Подружжя Климчуків відзначає перлинне весілля. Борис Петрович і Світлана Олексіївна вже тридцять років разом. Хоч останнім часом і в розлуці, адже Борис Петрович працює радником Президента України і в основному живе в Києві. Зателефонувавши йому на робочий кабінет, я й задала декілька запитань напередодні сімейного ювілею...
Подружжя Климчуків відзначає перлинне весілля. Борис Петрович і Світлана Олексіївна, а тоді просто Борис і Світлана одружились, коли були студентами Харківського університету. Ціла ватага однокурсників прибула на Волинь — в батьківську оселю Бориса, що у селі Воля Любитівська Ковельського району — весілля було молодіжне, веселе і незабутнє. І ось вони вже тридцять років разом. Хоч останнім часом і в розлуці, адже Борис Петрович працює радником Президента України і в основному живе в Києві. Зателефонувавши йому на робочий кабінет, я й задала декілька запитань напередодні сімейного ювілею.
– Борисе Петровичу, справді розлука загартовує, випробовує почуття? – Щодо загартування і випробування, то після трьох десятків подружнього життя почуття вже давно випробувані. А ось в розлуці в цей, як я кажу, київський період мого життя, справді переосмислюю, по-особливому ціную сім’ю – дружину, дітей, внуків. І найприємніше для мене, коли у вихідний приїжджаю додому. Щоразу прямо лечу до своїх рідних людей. І в першу чергу, коли збираємось всі, варю куліш або борщ. Зять каже: «Ви раду собі дасте». – Ви самі зачепили питання, яке я хотіла задати: як справляєтесь з побутовими незручностями — все-таки на відстані від дому — дружина вранці не подасть сніданку, чистої сорочки... – А я не вибагливий, задовольняюсь найменшим. В усякому разі не ходжу обідати чи вечеряти в ресторани. Хіба зрідка, коли вже друзі запросять. Сам собі готую. І, до речі, — із продуктів, привезених з Волині. – А як дружина ставиться до того, що залишилась сама у Луцьку? – Я розумію, що їй сьогодні важче, як мені, на ній — дім, турботи про дітей, внуків. А я — радник і в Президента, і в своєї дружини. І в той же час Світлані легше, бо вона поряд з рідними людьми. Вона бачить щодня внуків. Особливо хочу сказати про нашу найменшеньку — Даринку, якій лише півроку. Донька Юля подарувала мені це диво з див. Коли я їй по телефону починаю співати, то Юля каже: «Тату, вона тебе слухає». І це така для мене втіха. – Борисе Петровичу, а те, що ви перестали бути першою особою в області, як сприйняла дружина? Все-таки — це непрості переміни в житті. – Нормально. Світлана ніколи не бачила себе першою дамою в області. Для неї Климчук був Климчуком — чоловіком, якого вона виховувала і виховує, бо ж педагог, і це вже в крові. А я теж педагог і розумів цю схильність до виховання. Головне, що вона завжди була мені опорою. Ніколи , як кажуть, не плакалась, коли було важко. Завжди казала: «Ти сильний, ти можеш...» А відносно перемін у житті, відносно того, що я перестав бути першою особою в області, то це, звичайно, було непросто. Але ще Джонатан Свіфт сказав, що осуд (чи критика) — це мінімальний податок, який платить людина за право бути відомою. Я цей «податок» заплатив... Мені довелось боротись з несправедливістю по відношенню до себе, до моїх колег, зокрема, заступників. Я , відчуваючи свою відповідальність, завжди допомагав і допомагаю їм. – Напевно, найкращим подарунком Світлані Олексіївні на ювілей вашого подружнього життя буде ваш приїзд. І як ви відсвяткуєте перлинне весілля? – Ми родиною повечеряємо в якомусь ресторані (про це клопочеться зять), щоб жінки на кухні не тупцювали. А потім сядемо удвох із Світланою в машину і поїдемо кудись на пару днів, щоб відпочити від всіх турбот, я навіть «мобілку» відключу.
Скориставшись запрошенням Світлани Олексіївни поговорити за чашкою кави, я розмовляла з нею в затишному домі подружжя Климчуків, куди щотижня поспішає у вихідний Борис Петрович. Світлана Олексіївна вже три роки, як вийшла на пенсію, — педагогічний стаж дає можливість не чекати пенсії за віком. За цей час вона навчилась керувати автомобілем і вже звиклася з роллю домогосподарки. – Світлано Олексіївно, не точить «черв’ячок» ревнощів: як там чоловік, з ким він? – Ви знаєте, ні. Може, якби така розлука сталась в молодості, то по-іншому все було б. А так... Я впевнена в своєму чоловікові. Все-таки стільки з ним прожито! Тим більше, що Борис Петрович постійно говорить про те, що сім’я для нього — найважливіше за все на світі. А жінка, як знаєте, любить вухами. – Дехто з жінок дивиться на своїх чоловіків як на власність і намагається тримати їх, як кажуть, на повідку. У вас такого «повідка» не було? – Це не про Бориса Петровича, — сміється Світлана Олексіївна. — Він не з тих, кого можна втримати. Або повідок має бути довгеньким, непомітним... – Спеціалісти, аналізуючи подружнє життя, визначають кризові періоди. Хтось вже в перший рік після одруження стоїть на грані розлучення, в когось ця «грань» наступає через п’ять років шлюбу. Ви відчували колись кризу у своєму сімейному житті? – Були моменти, коли здавалось, що любов минула, і її вже не вернути. І сприймалось це як катастрофа: що далі робити? Але це тривало, на щастя, недовго. Якоюсь мірою допомагало те, що моя мама завжди говорила: «Світлано, не поспішай приймати якесь рішення». Мама у свій час розлучилась з моїм батьком і нас з братом виховувала сама, більше ніколи не вийшовши заміж. Може, її досвід теж зіграв свою роль. А ще я думаю, що в сім’ї нічого не повинно замовчуватись. Якщо виникла якась проблема, та сама криза, то треба все з’ясувати відразу. Дехто каже: «Ми ніколи не сварились — взяли й розлучились». Що ж тут хорошого? Ми з Борисом Петровичем сварились і жили далі разом. – Мені здається зараз, коли ви вже на пенсії, то сповна відчули себе жінкою, господинею, якій не треба розриватись між роботою і домом. – Скажу з цього приводу так: я — вільна людина, яка нічим незарегламентована, яка сама керує своїм життям. Я можу приділити увагу своїм внукам — старшому Артемкові, якому, до речі, сьогодні сім років, меншенькій Даринці. Просто відпочити. – Борис Петрович сказав, що після ювілейної дати подружнього життя ви сядете в автомобіль і поїдете кудись на пару днів, щоб побути удвох. І куди, якщо не секрет? – І поїдемо ми, я так думаю, на озеро Пісочне, де у нас є дача. Далі, певно, ми не рушимо. Це наше улюблене місце. Тим більше, що любимо бувати на озері не тоді, коли сезон в розпалі і багато відпочиваючих, а в таку пору, коли справді можна усамітнитись. Катерина ЗУБЧУК.
