Матінка на кейсеваку: лучанка стала бойовим медиком і рятує життя на передовій

До поїздки в зону бойових дій як парамедик Надія довго готувалася та пройшла спеціалізовані курси. Вона – дружина священника, вже 12 років працює в інформаційно-видавничому центрі єпархії. Закінчила географічний факультет Волинського національного університету ім. Лесі Українки, де вивчала туризм. Про віру, непростий вибір, чи боялася та що змінилося під час перебування на фронті, розповіла в інтерв’ю регіональному кореспондентові ТСН Тетяні Хомич.

Про це пише Волинська єпархія Православної Церкви України.

– Надіє, скажіть кілька слів про себе, а також яким був Ваш шлях до Господа.

– Я народилася в Луцьку. Батько був слідчим, мама працювала в адресному бюро. Так склалося, що в дитинстві до церкви ходила нечасто. Здебільшого на великі свята з бабусею. Поклик робити це частіше з'явився уже у дорослішому віці. Напевно, в років 17-18. У якийсь момент мені ставало некомфортно просто бути вдома, коли з собору долинали дзвони із Всенічної чи Літургії. Виникало відчуття, що я маю бути там. Так пішла раз, продовжила і ходжу досі.

– Чому без спеціальної медосвіти захотіли стати саме бойовим медиком?

– Насправді я не збиралась ставати бойовим медиком, принаймні спочатку. Я волонтерила, допомагала друзям з різних бригад, які воюють. Але цього з часом здавалося геть замало. На перший курс ASM до Києва їхала без цілі ставати бойовим медиком. Вважаю, що таке навчання з надання першої домедичної допомоги має пройти кожен, хто живе у країні, де війна. Це елементарні базові знання, які повинні засвоїти всі без винятку.

На курс бійця-рятувальника вже їхала з думкою, що кожен військовослужбовець повинен мати цей рівень. Якщо для цивільної людини ASMу цілком достатньо, то військовий повинен знати такмед на твердий CLS. Вже тоді я припускала, що піду далі. Але зовсім не була в цьому впевненою.

Чесно кажучи, сумнівалася, чи пройду курс бойового медика. Адже у мене немає відповідної освіти, тож хвилювалася, чи складу іспити. Тим паче, знайомі розповідали про статистику, що далеко не всі складають і отримують сертифікат. Але вирішила таки спробувати. Великою мірою завдяки одній людині, яка дуже допомогла мені фінансово. Адже у мене був нелегкий період і я не могла на той час самостійно оплатити це навчання. Отож, вирішила, якщо не складу, то хоча б заспокоюсь, прийму цей факт і мобілізуюсь на небойову посаду. В результаті усе вийшло. І я ще більше переконалася, що хочу бути там. Тому дякую тобі, твій вклад значний у те, що ще один бойовий медик буде поруч з тими бійцями, яким потрібен найбільше.

Але навіть після завершення навчання я не пішла відразу сюди, в добровольчий батальйон «Госпітальєри», де перебуваю зараз. Пройшла кілька співбесід в різних бригадах Сил оборони і думала таки мобілізуватись на небойову посаду. Але так і не змогла цього зробити. Вагалась, розуміла, що сидіти в кабінеті – це не моє. Принаймні вже тепер. На таку службу мені треба було йти значно раніше, ще коли я просто допомагала. Вже тоді підписувати контракт і займатись різними паперовими чи іншими небойовими завданнями. Тоді це було б навіть цікаво. Але не тепер, вже давно то не моє. Хтозна, можливо, колись я до цього повернусь, а поки що хочу робити корисне безпосередньо на фронті.

У 22–23-му роках добровольців вистачало. Зараз же нових людей катастрофічно мало, особливо вмотивованих, які готові йти на бойові посади. Мені жаль, що я не змогла долучитись раніше. Дуже багато часу забрала підготовка. З освітою було б швидше. Але цей період – своєрідний показник того, що моє рішення осмислене, зважене і нарешті я там, де повинна і дійсно хочу бути. Це чимось схоже на шлях до церкви. Прийшов час. І я не уявляю себе в іншому місці.

– Які курси проходили?

– Щодо курсів, то я проходила такмед поступово, як і повинно бути, – АSM, CLS, CMC. У добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» і в Міжнародному центрі тактичної медицини ICTM. Також були курси базової загальної військової підготовки для цивільних, нацсупротиву та окремі навчання, вишколи від різних бригад. В період між ротаціями планую продовжити навчання. Насамперед з такмеду. Хочу поїхати на більш вузькоспеціалізовані курси в Київ та Дніпро. Також знову пройти навчання з вогневої, тактичної підготовки, БПЛА, мінної справи. Вважаю, що бойовий медик ніколи не повинен зупинятися вчитись, і не лише в своїй безпосередній галузі. Ніколи не знаєш, які вміння знадобляться на фронті. Можливо, від цих додаткових навичок залежатиме твоє життя, чи життя поранених та екіпажу.

– Як рідні сприйняли Ваше рішення їхати бойовим медиком на фронт? Відмовляли чи підтримали?

– Хтось підтримав, хтось ні. Найбільше підтримала мама. Вона бачила, скільки зусиль я доклала, і сказала, що допоможе мені зі всім, що в її силах. І дійсно, їй, а також моїм друзям, які погодились допомогти мамі в разі потреби, я завдячую тим, що можу їздити на передову. Саме вона стала моїм надійним тилом, адже тут лишається тринадцятирічний син, який ще не може бути сам. Він, до речі, теж поставився з розумінням, хоч це його і засмутило, але сказав, що пишається мною і чекатиме повернення.

– Чи боялися їхати на передову як бойовий медик?

– Боялась. Насамперед не змогти з різних причин надати допомогу чи неправильно це зробити, що в подальшому матиме негативні наслідки для пораненого. Боялася, що не вистачить сил зробити те, що повинна. Страшно отримати поранення, не сумісне з нормальним подальшим життям, чи потрапити в полон, бо окрім загрози прильотів чи великої кількості fpv, робота на деяких напрямках передбачає перебування в дуже небезпечних зонах. Загинути не боюсь, вважаю, що мені поки що так не пощастить (жартує).

– Чи змінилося Ваше ставлення до страху вже після повернення з фронту?

– Війна загалом – це страшна штука, великою помилкою є її так звана романтизація. Але з того, що я відповідала раніше, – ні. Я все ще боюсь щось зробити неправильно, боюсь важкого поранення і полону. Але як не було, так і не з'явилося цього класичного відчуття страху.

Бувало моторошно. Наприклад, коли їдемо там, де часто бувають «ждуни» на дорозі, коли трапляються якісь невідомі дрони чи порвані сітки. Бачити купу оптоволокна навколо. На одному з виїздів доводилось вибігати з машини і ховатись у кущах від fpv.

Але все одно це не те відчуття страху, яке може бути і, впевнена, ще чекає на мене в майбутньому.

Вважаю, що такому спокійному, зібраному стану насамперед завдячую своєму екіпажу, в якому я була цілком впевненою і повністю довіряла, а також представникам бригади, з якими ми працювали і які виявились прекрасними професійними людьми.

Мене вразило те, наскільки можна довіряти незнайомим до цього мені людям. У мене таке вперше. Те відчуття, на яке зазвичай треба місяці, а то й роки, з'явилось за декілька днів.

– Чи змінила ця поїздка на фронт саме Вас?

– Мене змінили роки війни. Як і багатьох із нас, напевно. Колишнього життя нема і не може бути у тому вигляді, яке було. Вважаю, навіть недоречним пробувати жити, як колись. Для мене це ілюзія минулого, якого уже немає.

Перебування на фронті насамперед зміцнило віру в людей. Бо тут, в глибокому тилу, чим далі, тим важче жити і дивитись на тих, для кого, таке враження, війни немає. Мені дуже некомфортно спостерігати за такими людьми. Спосіб життя – їхній, а соромно чомусь мені. Перебуваючи на фронті чи просто серед людей з батальйону, я бачу ті найголовніші людські якості, яких мені бракує тут.

– Чим саме займалися на ротації? Що було найважче, надто в перші дні?

– Я була на кейсеваці. Це перша ланка евакуації.

Важко було виїжджати з дому, обійматись з сином, рідними, друзями. Заповнювати анкету, відповідаючи на такі запитання, як побажання на випадок загибелі, кому з рідних треба буде допомога у разі смерті чи потрапляння в полон. Важко було не знати, кого вказати у графі контактів для зв'язку у таких випадках.

А після прибуття на місце важко вже не було. Мене оточували прекрасні люди: мій екіпаж, представники бригади, з якою ми співпрацюємо. Вони турбувались і допомагали у всьому, і навіть більше.

– Було щось таке, що вразило Вас найбільше під час цієї поїздки?

– Важко сказати. За стільки років війни, спілкування з військовими я стикалась з багатьма неординарними, а то й дивними речами. Але на певні моменти увагу звертала. Наприклад, на людей, які продовжують жити там, де, здавалося б, життя немає. Як старанно різні служби працюють для відновлення благ цивілізації для населення там, де ще можна щось відновити і як піклуються про тих, хто лишився в повній руїні. Вважаю, що це титанічна праця, яка у такий спосіб теж тримає оборону.

Приємно здивувала згуртованість, зокрема військових. Таке враження, що б не сталось, ти завжди знайдеш знайомого чи знайомого свого знайомого, який допоможе, поділиться, поремонтує, пустить помитись, переночувати і в подальшому стане другом, до якого завжди можна звернутись. Мені важко уявити навіть частку такої підтримки в тилу. Тут люди настільки розслабились і забули про війну, що дозволяють собі речі, які змушують задуматись не лише над їхніми професійними, а й моральними якостями.

– Чи було щось, до чого не готують жодні курси і тренування?

– Звичайно. Скільки б курсів не проходив, до всього не підготуєшся. І ніколи навчання не дорівнюватимуть реальним умовам. Навіть з точки зору відповідальності. На курсах якщо ти щось не зробиш, зробиш неправильно чи знехтуєш безпекою, максимально – не складеш екзамен. У реальності – загине поранений або ти сам.

Але це зовсім не означає, що якістю навчання можна нехтувати. Чим краще ти засвоїш інформацію під час лекцій, відпрацювань, симуляцій, тим легше і впевненіше усе зробиш у реальних умовах. Деякі дії бойовий медик повинен здійснювати навіть у розгубленості. Мозок може бути не зовсім ясним, але руки мають знати свою справу. Для цього й потрібно не просто вивчити теорію, а все, що можливо, спробувати на практиці багато-багато разів. Щодо цього є чимало досліджень, праць, і я з ними повністю погоджуюсь.

– Що брали з собою на передову?

– Теплу фліску, гарну каву, збірку мого улюбленого поета Василя Симоненка і той вогонь, який попри всі негаразди та перешкоди продовжує горіти всередині і допомагає жити, рухаючись вперед. «Бо не можуть душу зігрівати ті, що не палають, не горять» – один з моїх улюблених уривків його віршів.

– Чи був час на фронті читати Симоненка?

– Був. І не лише на це. Ротації – це не безперервні еваки. Є час на побут, відпочинок, спілкування.

– Про що зараз мрієте і чи плануєте їхати на передову знову?

– Тепер мрій немає. Є певні бажання на недалеке майбутнє, але це швидше план для втілення, а не мрії. Я не хочу жити очікуваннями, а просто збираюсь бути щасливою в тому світі, що маю тепер. І це незрівнянно прекрасне відчуття свободи.

Відразу в січні їду знову. Теж на кейсевак, але на інший напрямок.

– Яке Ваше покликання в цьому житті?

– Думаю, одне з найважливіших покликань кожної людини – лишити після себе світ кращим, ніж був. Вважаю і попередню свою діяльність корисною для суспільства, але тепер – вона дійсно вагома. Якщо я хоча б декільком воїнам врятую життя, здоров'я, допоможу їм живими повернутися до своїх близьких, якщо хтось з бійців відчує, що він не сам у цьому пеклі війни, то вважатиму своє життя недаремним. Ніяка підтримка з тилу не зрівняється з тим, які важливі справи можна робити безпосередньо на передовій. Тим паче зараз, коли прірва між тилом і фронтом стала надто великою. Лише особистою присутністю там, на війні, можна її скоротити. Жодне волонтерство, проведення заходів і зборів не порівняються з тим, яку користь можна принести, перебуваючи там, особливо як медик.

– Що тепер для Вас означає слово «врятувати»?

– Як раніше, так і тепер для мене це слово означає не лише зберегти життя, а й подальшу його якість. Хто що б не казав, мовляв, тактична медицина – це не про медицину, а лише збереження життя. Однак я дотримуюся думки, що завдання медика, парамеда на евакуації – зробити все можливе, щоб людина не лише вижила, а й надалі мала менше проблем зі здоров'ям і легшу реабілітацію. Якщо плече евакуації [транспортування пораненого від місця поранення / точки евакуації до стабілізаційного пункту, передової хірургічної групи, шпиталю тощо] дозволяє і немає протипоказань, варто не просто везти людину, контролюючи дихання і чи не підтікає кров, а й зробити всі доступні маніпуляції: конверсію, переміщення, венку, почати рідинну ресусцитацію, якщо це необхідно, та багато іншого. Чим більше ми зробимо на еваці і чим швидше, тим менше негативних наслідків може бути для пораненого надалі. Окрім цього, не варто нехтувати психічним станом постраждалого. З ним варто розмовляти не лише для того, щоб контролювати стан свідомості, а й заспокоїти, дати зрозуміти, що він не сам, а його життя і здоров'я – найбільший пріоритет і за нього будуть боротись.

Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Їв щурів і терпів щоденні катування: Олексій Ануля вижив у російських катівнях завдяки батьківському заповіту.