Діти після звільнення цілували хліб, а рашисти вбивали навіть собак: українка про окупацію Київщини
Жителька кооперативу «Сади-Озера», керівниця проєкту «Ліки Контроль» Наталія Гуран розповіла Обозревателю, як їй з родиною довелось місяць жити у окупованому росіянами дачному кооперативі
Окупація
Дачний кооператив «Сади-Озера» розташований у Бучанському районі. Поруч Блиставиця, Бородянка, власне, Буча та Гостомельський військовий аеродром.
«Мій будинок розташований і біля лісу, і біля дороги. Ранок 24-го в нас почався з вибухів на аеродромі та висадження російського десанту в лісі. Вигляд вони мали просто жахливий – якісь поношені берці, дешева форма, мішки замість рюкзаків», – розповідає жінка.
Наталія та її родина – сестра, батьки та дві племінниці підліткового віку – опинилися в окупації у перший же день.
«Весь день вони літали по вирубках, але вище сосен не підіймалися, бо боялися ЗСУ. 25-го зранку вони вимкнули нам світло, воду та інтернет. Коли зник зв'язок, ми на горищі знайшли старий радіоприймач і слухали наше радіо. Влада мовчала про евакуацію, тому ми сиділи та передавали знайомим місце розташування російських військових. Коли російські мінометники окопалися в лісі, до нас зайшла колона. Ми нарахували 450 одиниць військової техніки. Вони їхали та розстрілювали будинки. Росіянам було байдуже, є там хтось чи нема. Ми це побачили і вирішили топити дім тільки на дві години в день. Грілися чи вночі, чи коли похмура погода, щоб росіяни не бачили», – розповіла нам жінка.
Мародерство почалося, щойно окупанти окопалися в лісі. Спочатку забирали ювелірні прикраси та їжу.
«Вони просто заходили в дім і починали забирати всю їжу. Щоправда, людську. Але ще у перший день ми багато чого змогли сховати: макарони, тушонку, каші, якими годуємо собак. На третій чи четвертий день у нас скінчився хліб. І так ми півтора місяця хліба не бачили. Їли трошки каші та інколи суп з ложкою тушонки. Важко було, бо з нами були діти», – розповіла Наталя.
