Ромська жінка дала прихисток кільком десяткам безпритульних українських дітей...
Ромська жінка дала прихисток кільком десяткам безпритульних українських дітей...
Відкрите обличчя, руки долонями доверху, жестикуляція. Спокійний голос, але багато різних жестів – дається взнаки ромська експресивна вдача. І очі. Чомусь не чорні, а світлі очі має дубенська циганка Жанна Разуваєва – голова місцевої ромської філії «Терне Рома». Ось уже двадцять років вона безвідмовна і любляча мама для дітей, до яких нікому немає діла
Ольга ГЕМБІК
«НЕ ВІДДАВАЙТЕ НАС МАМІ!» Може, тому, що сама сирота, у Жанни відкриті серце і двері для тих, кому необхідна допомога. Мама загинула, коли дівчинці було 14 років. Вітчим убив її просто на очах у шістьох дітей. А можливості свідчити на суді, розказати, як усе було насправді, дітям так і не дали. Ніхто не виганяв їх на вулицю, але у хаті з тих пір порядкували інші люди. Тому й стіни уже не гріли. Того дня вона вихопила каменюку і поцілила у вітрину місцевого універмагу. Не мала наміру щось звідтіля виносити. Просто всілася під вікном і чекала, доки її заберуть у відділок, а отже, зацікавляться долею чи навіть забезпечать дахом над головою... Їй пощастило, бо допомогли влаштуватися у місцевий ПМК, отримати ліжко-місце в гуртожитку, а згодом і роботу на фабриці художньої галантереї «Райдуга». Жанна одружилася з росіянином, отримала квартиру. Рік за роком народилися троє хлопчиків – Олександр, Микола, Едуард і донька Вікторія. Але, окрім своїх, виховувала й годувала ще й чужих дітей. — Двох перших хлопчиків мені якось під вечір привели люди, — каже 41-річна Жанна. – То був 1984 рік, саме третім була вагітна. Курточка однієї дитини була схожа на курточку мого Сашка – у клітинку. От і переплутали. Кажу, мої діти вдома! Придивилася – а воно ж навіть не циганське! А малюки вже зиркають мені за спину, на стіл. Отже, голодні. Заводжу їх до хати, а в голові воші, на руках короста... Наступного дня – до лікаря. Десь півроку ті діти жили у мене, а потім мати-алкоголічка з’явилася за ними. То хлопчаки плакали й просилися: «Мамо Жанно, не віддавайте нас мамі!».
«Я ЙШОВ-ЙШОВ І ПЛИЙШОВ» А потім стежку до Жанниної оселі стали топтати інші діти. Як знаходили вони дорогу – не відомо, але двері відчинялися для кожного, посеред дня і ночі. — Посеред ночі стукає – дайте, тьотю, щось поїсти, — згадує Жанна. – З черевиків пальці віялом стирчать. Воно їжею запихалося, а я кричала: «Дитино, я тобі ще дам, не хапай!» Боялася, щоб не померло за столом. Ой, скільки їх було! І Саша був, і Юра був, Наташа й Іванко, Мишко, ще один Мишко. Три чи чотири Олександри, Григорій. Я вже й не згадаю, може, двадцять... Дехто з вихованців мешкав у Разуваєвих більше двох років, хтось рік, хтось кілька місяців. А хтось йшов і повертався. І завжди знаходив підтримку. У Вербському інтернаті навчалися її брат і сестра, постійно возили звідтіля дітей-сиріт на гостину до Жанни. — Жили у мене троє братових хлопчиків й руденький Максимко, — посміхається жінка. – Приїжджаю з села, а в нас дитина. Питаю, звідки ти, синку? А він: «Я йшов-йшов і плийшов!». Максимом його вже ми прозвали. Ох, наглючий був! Умів в очі заглянути і свого домогтися. Його одна сім’я всиновила, більше не бачилися. Не раз і не два у ромської жінки опускалися руки – сусіди пліткували, що «мама Чолі» влаштувала удома «притон». Постійні перевірки й «облави» вимотували усю сім’ю, штрафи доводили до сліз. З чоловіком теж сварилися через зайд, а коли траплялися справді важкі діти, опускалися руки. Хворий на алкоголізм хлопчик стрибав до неї з кулаками, бо не хотів лікуватися, іншого доводилося постійно забирати з міліції з криками, що то її син. І коли уже зовсім було несила, розуміла, що й це вона переживе, бо на кого ж лишаться решта дітей?
ДІТИ ПОПРОСИЛИ НЕ ПОМИРАТИ Вона тяжко захворіла, а лікарі безсило розвели руками. Залишалося повернутися додому помирати. Діти колом стояли біля ліжка, на якому вона, паралізована, пролежала з місяць, і просили, щоб мама не покидала їх. І вона, переживши клінічну смерть, побувавши на грані життя і смерті, відшукала у собі сили повернутися до життя. На доведення своїх слів Жанна ставить диск з циганськими мелодіями і під аплодисменти родичів показує кілька «па» запального циганського танка. У Дубні її знають як ворожку. Після хвороби вона отримала дар бачити людські проблеми і біди. Страждає, коли не може поділитися з іншими своїми знаннями. — Ті, хто до мене приходять, часто самі знають відповіді на свої запитання, я лише допомагаю порадою. Часом обіцяють великі гроші, щоб допомогла приворожити на любов. Відмовляюся й намагаюся відмовити від такої думки, бо то гріх від Бога. Вона ще не відійшла від страшної хвороби, а вже йшла просити дітям на хліб. — Я не маю якихось статків, — каже Жанна. – Штаненята якісь часом дітям купую на гуманітарці. Казали мені в одному селі на Бродівщині – іди, працюй, циганко, буряки поли! І я полола. Полола з ранку до вечора, хоча щойно оклигала від хвороби. Ходила – заточувалася. Жінка сумує, що декого не змогла вберегти від тюрми, наркотиків, і радіє, що багато з її вихованців вже мають власні сім’ї й достаток. — Ось, наприклад, Мишко й Сергій живуть у Росії, — загинає пальці Жанна. – Завжди мені вітання шлють. Називають, як і раніше, мамочкою... Іванко вже після армії, одружився, має синочка. Він до мене шість років тому прийшов. Його мама пила, а баба мала нервові зриви, виганяла онука на вулицю, речі палила... Він з моїм сином товаришував, якось прийшов і заснув. Прокинувся і питає – тьотю Жанно, ви мене ще впустите до себе? Кажу – я тебе не виганяю, можеш і зараз нікуди не йти. Заплакав... Це теж був непростий хлопець – часом вимагав і розмови, а часом заслуговував на доброго потиличника. І все хотів познайомити тьотю Жанну з жінкою, яка його народила. Зрештою, зустріч таки відбулася. — Ми з Іванком кудись йшли, — пригадує Жанна. – Назустріч якась жінка. Іван привітався, обняв її. Я зрозуміла, що то мама. Вона киває на мене: «Ваня, то твоя дівка?». А він їй: «Ні, мамо, знайомся – то моя мама!». Я тоді його всю дорогу за ті слова сварила і плакала. А він казав, що ми йому сім’я, хоч би там і наговорювали сусіди, буцімто він зв’язався з циганами і з ними краде. Вони з дружиною й зараз живуть близенько коло мене, але я рідко ходжу до них – нехай мають свій світ. Коли буде погано – я прийду. Жанна на мить задумується і каже, що вже не має сили і здоров’я воювати з місцевими службами. — Ось жили у мене три дівчинки закарпатських циганів, — розповідає. — Де і якого року ці діти народилися – не відомо, батьки десь бомжують. Найменшу з них хочуть віддати у чужу сім’ю. А чому б мені не віддати? Бо не маю папірця про доходи, не достатньо житлової площі... Хіба це головне? Невже чужа людина матиме серце до циганських дітей?
