Запорізька волейболістка 15 років грає за рідну команду (Фото)

2021-й видався особливим, адже вперше за спортивну кар'єру Вікторію Савченко визнали найкращою серед вітчизняних догравальниць. Отже, про свій життєвий шлях, дитячі помилки у підході до улюбленої справи, чоловічу увагу до себе, приховані татуювання, особисті вподобання та заповітну мрію, майстриня спорту відверто розповіла клубній пресслужбі «Орбіти-ЗНУ-ЗОДЮСШ», пише пресслужба команди.

- Вікторіє, якби не волейбол, то чим могли б заробляти собі на життя із задоволенням?

- Важко сказати, адже волейбол змінив усі мої дитячі пріоритети та захоплення. У дитинстві займалась у художній школі, тому до занять спортом бачила себе у мистецтві. Мені подобалось малювати, відчувала якесь натхнення. Тому у майбутньому були сподівання, що буду працювати, напевно, дизайнером інтер’єрів. Але вже після першого тренування у волейбольній секції зрозуміла, що статична та малорухлива робота – це не моє.

- Цікаво, ким ще мріяли стати у дитинстві?

- Як не дивно, але мріяла про кар’єру у великому тенісі. Дуже подобалась форма тенісисток – ці майки та спіднички. Навіть матусю просила відати мене до секції тенісу, але на той час, у нашому маленькому містечку Енергодарі, такий вид спорту ще не розвивали, тому мене і «спрямували» до міської художньої школи.

«Дідько, я люблю волейбол усім серцем!»

- Давайте трохи позначимо плюси та мінуси професійного спорту для Вікторії Савченко. Отже, плюси…

- По-перше, це не нудно (посміхається). Мені подобається перемагати. Навіть якщо програємо, то це дає сильні емоції, котрі постійно змушують працювати над собою. Загалом, це динаміка життя, переїзди, знайомства із різними людьми та містами. Це колективна робота, тим більш, що у нас дуже гарний мікроклімат у команді, де завжди приємно знаходитись.

Скажу більше, коли виходиш після гарного тренування на вулицю я інколи ловлю себе на думці: «Дідько, я люблю волейбол усім серцем!». Це піднесення, котре важко передати словами, перекреслює усе зайве, що може траплятись у непростій роботі професійної спортсменки.

 - А мінуси?

- Звісно, це травми. Це головний негативний момент нашої професії. Тим не менш, мрію грати якомога довго, наскільки дозволить мені здоров’я.

 - Наприклад, до якого віку?

- Я би грала доки зможу ходити (сміється). Для мене орієнтиром назавжди стане приклад спортивного довголіття Антоніни Жук. Я нею справді захоплюсь!

- Розкажіть, будь-ласка, про свій звичайний день…

- Традиційний підйом о восьмій. Ранкові приготування та перше тренування. Обід, обов’язковий денний сон. Все як у садочку (сміється). Потім друге тренування, повернення додому, вечеря і відбій. Крім цього є якісь звичайні побутові справи – прання, приготування їжі, відвідання продовольчої крамниці. Все як у всіх. На розваги під час робочого тижня часу не вистачає. Час для себе лише у вихідні, хоча інколи так втомлюєшся під час трудової неділі, що у вихідний просто хочеться полінуватись і нічого не робити.

 - А щодо вихідних, то є якісь вподобання, можливо захоплення, котрим можете присвятити вільний час?

- Наразі займаюсь із репетиторкою англійською мовою. Це триває останній рік. Як раз у вихідні. Якщо брати до уваги наш робочий розклад, а саме те, що ігри «випадають» як раз на вихідні, то великого прогресу для себе відзначити поки не можу. Тобто, того результату, який мене б влаштовував. Втім, переваги цієї додаткової мозкової роботи для мене очевидні – ти не просто сидиш удома, а займаєшся чимось корисним, що може знадобитись у подальшому житті. До речі, цю репетиторку мені порекомендувала Аліка Луценко. Спробувала, і, як кажуть, «зайшло». Справа у тому, що заняття тривають у незвичній та цікавій формі. Сподіваюсь, що навчання все одно рано чи пізно підуть на користь (посміхається).

 - Цікаво, в які моменти вам здається, що час йде швидко, а в які – просто ледь рухається?

- Час просто не зупинити коли перебуваєш у відпустці та у вихідні (сміється). Особливо для мене, так стрімко все «летить»! Я ж завжди собі «напланую» купу справ, а потім за голову хапаєшся аби хоч половину встигнути.

Ледь рухається? Зараз, поміркую. Коли у планці стоїш (довго сміється). Якщо без жартів, то для мене завжди у цьому сенсі важко даються міжсезонні збори. Ти вже чекаєш початку змагань, плюс великі навантаження і щоденна виснажлива робота. Час насправді зупиняється.

 - До речі, після важкого ігрового дня та переїзду, скільки можете провести часу у ліжку? Тільки чесно…

- Інколи хочеться навіть цілий день не вставати, особливо після тривалої подорожі та напруженого матчу. Але інколи зробити цього не вдається, мені, наприклад, важко потім засинати. Емоції, перевтома позначаються. Але ж хатні справи ніхто не відміняв. Та й чимало додаткових справ накопичується до вихідних.

- З цим розібрались. Давайте тепер повернемось до витоків спортивної біографії волейболістки Савченко. Скільки вам було років, коли познайомились із волейболом та за яких обставин це відбувалось?

- В 11 років мати – Людмила Іванівна, привела мене до волейбольної секції. Тим часом я ще відвідувала художню школу та навчалась у звичайній. Тобто, самі розумієте, поєднувати все згодом стало проблематично і настав час, коли я сама для себе вирішила, що волейбол цікавить більше ніж мистецтво. За рік мене на змаганнях запримітила Любов Миколаївна Перебийніс і запросила до Запоріжжя навчатись в обласному інтернаті спортивного профілю. Після закінчення інтернату вступила до Запорізького національного університету.

- Яким запам’ятався переїзд до Запоріжжя та початок самостійного життя? Як цей момент узгоджували із батьками? Вони не заперечували?

- Це досить складне питання. Зараз поясню чому. Мама свого часу дуже хвилювалась за мене, адже в Енергодарі у мене була не зовсім гарна компанія і вона відпускала мене до Запоріжжя із осторогою. Але мені переїзд дався цілком нормально. Цікава річ, у нас було багато дівчат, які плакали та сумували в інтернаті за батьками, а я ні. Мені дуже подобалось самостійне життя. Втім, згодом я також почала гостро відчувати потребу у спілкуванні із мамою. Багато чого переосмислила…

Додам, навіть інколи здавалось, що завжди була схильною до самостійного життя. Тим більш, що з дитинства багато чого вміла робити сама — прибиратись, готувати. Ці навички потім знадобились в інтернаті.

 - Кому слід подякувати із місцевих наставників, що повірив у вас та супроводжував до того часу, коли ви пробились до основної команди?

- Я вдячна абсолютно всім своїм тренерам! Починаючи з першого наставника — Олександра Васильовича Раєвського, Любові Миколаївни та Віктора Васильовича Перебийніс. Всі тренери, котрі працювали зі мною і надалі, всі вірили у мене. Я завжди буду цінувати їх роботу, знання, які вони дали. Як привчали до дисципліни. Якщо чесно, то у дитинстві у мене все більшою мірою було як кажуть «з-під палиці», але потім у більш дорослому віці почала розуміти, що все це робиться не для когось — ні для тренера або мами, а для себе. Це розуміння прийшло десь у 17 років. Тоді я чітко для себе визначила — це моя улюблена справа і я нічого не хочу іншого, крім волейболу.

- Зараз для Вікторії Савченко є, умовно кажучи, кумири у сучасному волейболі?

- Я нікого не хочу виділяти. У нас же командний вид спорту. Так, є класні матчі, є блискуча командна робота у нападі, захисті, на блоці. Хоча, стривайте, виділю звичайно! Це - згадувана Антоніна Жук (Antonina Kryvobogova). Це справній «Мотиватор». Для мене особисто. Інколи я приходила на тренування - сил немає, щось болить, працювати важко себе змусити. Дивлюся на Тоню, а вона «паше». «Падає» за кожним м'ячем, викладається у кожній вправі і ... і, така собі думаю: «Напевно у мене нічого вже не болить, досить нити і мерщій працювати!» (сміється)

Ми з дівчатами навіть жартома казали на Тоню, що вона робот. Насправді, вона дуже крута! Для мене це особлива гравчиня і дуже прикро, що довелося попрацювати з нею не так довго, як би хотілося. Це правда.

- Минулого сезону ви потрапили до символічної збірної чемпіонату України серед команд Суперліги в якості найкращої догравальниці. Наскільки це було несподівано?

- Не можу сказати, що це був повноцінний сюрприз для мене. Всі протягом сезону слідкують за статистикою і ти приблизно розумієш, що все можливо. Проте, напевне, елемент несподіваності був. Справа у тому, що я не зовсім гарно відіграла у плей-офф, зокрема, останній матч проти лучанок. Тому під час нагородження буди деякі змішані відчуття.

- Подібне визнання додає наснаги у подальшій роботі?

- Вже трохи згодом усвідомила, що не дарма виконала великий об'єм роботи протягом усього сезону. Що були дійсно важкі, емоційні ігри. Разом із цим додалося відчуття, що насправді хочеться знову отримати визнання.

 - Чи складно переживаєте невдачі у спорті? Як спите після поразок?

- Дуже погано сплю! Не вмію програвати. Ось, наприклад, сьогодні я провела погано тренування, ми у «двосторонні» поступились із дівчатами і тепер не знаю як буду відпочивати. Борюся сама із собою, вмовляю менше зациклюватись на негативі, кажу собі — так, все позаду, рухайся вперед. Але не завжди виходить.

- Нинішній чемпіонат відрізнятиметься від попереднього? Якщо так, то чим саме?

- Так. Різні команди за майстерністю, різна комплектація, різні завдання у всіх. Для мене він, мабуть, буде дещо непередбачуваним. Якщо минулого сезону ти приблизно уявляв як можуть вималюватись остаточні розклади, то зараз прогнози робити важкувато. Якісь команди підсилились, з деяких команд пішли ключові виконавиці, як, наприклад, у нас зараз немає Антоніни Жук, тому подивимось. Втім, я думаю, що все буде добре. І цікаво для вболівальників.

- Наскільки вам імпонує холоднокровна манера ведення гри Гарія Єґіазарова? Я у дівчат нашої команди завжди цим цікавлюсь. Загалом комфортно з ним працювати? Може вам потрібен більш жорсткий наставник?

- Почнемо з того, що наш тренер добре знає який підхід до нас знайти і він не завжди веде спокійно ігри. Гарій Шамоєвич прекрасно розуміє коли нам потрібно дати «чарівний пендель». Не знаю наскільки так можна говорити, аби не образити всіх інших наставників з якими я працювала раніше, але Гарій Шамоєвич, напевно, кращій тренер котрий у мене був. Мені із ним дуже комфортно працювати. У ньому є той спокій та виваженість, котрі ти відчуваєш шкірою. Десь, коли ти починаєш «засинати», він все бачить та відчуває. Як психолог, як тренер, як навіть батько. Ми навіть з дівчатами у роздягальні називаємо його «Батя» (посміхається).

- Когось із молодих гравчинь бачите в якості зміни у перспективі? Зараз є момент видати певний аванс комусь із молоді…

- Лера Дорогань. Це не лише моя думка, а й всіх дівчат у команді. Разом із дорослими дівчатами ми їй допомагаємо, адже бачимо потенціал, прагнення і дисципліну. Головне, у неї є бажання. Так, вона зараз дещо не розкута у грі, але у неї, впевнена, все попереду.

- Нещодавно під час інтерв’ю пресслужбі ФВУ ви сказали, що хочете дістати ще більше досвіду аби потім перебратись до якогось закордонного клубу. Можливо не було дійсно гідних пропозицій змінити клубну прописку? Чи у Запоріжжі відчуваєте себе максимально комфортно?

- Те, що мені тут максимально комфортно працювати – факт. Сперечатись немає сенсу. Мені тут подобається усе. Як казав колись один із наших тренерів: «Дівчата, тут для вас створені тепличні умови». Але тим часом я розумію, що настане момент і я десь буду грати ще. В Україні навряд чи, адже мені тут комфортно. А суто спробувати себе за кордоном. Можливо вдасться заробити копійчину, тобто такий варіант я не виключаю. Поки дійсно гідних пропозицій я не отримувала.

- Пропоную змінити робочу тему розмови на більш особисті питання. Отже, Вікторія Савченко у житті та на майданчику – це різні люди?

- Думаю, що відмінностей небагато. У сенсі емоційності я загалом спокійна людина. Це стосується буденності, а також роботи на майданчику. Мені це допомагає. Вважаю, зайві емоції призводять до втрати концентрації. У житті відчуваю себе вразливою коли витрачаю надмірну кількість емоцій. Якось так (посміхається). Хоча мені дуже не подобається давати себе в образу. Зараз я дещо змінилась і можу відразу відреагувати агресією. Не знаю чому так. Раніше була дещо більш спокійнішою.

- Що вас може змусити почервоніти та зніяковіти?

- Напевно я мало чим відрізняюсь від інших. Звісно, це якісь банальні ситуації, коли відчуваєш себе незручно. Наприклад, десь оступитись та впасти на публіці (сміється).

- Інколи у вас з під ігрової форми на лівому плечі проглядається татуювання. Це щось особисте, чи данина моді?

- Для мене це важливий напис. Там написано про щастя: «Нехай щастя не залишить нас в спокої». Щастя - це найголовніше, що повинно бути у житті. Кожен визначає для себе це поняття самостійно. Це може бути здоров'я, любов, кар'єра, гроші, діти...Просто хочу бути щасливою і зайвий раз нагадаю собі про це у такий спосіб. Навіть не пам'ятаю, де побачила цей вислів. Мені він дуже сподобався. Причому коли «відчула», що ці слова для мене, не відразу побігла його «набивати». Ні. Пройшло багато часу перед тим як я вирішила зробити це татуювання.

- Це єдине тату у вас?

- Ще є одне. На спині, між лопатками. Там оригінальне зображення місяця. До речі, мама мені щодо моїх татуювань завжди говорить: «Все, вижену тебе з дому!», а їй відповідаю: «Так я з тобою і так не живу» (сміється).

- А у кого у команді ще є «татушки»?

- Є у Поліни Бурзак. У інших мабуть немає.

- Вікторіє, привабливим дівчатам легше заводити знайомство із чоловіками?

- Враховуючи те, що багато чоловіків регулярно звертають увагу та пишуть у соцмережах, то так (посміхається).

- А якщо у дівчини зріст 190 сантиметрів? Це взагалі проблема?

- Звичайно. Зацікавлюються різні люди, різного зросту. Але я хотіла б чоловіка вище за себе. Загалом не розглядаю варіант «італійської пари». Можливо щось можна буде думати, у разі коли різниця буде несуттєвою.

- На які риси характеру звертаєте увагу у першу чергу у чоловіках?

- Зовнішність звичайно це не остання річ. Розумієте, тут має зійтися багато різних деталей. Головне для мене, це коли відчуваєш, що тебе «чіпляє» людина. Або зовсім ні. Мені загалом хочеться відчувати поруч чоловіка із внутрішнім стрижнем. Моя робота майже усюди вимагає демонстрації певних сильних рис. А мені хочеться, аби чоловік у цьому аспекті був сильнішим за мене.

- До речі, коли вам в останній раз робили компліменти?

- Зранку (сміється). Виходила на тренування, а мені будівельники зробили настрій. Кажуть, ви така струнка і красива дівчина. Все, я на крилах...

- Можете зараз відкрити свій плейлист у телефоні та сказати назви трьох останніх пісень, або виконавців, що ви слухали?

- Та-а-а-к...Це «Драгні» — «Шумоголовий», «ZOLOTO» – «Ребра», «Драгні» – «Платівка». Зараз заходять.

- Останній серіал або кінофільм, який вразив?

- Найбільш важке питання, адже погано запам'ятовую назви. Нехай буде «Медіатор».

- Остання книга?

- Їх багато. Втім, більше за всіх авторів мені подобається Стівен Кінг. Іноді мені кажуть, що я якийсь прихований маніяк. Але мені його твори дуже подобаються. Не можу сказати, що є серед них улюблені, але є цікаві. Які захоплюють. Останній твір, який я прочитала це «Безнадія». Досить бридкий текст на думку деяких моїх друзів. Порадити всім не можу, проте, мені сподобалось читати.

- У вас є справжня подруга? Можливо їй буде приємно про це дізнатись з нашого інтерв’ю…

- У мене кілька справжніх подружок. Одну з них виділити не можу. Завжди було непросто у житті прив'язуватися до когось окремо. Ось зараз когось не згадаю, образяться дівчата. Скажу так, подруги є, а дружбу із кожною з них я особливо ціную.

- Який улюблений заклад у Запоріжжі залюбки можете відвідувати аби відпочити?

- «Стумарі», там гарно готують. «Анчоусна», адже я люблю морепродукти. «Da Vinci ».

- Попереду новорічні свята, чи є вже якість думки з приводу святкування? Може якась є сімейна традиція?

- Завжди відзначаю це свято у родинному колі. До опівночі точно. Це справді щорічна традиція і не може бути інакше. Поїду до Енергодару і там буду святкувати. Наразі вже навіть чекаю на новорічні свята у колі найближчих для мене людей.

- Дідусю Морозу вже подарунок замовили?

- Ні. Мені подобаються сюрпризи. Іноді, коли мені дійсно щось потрібно особливе, то я можу написати «листа» у Лапландію. Але це буває не часто (сміється).

Читайте також: Волейбол: «Дніпро» підписав зв'язку збірної України

- Якщо б ви могли повернутись у часі на 5-10 років у минуле, то яку б пораду дали самі собі?

- Працювати. Більше працювати! Можливо десь у ранньому віці, коли мені доводилося працювати лише під прискіпливим наглядом, і мала уявлення про життя як зараз, то, мабуть, наразі досягла чогось більшого. Вважаю, що певний час у цьому сенсі втратила. Тому зараз молоді завжди кажу: працюйте, не лінуйтесь, спортивна кар'єра швидкоплинна річ.

- Наостанок наше традиційне питання: про що мріє Вікторія Савченко? Але, знову таки, прохання про те, що хочеться нарешті виспатись, або всі ваші мрії пов’язані із миром у всьому світі, не говорити. Кажіть, все як воно є…

- Жити там, де тепло та є море. Погано переношу холоди. Не проти мати помешкання біля океану і це моя велика мрія.