РИНОК ПРАЦІ: ЛЮДИНА ЛЮДИНІ НЕ ЛИШЕ ДРУГ, А Й КОНКУРЕНТ

Продовження. Початок у номерах за 25, 28, 30 жовтня і 1 листопада.

Довелося бути присутнім при бесіді директора Луцького міського центру зайнятості Людмили Буги з жінкою середніх років, яка шукає довгий час роботу бухгалтера. Історія її безробіття досить типова (за її розповіддю). Фірма закрилася, підприємець-грузин подався в Росію, не виплативши 28 чоловікам зарплату, відпускні. До суду їм... не рекомендували звертатися. Жінка пройшла тримісячні курси навчання від центру зайнятості в інституті статистики, обліку і аудиту. Після цього її направляли в різні організації, вона заповнювала анкету, їй казали, щоб телефонувала, обіцяли, зрештою, відмовляли в працевлаштуванні. Ось якби вона була молодша...
Здивувало, що Людмила Буга розмовляла з безробітною досить різко, нещадно критикувала її поведінку, рекомендувала не телефонувати, а “ноги в руки” і їхати на місце, зачіплюватися за стажування. Я поцікавився, чому директор бесідувала не з співчуттям, а так вимогливо.
– Якщо безробітним після шестимісячних пошуків не сказати правду в очі, вони втратять реальну собі оцінку,— мовила Людмила Іванівна. — Вони розслаблюються, в них руки опускаються, не знають, що діяти. Скажіть, вона вам сподобалася як жінка? Адже за будь-якої ситуації можна хоча б розчесатися. Вона повинна на семінарі навчитися, як виглядати, як розмовляти з роботодавцями, як продати свою працю.
Мені пригадалися газетні знімки американських безробітних із сяючими посмішками: “У нас усе о’кей”. Однак далеко не всі відвідувачі такі сумирні і похнюплені. Сюди приходять і агресивні, і нервові, і гнівливі. Серед них немало таких, які десь підробляють і завдання їхнє — якнайдовше протриматися, заслужити субсидії. На жаль, більшість безробітних не мають рекомендацій з останнього місця праці, а це ускладнює пошуки роботи.
Одного разу до поважного обласного підприємця прийшла гарна жінка з направленням із міського центру зайнятості — пальці в перснях, шия — в прикрасах. Керівник радо зустрів її: “Нам справді потрібні маляри”. “Але ж я не вмію...”. – “Нічого, навчимо. За власні кошти пошлемо в Дніпропетровськ на навчання, видамо спецодяг і зароблятимете як мінімум 500 гривень”. – “Я не згодна. Зробіть відмітку, що я вам не потрібна”. – “Не поставлю”. Після деякої торгівлі жінка спересердя мовила: “Вперше бачу такого нерозумного директора”.
На жаль, “розумніші” йдуть на уступки і ходатаї свого добиваються — продовження статусу безробітних. До нас, у редакцію, теж приходили молоді люди, що нібито шукали роботу комп’ютерника, які просили їм лише зробити відмітки про відсутність роботи.
Народний депутат України Євген Кирильчук, котрий був присутній при тій розмові, яку я передав, сказав: “Поки будуть існувати субсидії, порядку не буде із зайнятістю населення. Якщо в Польщі середня зарплата становить 500 доларів, а пенсія — 250, то необхідність у субсидіях відпадає”. Міський голова Володимира-Волинського Петро Саганюк розповів, що там існують суворі правила: якщо інспектор праці виявить нелегальну діяльність безробітного, то польський підприємець може й розоритися від штрафу.
У Горохові розповідали, що там є такий собі хитрий чоловік — кум королю, котрий передав свої торгові точки дружині, родичам і подався в безробітні, щоб заробляти трудовий стаж, який він закріплює пивом на посиденьках у своєму кафе. І не прискіпаєшся — у нього нічого немає. Нерідко безробітними охоче стають власники багатьох квартир, які вони здають у найм. До речі, відповідно до нинішнього законодавства і багата людина, що має “Мерседес”, звільнившись з роботи, спокійно себе почуватиме на лаврах безробітного. Досить великий прошарок непосидючих осіб, які з’являються, щоб зареєструватися, кілька місяців попрацюють і зникають, щоб знову виринути з життєвих негараздів перед очима працівників центру зайнятості.
На очі потрапила скарга однієї безробітної, матері-одиночки, яка твердила, що її записали на курси кухарів, але їздити в Торчин не може, бо не має грошей (хоча ці поїздки оплачуються за рахунок центру), до того ж просилася вчитися на кухаря-кондитера. Вона пише: “З 20.08.2002 року я так і не працевлаштована. Хіба цього періоду замало, щоб зрозуміти, що коли ні я, ні центр зайнятості не спроможні знайти мені підходящу роботу, то треба йти на курси, бо після них більше перспектив працевлаштування”.
Жінка закінчила за рахунок центру зайнятості в 1994 році курси секретарів-референтів, не маючи вищої освіти. В 2002 році відвідувала курси організатора малого бізнесу у ВПУ № 6. Бізнесмена з неї теж не вийшло. Трохи працювала прибиральницею, діловодом. І ось, нарешті, її влаштували на дотаційне робоче місце в медичній установі. Але чи довго вона там протримається — невідомо. У міському центрі зайнятості кажуть, що десь два відсотки осіб, які до них звертаються, не здатні до праці — природою не закладено в них ні бажання, ні хисту. Але ж для чого їх по курсах ганяти? Для галочки?..
Попри те, що тисячі людей не можуть знайти путяще діло, Волинь страждає на дефіцит робочої кваліфікованої сили. Посприяла цьому і міграція професіоналів, які на Заході працюють часто-густо на чорновій роботі. Також, кажуть, це свідчить про деяке пожвавлення бізнесу, активізації в будівництві, промисловому виробництві. Беремо в будь-який час луцький список вакансій: необхідні 35 малярів, 45 мулярів, 16 електромонтерів, 28 електрогазозварників, 38 слюсарів, 42 столяри, 32 штукатури, 10 слюсарів-сантехніків... Цифри змінюються, суть залишається. Профтехучилища заповнюють лише частково цю робочу нішу. Одне лиш викликає задоволення: зважаючи на таку нехватку спеціалістів, роботодавцям невдовзі доведеться розкошелюватися на достойну зарплату для професіоналів.
Поки що пропозиція батькам вивчити сина на столяра викликає у них подив. Але ж ця професія, якщо і не стане основною в житті, то в господарстві таки згодиться — дружина колись спасибі скаже.
В Україні, особливо на сході, є безліч вакансій робітничих та інженерних професій з наданням гуртожитків (там вони уціліли!) і непоганою платнею. У Києві, де найнижчий рівень безробіття, існує дефіцит кадрів в інженерній, харчовій, будівельній промисловості. У червні ц. р. середня зарплата у столиці становила майже 800 гривень, а на Волині — 328 (останнє місце!). Потрібно відверто сказати, що в нас є реальний надлишок робочої сили, і не обов’язково виїжджати на чужину на заробітки. Було ж колись популярне вербування на роботу з виплатою авансу.
Наші численні вузи, що вигулькнули на рівному місці, продовжують штампувати спеціалістів, яких треба відразу переучувати. Нерідко в них проходить елементарне викачування грошей з гаманців батьків. Вони все ще думають, що, “придбавши” диплом про вищу освіту, їхні діти все життя будуть “на плаву”. Колись, до речі, видавали при цьому значок, який називали поплавком.
Ось в Локачах довелось зустріти вчителя історії, який відразу направлений на 9-місячні курси перепідготовки на економіста (має на руках договір на роботу). Стоять на обліку в центрах зайнятості політологи, географи, вчителі початкових класів... Не знаходять роботи вишивальниці, швачки, бухгалтери, випускники культосвітніх та музичних закладів. Держава затрачає гроші на підготовку класних спеціалістів, а вони правдою і неправдою отримують довідки про самостійне працевлаштування.
Скільки няньок з вищою освітою по догляду за старими італійцями підготувала Україна, скільки педагогів із знанням іноземної мови навчають польських дітей... Доки триватиме ця бездумна державна політика підготовки кадрів? Ось у Локачах є 10 (!) вакансій лікарів, бо тамтешні виїхали доглядати італійських пенсіонерів. Кидають діти своїх стареньких батьків. Усьому виною наша знущальна над людською гідністю зарплата, нижча навіть від мізерного прожиткового мінімуму, встановленого урядом.
Олександр НАГОРНИЙ.
(Закінчення буде)