь у скорботній ході до Пам’ятного знака жертвам Голодомору 1932—1933 років, що на Михайлівській площі. Над кожною колоною — напис чорним по білому в обрамленні колосків: Волинь, Вінниччина, Буковина, Запоріжжя, Луганщина, Сумщина... Доки ще був час, люди переходили від колони до колони, шукали знайомих. Ось і я попрямувала до делегації із Запоріжжя у сподіванні розшукати земляків нашого Григорія Гуртового, відомого краєзнавця, який пише й говорить про голод так емоційно й правдиво, що його спогади вкарбовуються в душу, як у камінь — навічно. Дякувала запорізьцям за нашого вже волинянина Гуртового й раптом почула: — А ви Василя Слапчука знаєте? Передавайте йому вітання від Павла Вольвача! А тим часом до волинян підійшла немолода вже жінка, простягнула руку за лампадкою: — Дайте і мені, я хочу пом’янути своїх рідних з вами! Мій батько був із Волині, з Шацького району... Розговорилися. Світлана Сергіївна Лоза вже багато років киянка, хоч виросла у Донбасі, інститут закінчила у Маріуполі. Тому раз по раз просить вибачення за свою не надто чисту українську мову. Мама була родом з Вінниччини, із села Джупилівка Іллінцівського району. Від голоду померли мамині брати і батько. Тому вона тут. Прийшла зі своєю свічкою, але боїться, що її погасить вітер. Тому лампадка — краще... Підійшли до волинян привітатися й наші відомі земляки: директор Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН України Микола Жулинський та генерал Олександр Скіпальський, народний депутат України ІІ скликання. Розповіли про те, чого ми не встигли побачити. Зранку у Київському Софійському соборі відслужили заупокійний молебень предстоятелі різних церков. Потім на Дніпрових схилах відбулося закладення символічного каменя на місці майбутнього Меморіального комплексу Голодомору 1932—1933 років і доповнено новими кущами Калиновий гай, закладений рік тому. Від Софійського до Михайлівського майдану скорботною ходою разом із представниками всіх областей України пройшли посли й представники дипломатичних корпусів багатьох країн світу. «Сьогодні — з Михайлівського майдану в центрі Києва— я, насамперед, закликаю Російську Федерацію стати поруч з нами і через державне вшанування Голодомору продемонструвати високий, належний російському народові приклад людського співпереживання. Я висловлюю вдячність усім державам, які законодавчо і політично визнали Голодомор актом геноциду проти українства. І вірю, що у 75-у річницю трагедії це одностайно здійснить Організація Об’єднаних Націй»,— злітали у похмуре небо слова Президента України. Скорботним і вражаючим був ритуал покладання свічок пам’яті до Пам’ятного знака жертвам голодомору. Свічок у горщиках із зерном, в обрамленні барвінку і калини. Люди несли також снопики колосся, перев’язані чорними стрічками, скибочки хліба. Незабаром увесь майдан запалахкотів лампадками і свічками. Вони горіли цілу ніч. Від Волині свічку пам’яті поставив член обласної Спілки політв’язнів і репресованих Іван Адамович Солтан. Увечері в Національній опері України відбулося дійство-реквієм «Народ мій є!». Свідчення про голодомор 1932-1933 років в Україні. (Режисер — Василь Вовкун). Те, що звучало із вуст живих очевидців, озивалося із документів розсекречених архівів, аналізувалося виступаючими, — було на межі усвідомлення людською психікою. Особливо емоційним був виступ члена Українського центру міжнародного ПЕН-клубу, лауреата премії ім.Василя Стуса письменника Мойсея Фішбейна. Його мама вчителювала на Миколаївщині, викладала українську мову, а в навантаження їй дали ще й уроки співів. Діти приходили в школу опухлі від голоду, бувало, засинали на уроках і вже не прокидалися. Чи не вершиною наруги і святотатства були ті співи?! А розповідь про те, як напівбожевільна від голоду мати намагалася поховати ще живого шістнадцятилітнього сина, змусила багатьох витирати сльози. Не ховала їх і Катерина Ющенко, дружина Президента. (Місця на балконі, де довелося сидіти, розташовані так, що добре видно було Президентську ложу). І лише Голова Верховної Ради Олександр Мороз, який сидів поруч із Катериною Ющенко, залишався незворушним, принаймні ззовні. — Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932—1933 років був геноцидом української нації, не бояться і не знають Бога. З ними мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі, — завершив свій виступ Мойсей Фішбейн. Голосом історії й голосом правди були виступи Катерини Марченко із с. Кищенці на Київщині, в якої голод забрав трьох братів, дві сестрички і двох дорослих членів родини, директора Інституту національної пам’яті Ігоря Юхновського, студента університету «Києво-Могилянська Академія» Сергія Бортника та інших. — Правда вимагає назвати Голодомор 1932—33 років геноцидом українського народу, — сказав у своїй промові Патріарх УПЦ Київського патріархату Філарет, визнавши, що це була трагедія, більша від татаро-монгольської навали 1240 року.—- Голодомор в Україні був пов’язаний з ліквідацією Української автокефальної православної церкви, — нагадав Патріарх.— Богоборчеський більшовицький режим влаштував тоді гоніння на всі християнські церкви, на всі релігії. Але знищив «до основанія» тільки одну — УАПЦ, бо вона була українською. Мільйони українців помирали у страшних муках, а помолитися за упокоєння їхніх душ не було кому. Храми зруйнували, священиків розстріляли або відправили на заслання. Так більшовицький режим нищив українську душу, — сказав Патріарх Філарет. Вечір у Національній опері завершився виконанням «Реквієму» Джузеппе Верді у пам’ять усіх, за ким не плакали церковні дзвони.
