Курси НБУ $ 29.25 € 30.91
«До нас часто привозили двохсотих малюків». Історія лікаря-анестезіолога з Маріуполя

Український прапор, шолом та документи медика у зруйнованому приміщенні в Маріуполі, 18 квітня.

Фото: AP Photo / Alexei Alexandrov.

«До нас часто привозили двохсотих малюків». Історія лікаря-анестезіолога з Маріуполя

29-річний Антон Грицунов працював лікарем-анестезіологом у дитячій хірургії та пологовому відділенні маріупольської лікарні 

Один із її корпусів (пологовий) потрапив на шпальти всіх світових медіа після того, як на початку березня росіяни його розбомбили. Антон тоді вже працював у військовому госпіталі, але згодом і на нього почали скидати бомби, розповідає Громадське. 

16 квітня чоловікові вдалося виїхати з Маріуполя велосипедом через поля. 

Далі — пряма мова про роботу в лікарні під час бомбардувань заблокованого міста.

«Через авіаудар багато людей померло на операційних столах»

Коли почалася повномасштабна війна, я ще три дні працював у своєму відділенні. Потім мені запропонували перейти до військового госпіталю в центрі міста, який щойно розгорнули. Там не було анестезіологів, а туди привозили і військових, і цивільних, навіть дітей. Я працював там три тижні, доки нас не розбомбили. 

Спершу госпіталь базувався в центрі, але коли ворог підібрався ближче, нас евакуювали на «Нептун» (район у Маріуполі — ред.). Там ми пропрацювали ще тиждень до 17 березня. Росіяни скидали на нас не лише бомби, а й міни. Під час одного з авіаударів влучили в нашу реанімацію, вона провалилася в підвал. 

Ми почали спускати пацієнтів до вцілілої частини підвалу. Я саме допомагав одній дівчині, вона жила поруч з госпіталем. Її принесли до нас на руках. У неї двоє дітей, вона вийшла нагріти їм їсти, коли почали бомбити. Їй потрібна була ампутація гомілки. Вона дуже просила, щоб ампутували нижче коліна, але коли наркоз подіяв і хірурги змогли подивитися, що з ногою — зрозуміли, що доведеться ампутувати вище.

Я бачив за цей час безліч моторошних історій. До нас привозили чимало поранених дітей з пораненнями черепа, грудної клітини. Часто привозили двохсотих малюків: їх просто не встигали довезти вчасно. Найважче було працювати з дітьми, а потім виходити до батьків і повідомляти, що їхня дитина померла.   

Багато людей загинули в операційній через авіаудар. Тоді в реанімації зникло світло, і пацієнти перестали отримувати кисень. Відновити його подавання швидко було неможливо, тому багато людей померло на операційних столах. Ми могли їх врятувати, але через авіаудар вони загинули.

«Дорогою ми бачили розірвані людські тіла»

Коли російські війська почали підходити до «Нептуна», поранених військовослужбовців почали евакуйовувати на «Азовсталь». Ми чули, що танкові бої вже почалися на околицях району. Я вирішив залишити госпіталь, разом зі мною поїхали ще кілька поранених військовослужбовців. Загалом їх там було 170. Я знаю, що 85 із них змогли дістатися до госпіталю в Дніпрі. 

Мені пропонували їхати на «Азовсталь», але я мав побоювання, що звідти не виберусь, і, оскільки я цивільний, то відмовився. 15 медичних військовослужбовців з нашого госпіталю поїхали на «Азовсталь». Я вирішив іти додому. Близько 10 днів мої рідні не знали, де я і що зі мною — дістатися додому з «Нептуна» не було можливості. Зі мною пішла ще одна моя колега, військова медичка. Ми добиралися до мого будинку три дні. Там були танкові бої, нам доводилося ховатися. Дорогою ми бачили розірвані людські тіла, протитанкові міни, бачили, як за 800 метрів від нас росіяни обстрілювали цивільну машину з людьми.

На кожному перехресті стояли російські військові — вони зупиняли й питали документи. Мене багато разів роздягали: дивилися, чи маю я якісь татуювання або сліди від бронежилета. У мене з собою була трудова книжка, я казав, що я лікар, але, мовляв, лікарню розбомбили, тож мені нема що робити. 

У Маріуполі переважно стояли військові з так званих «ДНР» та «ЛНР» — вони вірили, що прийшли допомагати, і якщо ти не виявляєв до них агресії, то вони ставилися нормально. Але що ближче до підконтрольної Україні частини — то більше росіяни ставили там бурятів та дагестанців. Вони жорсткіші і перевіряють людей ретельніше.

«Їхали полями, щоб уникнути фільтрації»

Весь наступний місяць, до 15 квітня, ми жили з батьками в моєму будинку. В одній з кімнат вибило стіну, ми завісили її ковдрами. Було холодно, але жити було можна. Я мав певний запас їжі, тож із цим проблем не було. Тільки бракувало води. Ми набирали її в річці, вона була солоною на смак.

Багато людей загинули в операційній через авіаудар. Тоді в реанімації зникло світло, і пацієнти перестали отримувати кисень. Відновити його подавання швидко було неможливо, тому багато людей померло на операційних столах.

Я не збирався їхати, поки не вивезу батьків. Моя машина згоріла, тож самостійно зробити цього не міг. Якось я перестрів нашого сусіда і домовився з ним, щоб він вивіз батьків до села поруч із Мангушем. Вони доїхали туди, далі тато дав росіянам $300, щоб його пропустили через Мангуш без фільтрації. Батько має інвалідність, він погано ходить. Вони його пропустили.

Ми з колегою, військовою лікаркою, з якою я вибрався з лікарні, вирішили їхати селами та полями на велосипедах. Вирушили 16 квітня, проїхали 50 кілометрів. Там теж були блокпости, зірвані мости, зате ми в такий спосіб оминули фільтрацію. Якби вони побачили мої соцмережі, якби дізналися, що моя колега військовослужбовиця — ми б звідти не вибралися.

В одному з селищ ми трохи пересиділи і знайшли місцевих, які змогли вивезти нас на підконтрольну Україні територію. Тепер я в безпеці. Вся моя родина за кордоном.

Читайте також: Якою буде ціна газу з 1 травня: глава уряду зробив спеціальну заяву

Telegram Channel