Дівчина-інвалід Наталія Бондарчук самотньо живе у старій халупці, яка може будь-якої миті розвалитися...
Дівчина-інвалід Наталія Бондарчук самотньо живе у старій халупці, яка може будь-якої миті розвалитися.
Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
В хаті Наталі, як в аптеці. Не просто чисто, а вилизано. І явно не до нашого приїзду — не чекала нас в той день. Переламана балка, яка звисає у вітальні над головою і, здається, от-от впаде, так ретельно вибілена, так сумлінно зароблена в ній кожна шпаринка, ніби господиня сама себе переконала: вапно якимось дивом зможе скріпити старе спорохніле дерево балки і не дати йому і хаті розсипатись остаточно. — Та ні, коли буря чи сильний вітер, я вже тут боюсь бути і тікаю до хресної, — ніби виправдовуючись, каже дівчина... «Я, Лариса Рудусь, пишу до вас, бо так сталось, що поблизу пошти у нас, в Шкліні Горохівського району, живе дівчина-інвалід, вона щодня приходить до нас на відділення зв`язку. На моїх очах виросла. З п`ятнадцяти років кругла сирота, зараз їй уже двадцять п`ять. Від батьків залишилась їй старенька хата, яка в один момент може завалитись. Приїздили ще минулої осені з району. Сказали: «Будемо щось робити, «кицюню»«, але так і залишилась бідна дівчина в цій аварійній хаті...»
Пошта, розташована навпроти, і хата хресної мами, яка теж стоїть неподалік, — ото головні маршрути на її сільській планеті. А решту часу вони проводять удвох — Наталя і її старенька хата. Навколо неї крутиться усе її життя. Навіть школи дівчина добре не пам`ятає. Інвалід дитинства, вона змогла відучитись тільки чотири класи. — Було мені важко вчитись. А потім займатись мною ніхто не захотів, — зітхає. А нещодавно з`явився у неї іще один «співрозмовник» — телевізор, який подарували родичі. Зараз у ньому кожні кілька хвилин — про «збільшення зарплати», «об`єднання українців», «оголошення референдуму», «ідеальну країну»... І ні слова про те, як зробити, щоб їй так часто не боліла голова і не хапав хворий хребет. Там не кажуть, як впросити зігнилу віконну раму не вивалитись остаточно зі стіни, а прибиту до стелі церату витримати під напором води після останнього дощу. Як протриматись цілий місяць на 347 гривень пенсії... »Зрозумійте, як необхідно мати Наталі свій куток. Вона ж не просить чогось нездійсненного. На подвір`ї є мурований сарай. Там, якщо вкласти трішки коштів, можна зробити дві кімнати. І дякувала б ця дитина все життя за це. Мої листоноші кажуть, що робили б своїми руками все, аби було з чого. Може, не перевелись у нас в Україні добрі люди і допомогли б, поки у держави нема коштів...».
Сарайчик той справді — ще не старий, цегляний, але потребує грошей і добрих рук. В ньому нема підлоги, стелі, тріщина на цілу руку в стіні. А щодо того, що у «держави нема коштів», то знала б Лариса Рудусь і бідна Наталя, скільки грошей кидають партії зараз на вибори. — Дуже добре обізнані з бідами цієї дівчини. Але в цей сарай, напевно, треба вкласти для ремонту такі самі гроші, як і в нову хату, — говорить секретар сільської ради Людмила Мігальчук. — А хатина, придатна для життя, у нас кошутє 3-4 тисячі доларів. Таких грошей сільрада не має. Говорила я з сестрою Наталі. Каже: «Забрала б її до себе, але вона не хоче». Та це і зрозуміло, — чужа сім`я... У Шкліні живе дві Наталиних сестри. У них свої сім`ї, діти. Наталя ж звикла за стільки років бути сама. Та й боїться, певно, що стане обузою. — Хочу свого куточка, — тихо говорить дівчина. — Вона одну зиму перебула в мене вдома, а на другу каже: «Я не хочу», — розповідає хресна мама Наталі Раїса Стахівна Зварко. — У мене чоловік, син, свої клопоти... То тепер Наталя годується у нас, але живе й далі тут. А десь на інших селах, без родичів, без їхньої допомоги, вона б не змогла... — Ой, та й кому зараз потрібна бідна сирота? — зітхає хресна, перехопивши наше запитання, коли таки наважились поцікавитись у Наталі про особисте. — Тепер усі шукають багатих, а не таких бідових... — Треба буде побілити отут, — раптом переводить на інше мову дівчина, показуючи на свіжу мокру пляму на стелі. Говорить так, ніби вірить: вапно здатне якимось дивом захистити її не тільки від дощу, а й від людської байдужості...
