РИНОК ПРАЦІ: ЛЮДИНА ЛЮДИНІ НЕ ЛИШЕ ДРУГ, А Й КОНКУРЕНТ
На Любешівщині запропонували, здавалось би, вигідне діло — заготовляти невеликі снопки очерету, за кожний — гривня. Один чоловік подумав-подумав, а тоді й каже: “Краще я ще одну дитину народжу...”. І це справді так — у нинішніх умовах втрачається мотивація до праці як у місті, так і в селі...
Закінчення. Початок у “Волині” за 23, 25, 30 жовтня та 1 і 4 листопада.
З ТОРБАМИ, ПОДАЛІ ВІД ЗЕМЛІ І є, як я вже говорив, дивна категорія безробітних — власників родючого чорнозему. Колись говорили: якщо втратив землю через якусь біду, стихію, то доводилось йти з торбами у світ. Тепер люди йдуть з порожніми кишенями в центр зайнятості. Реформи, реформи... В результаті — знищено крупні господарства. Село розшарувалося, як колись казали, на класи. Заступник голови Локачинської райдержадміністрації Володимир Мазурок справедливо вважає, що влада повинна відслідковувати цей процес. Спеціалісти, які зуміли від суспільного пирога відхопити найласіші шматки і тепер навіть наймають робочу силу, надають за гроші різноманітні послуги, повинні зареєструватися не на біржі праці, а в податковій інспекції як підприємці. Платіть податки і займайтесь обслуговуванням села. Треба всіляко заохочувати створення комунальних служб, кооперативів. Адже нині нерідко усі знають, що послуги того чи іншого протезиста, перукаря тощо надаються і на сусідні села, але нікому до того немає діла. Треба врахувати сьогоднішні реалії. Не всім скрутно в селі. Був випадок, коли чоловік зайшов до директора центру зайнятості попрощатися, бо закінчилась виплата допомоги, субсидій йому не треба, а їздити накладно. Ну, керівник центру поцікавилася, чим безробітний буде займатися. Відповідь була від душі: “Пані, у мене стільки роботи вдома — не справляюся. Ви знаєте, скільки роботи на землі? А в мене ж чотири гектари”. На Любешівщині запропонували, здавалось би, вигідне діло — заготовляти невеликі снопки очерету, за кожний — гривня. Один чоловік подумав-подумав, а тоді й каже: “Краще я ще одну дитину народжу...”. І це справді так — у нинішніх умовах втрачається мотивація до праці як у місті, так і в селі. З сільським головою з с. Колодеже Горохівського району Валентиною Ковальчук ми зробили деякі підрахунки. Стоїть чоловік на біржі праці — має 90 гривень, бабуся-пенсіонерка — 140 гривень, допомога на трьох дітей — ще гривень 250. Менше ніхто не сіє цукрових буряків як 20 соток — є свій цукор і самогон. Знову ж таки за здане молоко від двох корів можна взяти щомісячно гривень 80. Якщо є кінь, буде й зерно. Ось така мужицька арифметика, яка дає змогу здоровим людям на селі вижити (не нажитись!). Цікавий факт: на Горохівщині заповзявся господарювати поляк. Поки що він взяв в оренду 10 гектарів землі, але в майбутньому хоче мати 150. Збирається вирощувати пекінську капусту і продавати її... в Одесі. Хоче привезти техніку, уже доставив гербіциди. Схоже, що розмахнутись є де не одному поляку — поряд з Колодежами облогує більше 600 гектарів землі. Повчальний випадок трапився в господарстві авторитетного господаря з Угринова Горохівського району Андрія Турака. У свій час він надумав під “своє крило” взяти бригаду в селі Колодеже. Приваблювали його не так бідненькі грунти, як робоча сила для господарства. Було прокладено п’ять кілометрів дороги, придбано автобуса. Зібрав Андрій Адамович працездатних людей у сільській раді, до роботи почав агітувати, зарплатою заманювати, а вона в середньому 320 гривень становить, в доярок та механізаторів — більша. Адже з села тоді було зареєстровано в районному центрі зайнятості аж 115 чоловік. Але так нікого і не вдалося завербувати. Андрій Турак розуміє, чому так сталося, і не ображається на селян: — Не вина цих людей, що в них відбито бажання працювати. Відсутня мотивація, матеріальний стимул. Можна куди легше — на подачках, на приробітках, у Польщі на малині одержати ті ж мінімальні гроші, що й у мене на фермі. А чому? Бо не цінується в Україні селянська праця, сільськогосподарська продукція. Краще завезти шкіри з Польщі і виготовити з них ковбасу, ніж платити за якісну продукцію. І все-таки я вважаю, що той, хто хоче працювати — працює, а хто не хоче, той шукає біржу праці. У мене механізаторами працюють люди з усіх-усюд. Живуть у гуртожитку, харчуються теж тут. Що може запропонувати центр зайнятості механізаторам, як колись казали, широкого профілю в нинішніх умовах? Сезонну роботу за багато кілометрів від дому. І, до речі, не варто заздрити тій соціальній допомозі, яка перепадає селянам. Чого варті тільки затрати на школу, вже не кажучи про платне навчання в подальшому у вищих закладах. Фактично бідне селянство відрізане від науки, і як не згадати добрим словом навчання у вузах за радянської влади. Зрозуміло, що воно й тоді не було безплатним для суспільства, але у здібних сільських дітей був доступ до нього і гарантоване працевлаштування. Уже не кажемо про якісне медичне обслуговування, яке недоступне знову ж таки селянам. І хоч країна опустилася на 111-те місце серед 180 країн (було проведено відповідний моніторинг ООН) за рівнем охорони здоров’я, його вартість зростає з кожним днем. Повідомлення про операцію для безробітного селянина звучить як вирок.
Ці замітки хотілося б завершити на втішній ноті, але щось не виходить. Взяти хоча б одну проблему: яка профспілка захищає безробітних? Тільки завдяки зусиллям профспілкових об’єднань в капіталістичному світі при його економічному формуванні вдалося добитися від держави і роботодавців поступок. Планування урядом робочих місць повинно вирішуватись на рівні держави, регіону. Адже не випадково у свій час на Волині споруджувався шовковий комбінат, нововолинський завод “Оснастка” тощо. Думали про зайнятість населення. Тепер — стихія або маніловські прожекти. Директор обласного центру зайнятості Вікторія Гучук інформувала на нараді в облдержадміністрації: — За даними щоквартальних вибіркових обстежень населення з питань економічної активності, Держкомстат України робить висновок, що серед регіонів країни найвищий рівень зайнятості населення віком від 15 до 70 років за 2002 рік спостерігався на Волині — 65 відсотків (по Україні — 56,2). Якщо впродовж попередніх років Волинь була традиційно в числі останніх серед областей України щодо подолання проблем зайнятості, то сьогодні її рейтингові показники значно виділяються в кращу сторону серед регіонів. Можливо, й справді в силу ряду обставин волиняни мають більшу можливість знайти роботу, хоча про поліські села цього не скажеш. Недавно перевіряючі з Державного центру зайнятості залишили цілий том порушень, які «накопали» на Волині. І хоч вони, як нам повідомили поінформовані особи, не «тягнуть» на кримінал, але стиль роботи Вікторії Гучук одержав негативну оцінку колегії Міністерства праці і соціальної політики — її рекомендовано звільнити з посади. Як тепер говорять працівники обласного центру зайнятості, Вікторія Гучук міняла кадри пачками, як дамські рукавички. Це стосується і Луцького міського центру зайнятості. В колективі обласного центру зайнятості, як тепер з’ясувалося, панувало нашіптування, доноси, підслуховування розмов. Всюди керівник вбачала крамолу. Тепер зрозуміло, чому при підготовці матеріалу працівники воліли не вдаватися в розмови з журналістом, не кажучи вже про якісь пропозиції, чекали якогось підступу, хоча мова йшла лише про проблеми безробіття. Не погодився на розмову навіть поважний керівник, який був звільнений і добре знав ситуацію та порядки в установі. На жаль, страх чиновників в нашому суспільстві сягнув свого епогея. Парадокс: працівники служби зайнятості так само, як і всі, бояться безробіття. Справді, втрата роботи — це втрата доброго настрою, відчуття своєї значимості, впевненості, а, буває, і сімейного затишку. Така незахищеність більшості населення і дозволяє впевнено керувати в своїх інтересах можновладцям. Олександр НАГОРНИЙ.
