«Піднімаюся східцями центрального входу в парк ім. Лесі Українки. Повертаю праворуч і прямую тротуаром повз буйну, із першою жовтизною, зелень у бік філармонії. Мені б на маршрутку встигнути…
«Піднімаюся східцями центрального входу в парк ім. Лесі Українки. Повертаю праворуч і прямую тротуаром повз буйну, із першою жовтизною, зелень у бік філармонії. Мені б на маршрутку встигнути…
Та раптом зупинилась: дорогу переповзає… равлик! Такий симпатичненький, із ріжками-антенами. А на спині у нього — його власна домівка-мушля. Та не звичайна, як буває, кремового забарвлення, а коричневого кольору, ніби лакована-полірована, мов із якісної деревини у нас, людей, меблі. Так! Цей равлик, мабуть, із «крутих», коли має таке помешкання! Вперше довелося такого побачити… Мимоволі дістала записник і ручку та й замалювала незвичайну картинку. І ще подумалось: коли дорогу перебігає чорний кіт, чорна курка, то це — відомо. А коли такий равлик перетинає шлях,— до чого б це? Ні, на маршрутку, що курсує в село, я не запізнилась»,— поділилася своїми спостереженнями наша читачка і поетеса Галина Зелінська із с. Суховоля Луцького району.
