ПРОФЕСІЯ СТАЛА ДОЛЕЮ

Ленура Аліївна Саледінова після закінчення фізико-математичного факультету Одеського педінституту імені К. Ушинського 44 роки свого життя віддала школі, дітям. Два роки тому пішла вона з Луцької загальноосвітньої школи №20 на заслужений відпочинок. Нині відзначає свій поважний ювілей — 70-ліття. А починала педагогічний шлях у Колківській загальноосвітній школі, де попрацювала 22 роки

Анастасія ФІЛАТЕНКО


– Ленуро Аліївно, у вас незвичне для Волині ім’я і прізвище. Чим це пояснюється?
— Народилася в Сімферополі, у родині кримських татар. У мого батька взагалі незвичне для вуха українця ім’я — Чеїт-Алі Абдул-Джеліль.
— Даруйте, а ваша сім’я не потрапила під колеса сталінських репресій, коли з Криму вивезли усіх татар?
— Недарма кажуть, що не було щастя, так нещастя допомогло. Рано, молодою, померла напередодні війни мама. І почалося у нас з молодшим братом і батьком, можна сказати, кочівне життя. Побували в Архангельську, в Орлі пішла в школу, згодом були Литва, Тернопільська, а вже потім Одеська області. Батько з роками признався, що йому хотілося бути ближче до рідних місць, бо існувала заборона — в Криму, вже навіть у повоєнні роки, він міг затриматися не більше, ніж на добу. З міста Болград, де ми жили, я й поїхала вступати до Одеського педінституту, який успішно закінчила.
— А як же потрапили на Волинь?
— Я мала “червоний” диплом і право вибору, яке, звичайно, не стосувалося Одеси. На карті побачила залізничну станцію в одному з районів Волині і вирішила туди поїхати. По дорозі зупинилася в тодішньому Колківському районі. От мене й переманили у місцеву школу. І пропрацювала там більше двох десятиліть. По-різному було, але найкращими словами згадую і учнівський, і педагогічний колективи цієї школи.
— Певно, саме там відбувалися дуже важливі події у вашому житті.
— З теплотою згадую ті роки. Прийшла в школу молодою, енергії було, як кажуть, хоч відбавляй. Одних уроків мені було мало. Тож танцювала в хореографічному колективі, займалася акробатикою, створила ляльковий театр, вела гуртки. Згодом вийшла заміж. Разом з чоловіком Борисом стали багатими аж на трьох доньок — Ельвіру, Тетяну, Наталю. Щоправда, тривалий час жили всі ми в одній кімнаті. І коли чоловік, переїхавши до Луцька, отримав від підшипникового заводу чотирикімнатну квартиру, для нас то були справжні хороми. До речі, всі три доньки здобули вищу освіту. Випало нашій родині, вже тут, у Луцьку, пережити горе — смерть Ельвіри.
— Ви на той час мали педагогічний досвід, співпрацювали з колегами й учнями, яких уже встигли вивести на широкі життєві дороги. Певно, немало з них обрали і вашу професію?
— Самі розумієте, що на новому місці довелося починати, як то кажуть, мало не з нуля. І з новим колективом працювати, як вчительським, так й учнівським, і кабінет фізики хотілося створити такий, щоб не соромно було перед колегами з міста. Водночас не забувала про своїх перших учнів з Колківської школи. А вони у свою чергу не забували про мене. Мені приємно, що з далекого вже нині мого першого випуску, Галина Гущик стала заслуженим вчителем України, працює в Києві, а про Лідію Коновальчук, теж мою ученицю, хочеться сказати чи не найкращі, найтепліші слова, настільки дорога для мене ця людина. Вона підтримала мене у найтяжчий період.
— А що ж це було за випробування?
— Мені поставили страшний діагноз. Лікувалася де тільки могла, навіть на Далекому Сході. І саме ця людина постійно допомагала і підтримувала мене тоді. Та й нині, певно, немає такого тижня, щоб Ліда не зателефонувала з Києва, де вона живе. Можу сказати, що стала вона мені рідною, як і дві мої доньки. Власне, я не тільки мама, а й бабуся. Маю четверо внуків. Дуже хотілося б, щоб усі вони були щасливі. Та трапилося так, що нині живемо всі в одній квартирі, яку колись вважали за хороми. Тепер у нас тіснувато, але живемо дружно.
— Ленуро Аліївно, мабуть, сумуєте за учнями, за роботою?
— Вік у мене поважний і приємно те, що колишні учні не забувають свою вчительку. Нинішнього року, наприклад, відбувалася зустріч моїх перших випускників з Колківської школи, котрим виповнилося вже по 60 років. Приїхало звідусіль двадцять чоловік. Скільки-то було споминів про минуле, дороге й незабутнє! До того ж, зізнаюся, що приходять до мене за порадою юнаки і дівчата, які готуються до вступу у вищі навчальні заклади. Нікому не відмовляю, даю їм додаткові уроки, які нині називаються репетиторством.
— Треба сподіватися, що не обминуть колишні учні вас у такий пам’ятний день народження, як це зробила задовго до нього Марія Садова. Саме вона звернулася з проханням до газети розповісти, бодай коротко, на її сторінках про вас, її улюблену і незабутню вчительку. Власне, не тільки від неї чула гарні й світлі спомини про вас. Нехай це втішає педагога від Бога, як казали про вас ваші учні.
— Повинна сказати, що хоч довелося різне пережити у житті, та доля подарувала мені багаторічне спілкування з дітьми, школою. І саме це чи не найщасливіше за всі мої прожиті роки. Радію за своїх учнів, горджуся своїми доньками й онуками, хочу, щоб вони були щасливими. А з ними і мені буде добре й затишно на цьому світі.