Глибоко вражений твором Євгена Маланюка про голодомор “Волошкові очі”, лучанин Олесь Андрійчук вирішив, що правду про трагедію 33-ого року повинен знати кожен житель Луцька
Глибоко вражений твором Євгена Маланюка про голодомор “Волошкові очі”, лучанин Олесь Андрійчук вирішив, що правду про трагедію 33-ого року повинен знати кожен житель Луцька Олесь – корінний лучанин. Каже, що не любить бути правильним, бо “правильність”, – це обмеження. Він з тих, хто продукує ідеї. Примудряється одночасно редагувати молодіжний богословсько-філософський журнал “Джерела” і навчатись в аспірантурі Карлового університету у Чехії, де пише кандидатську про європейське право. Стипендію чеського уряду він отримав ще будучи студентом юридичного факультету Волинського держуніверситету. Незважаючи ні на що, Олесь переконаний, що все було, є і буде добре. Ця впевненість прийшла до нього в момент, коли він “відчув найбільшу радість в житті” – у момент навернення до християнської православної віри... Поки на різних державних рівнях складають плани різноманітних заходів по відзначенню голодомору в Україні, Олесь Андрійчук уже працює над втіленням власного задуму: у листопаді (скоріш за все це буде напередодні 22 листопада – встановленого Указом Президента України Дня пам’яті жертв голодомору і політичних репресій) кожен лучанин отримає до поштової скриньки буклет про голодомор. Захід має назву “Акція волинських студентів на пошану пам’яті дідів, батьків і ненароджених поколінь – жертв голодомору “Прочитай. Знай!”. Олесь не чекав, що це зробить хтось. Він просто послухав… себе і зробив, як підказувало йому його серце. – Коли я прочитав “Волошкові очі” Маланюка, у мене в душі все перевернулось, – ділиться Олесь. – До того при слові “голодомор” в моїй уяві поставав якийсь нудний урок історії. А тут я враз усвідомив, що насправді голодомор – це зовсім не щось далеке, як я собі думав… У місцях, де в 33-ому році лютував штучний голод, жили найщиріші, найвідкритіші, яскраві українці. Я їх називаю соняшниками, бо вони чомусь нагадують мені цю рослину. І за якихось півтора року 8 мільйонів цих соняшників не стало, – це майже ціла Чехія! В ту мить прочитане мене настільки зворушило, що я вирішив: це мають прочитати усі мої земляки-лучани. – І тоді з’явилась ідея буклету? – Так. Крім невеликого, але місткого твору Маланюка, який він, до речі, написав у 1935 році, у буклеті буде кілька найяскравіших спогадів очевидців голодомору і перелік офіційних заходів на 22 листопада. Буклет буде доставлено у кожну поштову скриньку Луцька. Впевнений, що образ дитини, яка сидить біля трупа матері при дорозі із широко розкритими волошковими очима, не залишить байдужим нікого… – “Жах війни – ніщо у порівнянні з очима дитини, що конає з голоду”, – писав Маланюк. – Так… Це неосяжно, до яких глибин відчаю, болю, байдужості і знелюднення треба дійти простій добрій жінці, щоб варити суп зі своїх дітей. Про це варто замислитись. Уявіть, село – це мікросвіт. Немає ані паспортів, ані автомобілів. Усе життя обмежується “моїм селом” і “сусіднім селом”. Нема грошей, коштовностей, тільки працьовиті руки і господарство. Але коли усе господарство відбирають, а працьовиті руки примушують працювати задаремно, тоді усталений віками світогляд людський руйнується. Постійне відчуття голоду і безвиході. Це було дійсно пекло на землі! І це тільки один аспект голодомору – уявити, що творилось в душі кожної конкретної людини, яка волею незрозумілих обставин була загнана в тенета голоду. Для себе я виділяю ще два аспекти – політичний і націотворчий. Питання політичні – “хто це зробив?”, “скільки точно було жертв – 6 чи 10 мільйонів?”, “скільки пам’ятників має бути поставлено?” – для мене не є визначальними. Адже справжня глибина трагедії – в іншому. Голодомор забрав життя мільйонів селян. За рік вимерли цілі села, сім’ї, роди, покоління. Відбулась катастрофічна руйнація генетичного коду українця – усе продуктивне його коріння пішло в землю. Перервалась тяглість українського села – а отже, нації… – Олесю, акція коштує гроші. Де вам, студентам, вдалось знайти кошти на неї? – Шукаючи кошти, ми написали понад 500 звернень до луцьких фірм, зазначаючи, що навіть 50 гривень допоможе видати тисячу буклетів. Але реакцією була мовчанка. Лише кілька фірм і людей зголосилося допомогти нам і я б хотів щиро подякувати за розуміння Комітету допомоги Україні (Нью-Джерсі), пані Любі Стасишин, фірмам “Утел”, “Фотаком”, “Хемосвіт Луцькхім”, “Смарагд”, “Техбуд”, представництву “Денді Львів” у Луцьку, туристичній фірмі “Алекс”, “Електротермометрії”, ректору ВДУ імені Лесі Українки Івану Олексеюку, і, звичайно, вашій газеті. А усіх тих, хто бажав би безкоштовно поширити цей буклет за межами Луцька (в церквах, школах, клубах, на роботі), просимо писати на адресу: Просвітницький фонд “Джерела”, 43010, м. Луцьк-10, а/с 3. – Якої реакції ти очікуєш від акції? – Я вважаю, що обов’язком кожного простого українця є бодай на хвилину спробувати відчути себе в умовах, в яких були ті, хто помирав від голоду, і цим розділити той біль, який переживали наші дідусі і бабусі. Їх біль і зневіра були настільки неосяжними, що ми, молоді українці, повинні бодай через 70 літ розділити з ними це, так само, як ми розділюємо радості і болі з нашими близькими.
УРИВКИ З БУКЛЕТУ “ПРОЧИТАЙ. ЗНАЙ!” Дітки, що навіть не вміли ходити, повзали і пальчиками збирали людське лайно і їли його. Старші їли траву. Їм по ногах текла зеленава жижа від дизентерії, але ніхто на те не зважав. Люди були, як тварини… Із спогадів очевидців. * * * З хати сусідки пішов димок. Зайшли, бачимо, а вона смажить на рогачах дитячу голову. З доньки вже зварила холодець. Мама моя помирає. Я приніс їй в кашкеті пузатих горобенят, а вона жадібно почала пхати їх собі в рот живцем. Бабуся знайшла в полі мерзлий буряк, миттю його проковтнула і вмерла в муках… Із спогадів очевидців. * * * “Про великі волошкові очі українських дітей 1931-1934 нагадую не для зайвих зітхань, не для завжди охочих литися традиційних сліз, врешті, не для солодкавого болю моральної імпотенції й моральної розпусти. Всього того ми мали досить. Аж занадто. Про великі волошкові очі зеленцем зрізаних квітів України нагадую передовсім для того, щоб укріпити нашу традиційну слабу пам’ять. Щоб при першій-ліпшій нагоді ця дірява пам’ять не махнула вишиваним рукавом – “нехай собі”, і не почала співати на дуже знайомий мотив”. Євген Маланюк, 1935 р.
Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Фото авторів. На фото: Олесь Андрійчук
