— Десь у середині літа ми знайшли молоде лелеченя біля високовольтного стовпа, — згадує Іван Дацюк, житель села Затурці Локачинського району — видно, малюк летів проти сонця і не побачив дротів. Коли підібрали, птах не пручався. Певне, від болю втратив страх. Колінце було переламане...
— Десь у середині літа ми знайшли молоде лелеченя біля високовольтного стовпа, — згадує Іван Дацюк, житель села Затурці Локачинського району — видно, малюк летів проти сонця і не побачив дротів. Коли підібрали, птах не пручався. Певне, від болю втратив страх. Колінце було переламане. Тож сім’я Дацюків не тільки перемотала ніжку, а й почала шукати хорошого спеціаліста, який би допоміг вилікувати лелеку. Проте сільський ветлікар на птахах не знався, а луцький виписав антибіотики і заспокоїв: виживе, хоча, можливо, буде кульгати. Довідалися, що в Ковелі є ветлікарня, навіть хотіли їхати з цибатим туди. Та, слава Богу, що знайшлася чуйна, добра душа — перший заступник начальника державного управління екології та природних ресурсів в області Володимир Кіндрат, котрий організував машину і допоміг завезти птаха до ветеринарного спеціаліста Луцького зоопарку. Там лікар оглянув крилатого пацієнта, наклав шину і залишив до повного одужання. Потім доля підкинула Дацюкам ще одне лелеченя. Малюка, який, зголоднівши, прийшов до людей, взяли під опіку сусіди, але вранці передумали і передали Дацюкам. — Чим годували, як приручали лелеченя? — цікавлюся у Лілі Звягінцевої-Дацюк. — Годували здебільшого мороженою, ледь провареною рибою та субпродуктами тричі на день. Їсти лелеченя не вміло, тож довелося шматочки закидати у дзьоб. Спочатку сусідські діти приносили жаб, але їх важко тепер ловити. Та й лелеки, знаєте, скільки з’їдають, не настарчишся. Дуже любив бузько кіз. Ходив з ними на пасовисько. Власне, з усіма дружив, навіть з гусьми. Тому не було чого старатися, приручати. Все виходило якось природно... Проте найбільшими друзями лелеки були діти. Давався їм до рук, бігав за ними, легко і невимушено позував перед об’єктивом фотоапарата. Коли бузько на домашніх харчах набрався сил, видирався на найвищу місцину і крилами махав, або ж скакав, як балерина. Певно, готувався до вирію. А якось піднявся — і полетів. — Я не бачила, як це сталося, — розповідала сестра Лілії, відомий на Волині художник і скульптор Ірина Дацюк. — Лише, коли діти закричали, побачила, що наш бузько вже над хатою. Зробив коло, друге, проте сил виявилося недостатньо, аби полетіти від нас. Вже на другий день лелеку знайшли у рівчаку. Він стояв і тремтів з високо піднятими крилами. А коли вдалося витягнути його з болота, буквально звалився мені на руки. Ми зрозуміли, що лелека у вирій не полетить. Куди йому, слабкому? Тому підгодували і завезли до Луцького зоопарку. Коли я прийшла у міський зоопарк, назустріч мені простягнули голівки аж троє бузьків. — А звідкіля ж третє? — поцікавилася. І почула, що приніс його один чоловік. Лелеченя, як і двоє попередніх, не встигло підрости, набрати ваги, а значить ще довго, а, можливо, і до весни залишиться у вольєрі. Як мені пояснили в державному управлінні екології та природних ресурсів, бузькам цьогоріч зашкодила морозна весна. Ранні кладки яєць захолонули, а пізній виводок не встиг до вирію стати на крило. І, можливо, не один недоросток залишився у нас зимувати. Допоможімо вижити цим білокрилим птахам. Утримувати вдома їх важко, але ворота Луцького зоопарку завжди відкриті, як і серця його працівників. Ірина СТЕПАНЯН.
