Після загибелі чоловіка-Героя волинянка, мама двох дітей, стала військовослужбовцем

…Після останнього бою Олександр Хвас («Санич») був у списках тих, хто пропав безвісти, але його дружина Ірина вже знала, що він загинув – і дива не станеться.

– Так обставини склалися, що на початку лютого 2024 року, коли Саша не повернувся з позиції, я була якраз у нього, на Запоріжжі, – каже жінка. – Інакше, як і багато дружин, матерів, жила б із надією, що, може, він живий або – в полоні...

І ця надія довго жевріла б. У травні 2025-го тіло Олександра Хваса, в числі інших загиблих, ворог повернув в Україну. А 5 вересня, коли після ДНК-експертизи його було ідентифіковано, Ірина одержала свідоцтво про смерть чоловіка. На той час вона вже півтора року була... в Збройних Силах України.

 «Я народилася й виросла на Донеччині, хоч коріння у мене – й волинське»

Нам пощастило зустрітися з Іриною – на час мого відрядження на Любомльщину вона якраз приїхала додому...

З автомобіля вийшла молода жінка у військовій формі, й можна було не сумніватися, що це і є та сама Ірина Хвас із Гущі, про яку вже чула від керівництва Рівненської громади. Хоч, як з’ясується, життя героїні нашої публікації починалося не на Волині.

– Я народилася й виросла в Донецькій області, хоч коріння у мене – й волинське, – каже вона. – Мої обидві бабусі – по татовій і маминій лінії – із Гущі. Татова мама свого часу виїхала на роботу на Донеччину. Як розповідала не раз, втікала від важкої колгоспної праці – від того льону, який треба було полоти, рвати, тіпати. Там, на Донеччині, в селі Розсипне Шахтарського району, познайомилася з місцевим хлопцем, заміж вийшла. Народився син. І от коли вона із сім’єю приїжджала до своїх батьків на Любомльщину, то мій тато зустрів тут свою половинку. Вони одружилися й зразу поїхали жити на Донбас. У Розсипному я з’явилася на світ, моя сестра. Але, як це буває, сімейне життя в батьків не склалося, й мама повернулася додому. Моя сестра жила то тут, то там, а я виключно – з бабусею й дідусем на Донбасі – Вірою Миколаївною та Миколою Петровичем Скляровими. Дідуся не стало, коли я мала дванадцять, – далі мене піднімала, як мовиться, на ноги сама бабуся. Із мамою бачилася лише час від часу. Коли ж я закінчила школу, то вона покликала мене до себе: «Я тебе не ростила, то хоч тут вчитися будеш, професію здобуватимеш».

От таким чином Ірина приїхала в Гущу, що на Любомльщині. А далі «все було якось так швиденько»: знайомство із Олександром, який вернувся якраз із строкової служби, зустрічі закоханих, освідчення – скоро, за словами жінки, вони почали жити удвох, а в 2004 році й весілля відгуляли.

 Склярова Ірина (таке її дівоче прізвище) стала – Хвас. У подружжя народилися донька й син. Молода сім’я жила спочатку в старенькій хатині Сашиної бабусі, яку згодом розвалили й побудували врем’янку.

 «У мене двоє дітей – кому, як не мені, їх захищати?»

У подружжя було своє усталене життя – Ірина доглядала дітей, хазяйнувала, а Олександр на терміналі працював. Час від часу в Польщу їздив на заробітки, бо ж планували дім побудувати. Ці плани життя підкоректувало. У 2014-му Олександра мобілізували – рік служив в АТО, був в артилерії.

– А коли 24 лютого 2022-го почалася повномасштабна війна, – пригадує Ірина, – то Саша був водієм на «швидкій» у Рівненській громаді, та зразу ж вирішив йти у військо. Довго їздив у військкомат, але його не хотіли брати. Знаю, що начальник чоловіка з Луцька навіть телефонував у ТЦК і говорив, що в нього є бронь: мовляв, я його нікуди не відпущу. Але за третім чи четвертим разом у військкоматі зрозуміли, що Саша не буде сидіти вдома, і взяли його на службу. Хоч він при бажанні міг отримати групу інвалідності, бо свого часу мав дві складні операції на нозі у зв’язку з пошкодженням меніска. Тобто можливість і без броні на «швидкій» оформити відстрочку від призову. Але він сказав: «У мене двоє дітей – кому, як не мені, їх захищати?» і вже у квітні пішов на війну.

Було навчання на полігоні в Старичах на Львівщині, де сформувалася 65-а окрема бригада, й Олександр Хвас став сапером. До того ж – сапером-розвідником. Тобто він мав пройти першим й очистити, убезпечити той шлях, яким після нього підуть побратими, зокрема піхота. У кінці червня 2022-го він  поїхав уже на Запоріжжя – служив на Оріхівському напрямку, де, на жаль, і загинув 4 лютого 2024-го.

– Саша сам по собі – людина з великої літери, – говорить Ірина, вертаючись до тих днів, коли він був живий. – Це не просто мої слова. Так скаже кожен, із ким він працював, був на війні. Чесний, справедливий, розумний, мудрий, добрий... Найкращі якості, які можуть бути в людини, – були в нього. Я йому сама казала, зокрема і в останній рік його життя, коли до нього приїжджала на Запоріжжя: «Саша, ти – святий! Навіть нема до чого причепитися!». Він – найкращий і тато, й чоловік, дбайливий господар, чудовий сім’янин – не було такого, щоб пішов кудись із друзями, наприклад, на пиво, а ми з дітьми вдома сиділи. Саша весь час був із сім’єю, родиною. Хоч і працював на «швидкій», але раз на рік, під час відпустки, їздив у Польщу, щоб на малині заробити – плани ж були побудуватися. Під час війни він купив щебінь, блоки. Але його задум уже діти реалізовують. Донька, Ангеліна, торік вийшла заміж, тож маю зятя. Син, Ярослав, навчається в Шацькому лісовому коледжі.

Багато односельчан прийшло попрощатися – тільки не багато хто і потиснув руку Саші, коли він був живий, і подякував за захист України й кожного з них. Адже він захищав не лише свою сім’ю – усіх нас! 

Про останні дні життя чоловіка в Ірини ось такий болючий спогад:

– У кінці грудня 2023-го Саша був вдома. Ми разом зустрічали Новий рік. А в кінці січня 2024 - го я до нього поїхала. І знаєте впродовж тих днів, які ми були разом, я ловила себе на думці, що чоловік якийсь «не такий». Погляд у нього був незвичний. Ми прожили з Сашею майже двадцять років – я його добре знала, й ця переміна не могла залишитися непоміченою. До дрібничок пам’ятаю останні години, коли ми були разом.

  Десь о другій годині ночі чоловік відправився на виїзд. Ще, пригадую, повертався, бо щось забувся. Вийшов і поїхав. А о восьмій ранку не телефонує. Розумію, що зайняті хлопці, – свою роботу вони виконували, поки відносно темно, бо коли розвидняється, то дрони ворога літають. Набрала його номер – хотілося дізнатися чи вертаються. Не відповідає... Сиджу в кімнаті, в якій ми з ним жили. Перед очима – якийсь білий туман. І така пронизлива тиша, що не передати словами, – це треба відчути. Розумію, що щось сталося. Починаю знову телефонувати – номер «поза зоною». Вранці приходить його ротний, взводний – обидва знали, що я тут. Вони стоять у дверях, я дивлюсь на них і кажу: «Саші вже нема...». «Нема», – чую у відповідь.

«Я попросилася на службу. Військовий комісар сказав категоричне: «Ні!»

Як згодом дізнається Ірина від побратимів чоловіка, перш упав дрон. Потім був танковий бій – троє загинуло, четвертий вижив, бо він на той момент відійшов в інше місце щось взяти. Вона бачила навіть відео з того бою, зроблене росіянами (є такі ворожі канали, які показують, як вони українських бійців знищують).

– Саша був у списку тих, хто пропав безвісти, – каже Ірина. – Я ж завдяки тому, що якраз там була, знала, що він загинув. Інакше, одержавши з військкомату сповіщення, як і багато дружин, матерів, жила б із надією, що, може, він живий або – в полоні... І, згідно з процедурою, передбаченою в цьому випадку, зверталася б у різні інстанції, стукала б у всі двері. А так у мене не було безнадійної надії. Я відразу зателефонувала дочці, а також сестрі, й вона з чоловіком приїхала за мною. Вже вдома, разом із дітьми, звернулася в поліцію, і ми всі здали ДНК. У військкоматі понаписувала відповідні заяви. І тут же зайшла до військового комісара й попросилася на службу. Він сказав категоричне: «Ні!». І далі – розтлумачив: у тебе, мовляв, – стрес, ти погарячкувала, приймаючи таке рішення. Через декілька днів я знов прийшла до нього з тим же проханням. Його рішення – незмінне: «Я тебе не візьму на службу, бо в тебе чоловік загинув, – мені моя совість не дозволить це зробити». Ще чотири дні я побула на Волині, а потім взяла квиток і повернулася на Запоріжжя. Найперше пішла до ротного Саші – прямого його командира. Попросила, щоб узяв для мене відношення в бригаді. Він уже далі звертався...

Не вдаючись в подробиці, скажемо, що так Ірина Хвас стала військовослужбовцем – підписала контракт на три роки. Спочатку була трохи більше місяця на навчанні в Британії. Освоювала стрільбу – це те, що мають пройти і кухарі, й медики чи психологи, потрапивши у військо. Після Британії стільки ж часу на Львівщині проходила фах військового кухаря. Зараз вона – на посаді маскувальниці.

 – Наш підрозділ плете маскувальні антидронові сітки на трасі до міста-Героя Оріхове – своєрідний антидроновий тунель, – розповідає Ірина. – Слава Богу, я – там, де був мій чоловік, із Сашиними хлопцями, – на жаль, багатьох із них на сьогодні вже нема. Я знала, де загинув Саша. Читала матеріали розслідування й розуміла, що забрати тіла було неможливо. Відразу сказала, що не хочу, аби в ситуації, яка склалася, побратими пішли туди й загинули. Але, по правді, підписуючи контракт, реально думала, що, як військовослужбовцю, мені дозволять піти забирати тіла.

…Торік, у травні, тіла загиблих, серед яких, як встановить ДНК-експертиза, були останки й Олександра, повернули з Воронежа.

– Мені зателефонували з Кропивницького, – пригадує ту мить жінка. – «Ірина Володимирівна», – чую таке офіційне звернення й кажу: «Не підбирайте слів – говоріть, як є. Я все знаю». – «Так, приїжджайте...». Я поїхала в поліцію, там мені віддали іменний жетон Саші, хрестик із ланцюжком, який я йому дарувала. Потім була в морзі. Підписала необхідні документи, й тіло чоловіка направили на Волинь. Декілька днів воно було ще в морзі Ковеля, поки я приїхала додому. Так якось склалося, що п’ятого вересня у нас із Сашею було таїнство вінчання – того ж числа, на двадцять першу річницю, я отримала лікарське свідоцтво про смерть чоловіка.

 «У першу чергу треба шанувати живих військових»

Олександра Хваса похоронили в рідному селі. Його тіло, за словами дружини, вдалося швидше ідентифікувати ще й завдяки тому, що при ньому був іменний жетон. Ірина розповідає:

– Я бачила тіло Саші (хоч після того, як воно стільки пролежало на полі бою, його важко назвати тілом). Навіть упізнала Сашину фліску синього кольору. Сумнівів не було, що хороню його. Людей  на похоронах було багато. Підходили, співчували. І зрозуміло, як то вже в селі, – кожен хоче подивитися – де хто став, як плаче... Ясно, що за мною стежили – як поводжуся. Я все те бачила, відчувала. І хоч це далося мені непросто, але я сказала на похоронах промову, навіть не очікуючи від себе такого. Дослівно вже не передам, але йшлося про те, що багато односельчан прийшло попрощатися – тільки не багато хто і потиснув руку Саші, коли він був живий, і подякував за захист України й кожного з них. Адже він захищав не лише свою сім’ю – усіх нас! Зате знаходилися ті, хто рахував його гроші, забуваючи, які вони страшні (якщо в когось є така заздрість, то це ж так просто – піти на передову, де багато платять!). У мене більше такої можливості не було – якраз на похороні всі зібралися в кучку, і я вирішила звернутися до присутніх зі словами, що, в першу чергу, треба шанувати живих військових. А щодо того, як плакала я, діти, батьки Саші, то родина плакала півтора року, а не один день прощання з ним.

 ...У лютому пішов третій рік, як Ірина Хвас служить у Збройних Силах України. Зізнається, раніше думала, що військовий – це людина зі зброєю в руках, яка йде й стріляє.

– Зараз знаю, – говорить жінка, – що кожна посада у війську – важлива, особливо в тому регіоні, де я перебуваю. Хоч на передовій я й не була (якби й просилася туди, то мене не пошлють – всі адекватні люди розуміють, що в мене вдома – двоє дітей), знаю, що на передовій зараз досить важко. За мною закріплена зброя, і якщо треба буде, то я візьму її (я ж, у першу чергу, – стрілець). По правді, інколи мені хочеться піти на лінію вогню і вбити хоча б одного «орка».

Катерина ЗУБЧУК, 
заслужений журналіст України