Не стало господаря... У слові “господар” в цьому випадку — дуже багато. Із загибеллю Василя Півня дружина втратила люблячого, турботливого чоловіка, а земля, яку він обробляв разом із синами, тепер теж покійними, залишилась без дбайливого хазяїна...
Не стало господаря... У слові “господар” в цьому випадку — дуже багато. Із загибеллю Василя Півня дружина втратила люблячого, турботливого чоловіка, а земля, яку він обробляв разом із синами, тепер теж покійними, залишилась без дбайливого хазяїна Газета “Волинь” на минулому тижні повідомляла про жахливу трагедію, що сталася в селі Гірка Полонка Луцького району. В дорожньо-транспортній пригоді загинув батько і два його сини. Перша думка обпекла: яке це горе дружині, матері хоронити в один день найрідніших людей. Згодом окреслились подробиці трагедії, які надали цій історії особливої драматичності. Справа в тому, що в покійного Василя Півня перша дружина померла. І ось, як кажуть люди, дуже скоро вона забрала до себе і чоловіка, і синів. Залишилась ще дочка Ольга, яка живе із своєю сім’єю в селі Великий Омеляник. А ще залишилась молода дружина Василя Яковича — Мирослава, що рано овдовіла, і їх спільний синочок — Назарчик, якому недавно виповнився лише рік. Через тиждень після похорону я побувала в селі Гірка Полонка, де на кладовищі стало більше на три могили. Василь Півень, як розповіла мені сільський голова, працював колись в КСП. Зважаючи на те, що село неполалік від обласного центру, влаштувався працювати на Луцький м’ясокомбінат. Треба було заробляти, бо ж сім’я велика — троє дітей. Був там робітником. А коли в середині дев’яностих років набрав “обертів” приватний бізнес, то й він відкрив свою справу — організував ковбасний цех. Розкрутився, як кажуть. Але в якийсь час відчув, що виробництво нерентабельне і, як селянин від діда-прадіда, загорівся іншою ідеєю — вирішив взяти в оренду землю. У Гіркій Полонці вільної землі не було. “Знайшов” чоловік її у Лаврові. Взяв в оренду два роки тому 83 гектари землі з державного резерву. Засіяв їх цукровими буряками. Навесні в цьому році йому передала свої паї частина мешканців Лаврова — всього 73 гектари. І ось зовсім недавно, нинішньої осені, добавив чоловік до цього наділу ще 30 гектарів людських паїв. Купив уже Василь Якович кілька тракторів, різний інвентар. Купив корівник, який хоч трохи вцілів на колишній фермі. Змурував тут приміщення, де поселяв людей, які приїжджали з поліських районів на сезонні роботи — прополку цукрових буряків, збір врожаю. Мала тут бути ще майстерня, комора. Взяв в оренду Василь Півень землю страшну, яка облогувала. 73 гектари, зокрема, ще й не засівав. Хоч земля була вже в роботі — дискував, орав, знищував пирій, щоб наступної весни посіяти буряки. Хотів довести кількість землі до 300 гектарів, щоб сівозміну нормальну можна було організувати. Але не судилось... — Енергійний був чоловік. Мав великий запал, був веселий, завжди усміхнений. І дуже роботящий. Таких же роботящих і синів мав.— Ці слова я почула від голови Лаврівської сільської ради Тетяни Сікори. Важко людям навіть уявити, що Василя Яковича вже нема. Пішли із життя передчасно його старший син Павло, який працював на тракторі, молодший Юрко, ще школяр, — теж беручкий до роботи. Хороших помічників мав батько. Сам любив землю і синам передав ту любов. — Ми в Лаврові, — говорить сільський голова Тетяна Сікора, — мали надію на цю родину. Якщо буде господарство — 300 гектарів, то й люди матимуть роботу. Податки за оренду землі Василь Якович сплачував вчасно. І в цьому році казав, що після збору урожаю розрахується. До речі, із 61 тисячі гривень державного бюджету сільради 16 тисяч мало надійти від господарства Василя Півня. Відверто кажучи, мені було боязко зустрічатися з дружиною Василя Яковича. Бо ж знала, що їй після похорону не до розмови з журналістами. Виручили обставини — молоду жінку я знайшла не вдома, а в полі. Життя поставило її в таку ситуацію, що вона не могла навіть побути наодинці зі своїм горем. Вже через день після похорону Мирославі довелось “затиснути почуття і нерви в кулак” і їхати на Лаврівське господарство, бо ж там працювали люди (їх треба годувати), там лежали в кагатах буряки, які треба вивезти на цукровий завод. Така вона, селянська праця. — Дуже багато праці вклав Василь і його сини в землю, дуже тяжко трудились вони ціле літо — треба довести цю працю до кінця, — говорить Мирослава. Жінка — в жалобі. Чорний одяг, чорна хустка на голові. І голос бринить — ось-ось зірветься на сльози. — Вийшла заміж за Василя, бо ми любили дуже один одного, — каже Мирослава. І в цих словах — відповідь на те, що була велика різниця у віці подружжя — Василь на 23 роки старший за дружину. В 1999 році, коли Мирослава шукала роботу, ставши студенткою-заочницею ВДУ, подруги допомогли їй влаштуватись у ковбасний цех, де господарем був Василь. — Там я і познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, — розповідає жінка.— Бо до цього особисто його не знала — чула як про односельчанина, чула, що померла в нього дружина. А 14 травня 2000 року ми поженились. Мої батьки спочатку не могли змиритись з моїм вибором, мабуть, через те, що така різниця у віці. Але особливо категоричних заперечень не було. Мама говорила: “Хочеш за нього заміж — іди. То твоє життя, твоя доля...”. Сини Василя від першого шлюбу Павло і Юрій ставились до мене, як до сестри. А Василь мене дуже любив. І я — його. Тяжко тепер без нього. Василеві тільки б жити і жити. Бо він мав для кого жити: двоє синів, дочка, які залишились без матері і яким завжди, якими б дорослими вони не були, потрібні батьки, і маленький синочок Назарчик, якого потрібно ще підняти на ноги. — Василь Назарчика обожнював, — говорить Мирослава. — І Назарчик теж за ним прямо трусився. Зараз вночі він погано спить. Маленький, а серце, певно, відчуло, що нема татка. Це ж тиждень уже він його не бачить. Коли Василь був живий, то тільки зайде в хату, Назарчик проситься до нього на руки. Ще роздягнутися Василь не встигав, а брав синочка. Хіба я думала, що таке станеться, що вже ніколи не побачу їх удвох?.. Тієї трагічної ночі Василь з синами мав ночувати на Лаврівському господарстві. Мирослава дала їм з собою вечерю, постіль. Комбайн копав буряки — готував роботу для людей на наступний день. На жаль, щось поламалось. І тоді, о 2-й годині 15 хвилин ночі, Василь вирішив їхати додому. За кермом був старший син Павло. Батько сидів поряд з ним на передньому сидінні. Ззаду — молодший син Юра, який в дорозі спав. Певно, задрімав і стомлений Павло, й автомобіль БМВ вискочив на зустрічну смугу, де якраз йшов МАЗ. Вранці Мирославі зателефонував сусід: “Міро, вийди, тебе міліція чекає”. — Я вийшла, — згадує той печальний ранок Мирослава,— бачу — міліція стоїть. Розпитали мене, хто був у машині. Серце підказувало, що не з доброго дива в міліції такий інтерес. А тут ще й говорять мені: “Біда. Візьміть себе в руки — чоловік і сини розбились”. Я ще не думала про найгірше. “Може, просто аварія — побилась машина?” — майнуло в голові. Мирославі відразу так і не сказали про найстрашніше. Вибрали посередником її матір. І вже Ольга Миколаївна повідомила дочці, що нема вже Василя і старшого Василевого сина Павла, а молодшого “швидка” забрала в лікарню. Здається, все село плакало, коли з хати водночас виносили три домовини. Люди із співчуттям поставились до Мирослави. Хто як міг — допомагав. За декілька днів вона, мабуть, аж подорослішала. Бо враз все звалилось на неї. Треба буряки з поля вивезти, бо ж уже пізня осінь. Треба подумати , як вчасно з людьми розрахуватися за їх працю, податок за оренду землі заплатити. — Поки жив Василь, — розповідає жінка, — я сиділа вдома з дитиною. На роботу він мене категорично не пускав. Казав: “Ти в мене дружина молода, маєш сина — доглядай. Тобі вистачить клопотів по хазяйству — їсти зварити, попрати”. В хаті, де ми жили з Василем, я, певно, не залишусь. Там мені тяжко й боляче: де не стану, куди не гляну — всюди мій покійний чоловік. Бувало, як і в кожній сім’ї, посваримось. Але Василь — дуже добрий. Він зла не тримав. Це була золота людина. — Серце не підказувало вам біди? — Якось порожньо було на душі... Від молодої вдови я почула і про те, що на землі, до якої так взявся її покійний чоловік, вона не працюватиме. І це зрозуміло — не “потягне” вона такого воза. Голова Лаврівської сільської ради вже підшукує нового господаря. І в той день,коли я була в Лаврівському господарстві Василя Півня, сюди приїхав Анатолій Никонюк з села Городище-2, який вже орендує в Лаврові 200 гектарів землі. Може, візьме під опіку і землю, яка “осиротіла”. … Коли в день похорону везли покійних у церкву, Мирослава на місці трагедії (а сталась вона у центрі села) розсипала жовті хризантеми. Після дощу вони лежать у калюжі, немовби в сльозах, які пролито за людьми, що так рано пішли із життя. Буквально один кілометр не доїхав Василь Півень із своїми синами додому. Ще б п’ять хвилин — і він був би у своїй хаті, підійшов би до ліжечка, де спав маленький Назарчик. Не судилось... Серед тих, хто востаннє бачив Василя, — Микола Капітула, який приїхав на збір буряків з села Велимче Ратнівського району. Він з покійним — односельчани. У свій час батьки Василя переїхали жити в село Гірка Полонка. — Збираючись додому в ту ніч, — пригадує Микола, — Василь сказав: “Зроблю сюрприз Мирославі”. Страшним виявився цей сюрприз. Катерина ЗУБЧУК.
