Місто, омріяне малечею…
Маленькі замальовки для душі: «Поцілувавши кавові думки…»
Історії на вечір про «диво, що живе в нас»
4 спомини тому
Так дивно, сидячи у затишній кав’ярні, під дивну музику заметільного джазу згадувати день, який був лише 4 дні тому… А минуло цілих 4 вічності… Цілих 4 спомини… 4 ранкові кави… 4 самотні вечори…
Ще пам’ятаю, як за обліпиховим чаєм ми збирали друзки осені у мозаїку емоцій, а сьогодні пригадуємо вмерзлий у льодяній брилі історії перший зимовий день.
Як давно це було… Ще у минулих стосунках, з минувшими снами, під минулою палітуркою, у забутих словах…
Перший день зими, немов перша петелька у затишно-м’якому палантині вив’язаної зими, що огорне усіх нас білими мріями, напоїть гарячим шоколадом із зефірками та накидає повен кошик спогадів наче клубків вовни… А все почалося 4 спомини тому…
І буде вам по вірі вашій…
Я не знаю, коли і як правильно відзначати Різдво… Які із традицій є сакральними, а які — маркетованими… Який календар від Григорія, а який від Юлія… Зате точно знаю, що дива трапляються неодмінно в омріяну мить під найяскравішою Зіркою Всесвіту!
Міцно заплющивши у переднічній дрімоті очі, душі шепочуть бажання, яскравими променями освітлюючи безмежні простори неосяжних мрій. Ми завжди мріємо про диво!
У мить народження, простягаючи руку під подушку за подарунком, вдивляючись у зоряне небо чи вслухаючись у тиші до шелесту крил янгола…
Ми хочемо вірити в чудеса, і по вірі нашій, незалежно від віросповідання, дивА стукають до нас у шибку морозними візерунками і назавжди поселяються у наших снах під передзвін різдвяних дзвіночків…
Диво живе в нас! Не гасіть його переливчастого сяйва буденною байдужістю…
Для когось з нас у першій Зорі, для когось у солом’яному дідуху, для когось у рідних обіймах, а у когось із першим криком немовляти диво проступає з мороку зневіри…
Диво живе в нас! Не гасіть його переливчастого сяйва буденною байдужістю… Вірте — і буде вам по вірі вашій…
Читайте також: Відома plus-size модель Ешлі Грем показала, як годує грудьми новонароджених малюків (Фото).
Здатність не закінчуватися
Мій день розтанув зеленим неоновим снігом в обліпиховому чаї. Протиснувся у двері кав’ярні і вмостився пухнастим котом біля тонких ніжок столиків.
Хіба день має здатність закінчуватися? Він плавно каскадом перетікає з години у годину ніжною поволокою диму, розлягається на все нічне небо, проколотий зірковими шпильками.
Мій день цілим роєм сніжинок промчав повз мене і зник у чорнильному куполі під найвищою емоцією…
А завтра день прокрадеться у напіврозплющені очі світанковим мороком і залоскоче під ложечкою бажанням, поцілувавши кавові думки, вхопити його міцними обіймами за шию.
А сьогодні мій день розтанув зеленим неоновим снігом в обліпиховому чаї…
Місто, випечене бабусями…
Величезні шматки бісквітних будинків із льодяниковими вітражами та зефірними дахами у передсвітанковій рожевій патоці... місто дрімає і снить ніжними карамельками…
Як дивно виглядають на сніжній цукровій пудрі слідочки рудого кота, що так смачно мЕлькає рожевим язиком, облизуючи калюжку розталого морозива обабіч застиглого ставка солодкої мармуляди…
Місто, омріяне малечею…
Місто, випечене бабусями…
У тиші світанку, на чоколядовому дереві із розцяцькованими кексами у глазурі, горобці, мов мак на рогаликах, товчуться та перекочуються із гілки на гілку.
Щойно бісквітні стіни із заварними вуличками почнуть вкриватися велюровою посипкою сонячного світанку, хмарки із безе розтануть та просякнуться веселковими камінцями родзинок у глазурі… Солодкі мрії дитинства зі смаком імбирного печива та ароматом какао у необ’ємному горняті щастя…
Юлія ГРИНЧУК,
директор ЛНВК № 24 — технологічний ліцей, м. Луцьк
