ЯК НЕ ЗБИТИСЬ З ДОРОГИ НЕЗРЯЧОМУ

Жінка, яка більш ніж півстоліття не бачить світу Божого, живе повноцінним сімейним життям

Спочатку – невеличка ремарка. З усіх фізичних вад мене найбільше лякала сліпота. Занадто важким психологічним тягарем уявлялася вічна ніч перед очима. Думалося: навряд чи можна повною мірою радіти життю, не бачачи сонячного світла. Тому до інвалідів по зору я зажди ставилася із особливим співчуттям. Але героїня цієї розповіді – лучанка Галина Яківна Мельничук – поламала мої попередні уявлення про людей, позбавлених зору


Тамара ТРОФИМЧУК

...Чому така біда сталася саме з маленькою Галею – лише Богу відомо. Раніше в родині ніхто ніколи не слабував на очі. Тож коли баба-повитуха, прийнявши новонароджену дівчинку, сказала матері: “Настю, твоя дочка не буде добре бачити”, жінка не взяла тих слів близько до серця. А даремно, бо акушерка без диплома зовсім не помилилася. Через десять років її підозри підтвердила офіційна медицина, виявивши у дівчинки вроджену болючу глаукому (очний тиск).
А до того Галя хоч і поганенько, але все-таки бачила. Найяскравіші спогади “зрячого” дитинства – кадр із кінофільму, що крутили у сільському клубі: дядько на екрані смачно їсть величезну скибку хліба із маслом. Другий епізод – негативний: Галя заливається сльозами від головного болю (глаукома проходила у формі нападів), мама в паніці щільно завішує рядном вікна в кімнаті, щоб не проникнув промінчик світла. У повному мороці дівчинці ставало трохи легше.
Потім її лікуванням зайнялися далекі родичі з Москви. Столичні медики встановили невтішний діагноз, зробили операцію на обидва ока. Сильний головний біль пройшов, але хірургічне втручання зору не врятувало. Для Галі поступово тьмяніли кольори, втрачали різкість контури навколишніх предметів, перед очима все частіше плавали різнокольорові кола. Одного разу світ потемнів і більше не розвиднівся.
Констатувавши факт безповоротної втрати зору у 13-річної дівчинки, лікарі переконали батьків віддати її на навчання у спецшколу для незрячих дітей. Галя надовго поїхала з рідного дому. Коли досягла повноліття, її направили на роботу аж у Пирятин Полтавської області. Там було одне із небагатьох на той час підприємств, де працювали інваліди по зору. У 60-их роках минулого століття мережа УТОСів тільки починала розбудовуватися.
На Пирятинському підприємстві незрячі сукали мотузки. Робота була монотонна, важка для рук – пальці стиралися до крові – та погано оплачувана. Тим не менше, заощаджуючи зі своїх скромних зарібків, Галина примудрялася надсилати додому грошові перекази, пакувала посилки. Чимраз сильніше тужила за рідною хатою. Якось почула, що у Луцьку відкривається філія УТОСу, скористалася моментом, попросила перевести її на Західну Україну.
Інваліди по зору волинського товариства незрячих заробляли на життя в’язанням сіток-“авосьок”. Робота мало чим відрізнялася від тієї, що Галина навчилася у Пирятині. Ті ж стерті до крові пальці, ті ж копійчані зарплати. Але були у Луцьку і свої маленькі радощі – зокрема спів у хорі, де Галя була солісткою. На репетиціях молода жінка познайомилася з утосівцем Іваном Гнатовичем Мельничуком – на чотирнадцять років старшим розлученим чоловіком (його сім’я розпалася, коли почав сліпнути). Через деякий час Іван покликав Галину заміж.
Спершу молода сім’я отримала кімнатку в гуртожитку. Через два роки переселилася у велику трикімнатну квартиру на тодішньому проспекті Карла Маркса, де мешкає досі. З різницею у вісім років народилося двійко дітей – Олег та Олеся. Обоє абсолютно здорові, зі стопроцентним зором.
Догляд за новонародженими незряча молода мама здійснювала без сторонньої допомоги. Проблема виникала тільки із купанням. У перші місяці допомагала бабуся та сусідка – Галина боялася незграбно покласти дитя у ванночку. Починаючи з піврічного віку, коли малюки вже сиділи, з миттям справлялася сама. Як діти вчилися ходити, придумала свій спосіб підстраховки: рушник немовляті під руки – і водить по хаті. Коли син і донька доросли до віку дитячого садка, Мельничуки взяли до хати квартирантів. Брали з них символічну плату. Натомість іноді просили завести дітей у садочок.
Втрату зору доля компенсувала Галині рідкісною у наш час сімейною злагодою. Хоча всі хатні справи виконувала навпомацки, робота горіла в її руках. Особливо старалася біля плити. Вміла приготувати більшість страв української кухні. Тільки із випічкою у духовці не могла самостійно впоратися – не вдавалося вгадати на дотик, у якому стані печиво у бляшці.
В хаті тримала ідеальний порядок. Мало не щодня влаштовувала прання. Наловчилася спритно, не обпікаючи пальців, прасувати лахи. Іван Гнатович був вимогливим до зовнішнього вигляду. Волів кожного ранку вдягати свіжу сорочку, штани завжди мали бути ідеально випрасуваними, черевики – начищеними до блиску. Навіть у магазин ходив при краватці. За все життя тільки один раз втрапив у конфуз, поспіхом взувши різні туфлі.
До речі, Іван Гнатович дуже любив ходити по магазинах. Діставати дефіцити було його хобі. Пробивний незрячий міг так повести бесіду із завідувачами навколишніх гастрономів (дорогу знав напам’ять за кількістю кроків), що після кожного походу за провіантом повертався додому із повною сумкою покупок. Приносив мандарини, шоколадки, пепсі-колу. Дуже хотів, аби син із дочкою не почували себе гіршими за інших через незрячих батьків. Постійно наголошував жінці: “Якщо чогось хочеш, - купи. Бо як я помру, ти собі того не дозволиш”.
Як у воду дивився... На двадцятому році подружнього життя Івана Гнатович раптово пішов із життя внаслідок інсульту. Сім’я важко переживала втрату найріднішої людини. Стало важко в матеріальному відношенні, а ще більше – в моральному. Але минуло понад десять років, біль притупився. Матір із дітьми навчилися жити самі.
– Якщо ви запитаєте мене, чи я щаслива, відповім: «Так», — підсумовує Галина Яківна. — Деякі люди дуже важко переживають втрату зору. А я давно вже не переймаюся сліпотою. Задоволена, що маю дітей. От жила б я сама. І що? Сліпа, одинока... Головне, аби було для кого жити. У тому сенс людського існування.