Ми з тобою знайомі з дитинства. Жили в одному селі, ходили до однієї школи, у нас спільні знайомі. Ми завжди були друзями. Я з тобою могла говорити на будь-яку тему. Навіть, коли мені подобався якийсь хлопець, а він не звертав на мене уваги, то я приходила до тебе за порадою. І ти завжди мене вислуховував, щось підказував. А потім ти поїхав з села. Я знала, що в тебе була дівчина. Моє життя йшло, як кажуть, за течією. Я навчалась, з кимось зустрічалась, але про тебе не забувала. Коли ти повернувся, то так сталось, що я була вільна. І твоє серце було не зайняте. Кожен вечір я чекала, що ти прийдеш. Ти прийшов лише один раз. Ми просто з тобою розмовляли. Але тоді я зрозуміла, що кохаю тебе, що ти дуже дорога мені людина, з якою я хочу бути поряд. Як жаль, що доля звела нас у нерівному поєдинку, який зветься «нещасливе кохання». Нещасливе, бо з твого боку його не було і нема... Я б мала тебе ненавидіти за свої безсонні ночі, за виплакані сльози. За те, що ти не зі мною. Я хотіла розповісти тобі про свої почуття, але не сказала нічого. Може, це і на краще. Інколи мені здається, що ти здогадуєшся про мою небайдужість до тебе, але робиш вигляд ніби нічого не помічаєш. ... Ми знову в розлуці. Але і на відстані мої почуття не гаснуть. Хоча ти для мене — неприступна стіна. Хочу одного: щоб ти ніколи не відчував такого болю, від якого страждаю я. Як мені хочеться бачити твої очі, твою милу усмішку, твій ніжний голос. Як мені хочеться пташкою увірватись у твоє життя. Бо я прагну щастя, а щаслива можу бути, коли ти будеш поряд. Отож, чекаю на диво — на добрі переміни у своєму житті. Сподіваюсь, що все-таки колись ми будемо разом. Надія, яка не втрачає надію.
