Жителька села Біличі Іваничівського району за допомогу у врятуванні євреїв у роки Великої Вітчизняної війни отримала орден «За заслуги» ІІІ ступеня...
Жителька села Біличі Іваничівського району за допомогу у врятуванні євреїв у роки Великої Вітчизняної війни отримала орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
Алла ЛІСОВА
«ПОЛЮВАННЯ» НА ЄВРЕЇВ У Петра Володимировича та Антоніни Савівни Трачуків із села Залужжя Володимир-Волинського району підростало четверо дітей: три доньки, серед яких Віра була середульшою, та син. Стара тісна хатина ледве вміщала ліжка для усіх. Треба було зводити новий дім. У батька був на той час земельний наділ у сусідньому Русові. Порадившись з дружиною, там і вирішили закладати нову господарку. — Саме в цьому селі жили єврейські родини, — розповідає Віра Петрівна, яка пам’ятає все достеменно. — А найближче – сім’я Готів, у якій було двоє хлопчиків — приблизно моїх ровесників. Старшого звали Мойшею, хоча ми кликали його Мишком, а молодший — Хаїм. Не раз вони частували нас, сільських дітлахів, смачними пиріжками. Коли почалася війна, кудись зникли наші сусіди-євреї. — Тривожний був час, — снувала нитку спогадів наша співрозмовниця. — Старші дівчата та хлопці рідко виходили за межі подвір’я, остерігаючись потрапити на очі окупантам і стати кандидатами на примусові роботи до Німеччини. А діти — є діти, все одно збиралися зграйками і влаштовували різні забави. Одного разу, ховаючись одне від одного, забігли аж до протитанкового рову. Там і помітила сусідніх хлопчиків — обірваних і переляканих. Вони благали принести що-небудь поїсти. Маленьке серце дівчинки відразу пройнялося болем і співчуттям, і вона прожогом кинулася додому. Про побачене відразу розповіла мамі, а та, не довго роздумуючи, почала в полотняну торбинку збирати харчі, які була в хаті, хоча в самих з ними було сутужно. І вже навздогін Віруні мовила: «Біжи швидко. Нікого не гукай, не зупиняйся. Тільки кинь торбу в рів — і хутчій назад». Так і зробила, але й досі не стерлися з пам’яті перелякані і голодні очі жиденят, як дехто їх тоді називав. Пригадала Віра Петрівна і ще один епізод, пов’язаний з переховуванням маленького єврея. — Якось усі сім’єю сиділи в хаті, коли повз вікно промайнула чиясь постать і зникла в стодолі. Мама вибігла на подвір’я, заглянула до хліва — а там на неї розгублено і відчайдушно дивляться очі малого єврея… Враз все зрозуміла і наказала: «Заривайся швидше в солому». Тільки причинила двері, як тут вбігає юрба хлопчаків з вигуками: «До вас забіг жид, до вас забіг жид! Маємо його доставити до управи». Мама самим поглядом наказала нам мовчати, а сама спокійно мовила: «Ми весь час на подвір’ї були і нікого тут не бачили. Можете заглянути і до хати, і до стодоли…» Дві доби переховувався у Трачуків хлопчик, а тоді десь зник, бо добре знав, що наражав сім’ю на небезпеку. Але найбільш жахливе і моторошне видовище чекало малу дівчинку попереду. Вже й не пам’ятає Віра, хто з дітей розповів, що в П’ятиднях можна роздобути чимало різного одягу, який лежить просто неба біля великого рову. І хоч дорога була неблизькою, дитяча цікавість взяла верх. І Віра, не сказавши нічого батькам, з ровесниками подалася до цього села. Жінка глибоко зітхнула, в очах з’явилися сльози, а підборіддя дрібно затремтіло: — Мабуть, вмиратиму, а буду пам’ятати увесь жах побаченого тоді, у трагічному 41-ому. Ще здалеку справді помітили купу різного лахміття. Але допитливість повела далі, до самого рову, звідки долинали якісь дивні звуки. Побачене паралізувало і мову, і рухи: там, у ямі, лежали зовсім голі люди з відкритими очима, залиті кров’ю, дехто з них ще ворушив ногою чи рукою… Не пам’ятає, як добігла додому, довго у куточку, куди забилась, трусилася.. А страхітлива картина побаченого не забулася. Тому, коли по телевізору демонстрували фрагменти розправи над євреями під час голокосту, сльози градом котилися з очей. — А за ту мізерію, що ми зробили для невинних жертв, вважаю, що Господь сповна віддячив нашій родині, — ніби підсумовує свої нелегкі спогади літня жінка, яка вже розміняла восьмий десяток, але ще тримається по-молодечому. — Бо досі живі дві мої сестрички — Галя і Ліда, та брат Євген. — Не чекала цього дня ні гостей, ні тим більше тієї нагороди, підписаної Президентом.
З АЗЕРБАЙДЖАНЦЕМ ЗНАЙШЛА ЩАСТЯ На початку п’ятдесятих років Віра поїхала з рідного села на будівництво шахти у молоде місто Нововолинськ. Невдовзі вийшла заміж, народила сина Анатолія. Але шлюб був нетривалим і нещасливим. На шахті №4, куди влаштувалась, зустріла своє друге і останнє кохання. Красень-азербайджанець Багман, хоч і користувався авторитетом у дівчат, кинув поглядом на Віру. І на все життя. Не зупинило його й те, що в жінки була маленька дитина, і вона — на шість років старша від нього. Але сама вона з пересторогою поставилася до пропозиції, довго вагалася, перш ніж стати під вінець. Добре знала й те, що вибору сина не схвалюють його рідні, які давно в своєму аулі неподалік Нагірного Карабаху підшукали для Багмана наречену. У далеку дорогу вирушила лише тоді, коли двом дочкам — Тамарі та Жанні — виповнилось 12 та 11 років. — Коли вийшли на станції і Багман показав на високу гору, куди треба йти, аж розгубилась, але старалась не показувати виду, — тепер Віра Петрівна стала веселою, навіть кокетливі вогники спалахнули в її очах. — А сама думаю: як туди піднятись. Довго йшли звивистою дорогою аж до самого аулу. А там вже нас чекали: наварено, напечено, шашлики з баранини порозкладені. Але тільки зібрались сідати за стіл — жінок як змело. «Е,— кажу, — тоді і я не буду». Тільки після того старший із чоловіків дозволив їхнім жінкам, які, до речі, не знали російської, сісти до столу. І одна з них, згодом вибравши момент, коли ніхто не бачить, підняла палець угору, мовляв, ти молодець. Сорок вісім років Віра Оруджева проживає з Багманом Мама Далі-огли. Він — турботливий чоловік, люблячий батько і дідусь, бо мають четверо онуків, які живуть у Нововолинську. А самі разом з сином Анатолієм, який фермерує, господарюють у Біличах. Сама Віра Петрівна, як і її чоловік, заслужила шахтарську пенсію. Бракує лише здоров’я, важко ходити. Тому більше порається біля живності Багман.
ЗУСТРІЧ З ПЕРУКАРЕМ МОЙШЕЮ — І все ж таки, Віро Петрівно, чому саме вас єврейська община представила до нагороди? — запитала співрозмовницю. Вона однозначно ствердно не могла відповісти, але повідала таку історію. Наприкінці п’ятдесятих років, коли прийшла на четверту шахту працювати у тепличне господарство, на цьому підприємстві трудився перукарем єврей Мишко. Поважали його, хоча мав потайний характер. А якось, коли Віра заглянула скористатись його послугами, розговорились. Отоді він їй і розповів, що сам родом з Прибужжя, жив з батьками десь поблизу кордону, а потім тривалий час переховувався у любомльських лісах. Про причину не розповідав, та й ніхто в ті часи його не допитував, якщо згадували, то лише пошепки. А Віра з Мишком знайшла спільну мову, бо згодом нібито й впізнавали один в одному дітей з тих далеких страшних часів, але так один одному про це і не зізнались, відверто не порозмовляли. Потім перукар Мишко десь виїхав з Нововолинська. З тих пір так його й не бачила. А спогад про нього з приходом у хату несподіваної нагороди спалахнув з новою силою. — Мені не так дорогий цей орден, як пам’ять від людей, які досі у серці бережуть пам’ять про своїх рятівників, — відверто мовила проста сільська жінка, яка й через роки не розгубила щирості і доброти.
