Напередодні ювілею відомого українського історика Володимира Дмитрука читачі отримали третій том найголовнішої його праці «Вони боролися за волю України»...
Напередодні ювілею відомого українського історика Володимира Дмитрука читачі отримали третій том найголовнішої його праці «Вони боролися за волю України». А щойно повернувшись із Києва, де він з рук Президента України отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня, Володимир Григорович продовжує працювати над четвертим томом. У такій працездатності не було б нічого дивного, якби ювілей не був таки поважним — 80-літнім. І його скарги на «не ту вже пам’ять» викликають швидше доброзичливу посмішку
Володимир ЛИС
-Володимире Григоровичу, знаю, що ви родом з Рівненщини… — Я народився у Вовкошеві, тоді Межирицького, тепер Гощанського району, в простій селянській сім’ї. Село було доволі культурним і багатим, діяла «Просвіта». Мій світогляд, можу навіть сказати, формувався під впливом повстанських пісень, які співали у нашому селі. Вперше ж я серйозно задумався над долею мого народу і моїм місцем у цій долі, коли у 1945-ому році їхав на навчання до Луцька через Рівне. На площі, якою йшов до вокзалу, висіли тіла трьох українських повстанців, молодих хлопців. Я зупинився, поглянув і подумав: «А за що, власне, їх повісили?». Тут до мене підійшов вартовий, ударив автоматом по спині: «Вон, што ти здєсь рота разінул?». І тоді в юначому моєму серці зародилася така думка: «Підросту, вивчусь, обов’язково досліджу, за що їх повісили». — І дослідили? — Я закінчив інститут, усе це якось поступово згладилося. Але думка ця мене не полишала. І ось уже після здобуття незалежності я поїхав у Рівне. Але там уже науковці-рівненчани дослідили, хто були ті хлопці. Повернувся додому і раптом думаю: «А може, таке і в Луцьку було?». І справді на площі, де була восьма школа, біля базару, двох хлопців-повстанців повісили. Взявся я далі досліджувати, і саме у «Волині» було надруковано мою статтю «Його псевдо Петрусь» — про В’ячеслава Новосада і його товариша, яка набула розголосу. А коли я почув, як їх тричі вішали і за третім разом Славик встиг крикнути: «Слава Укра…», це було для мене потрясінням. Так виник і був реалізований задум основної праці мого життя. Першим було написано том про організацію війська УНР — Сірожупанну дивізію, яка, до речі, була сформована на Волині. Потім про голодомор, репресії, український національний опір 20-30-х років, і ось про боротьбу УПА. — Напевне, під час роботи над цією, без перебільшення, фундаментальною монографією вам довелося багато попрацювати над архівними матеріалами? Були й якісь відкриття? — Я працював в архівах Києва, Варшави, дослідив архів ОУН у Берліні, збирав матеріали навіть у Лос-Анджелесі в США, це в основному свідчення тих, хто туди потрапив після Другої світової війни. Допомогла і моя участь у роботі міжнародних семінарів «Польща-Україна: важкі питання». Я потрапив у військовий архів Польщі. Там є десятки тисяч справ, котрі стосуються України, зокрема, 1917—1921 років, яких не торкалася рука дослідника. Та найбільшим потрясінням було, коли знайшов протокол допиту однієї жінки з Черкащини, матері повстанця, який загинув на Волині. І там були її слова про старшого сина, який у голодному тридцять третьому році пішов на поле назбирати картоплі й вона знайшла його там помираючим. І його останні слова: «Я дуже хочу жити, скажи тим, хто залишиться живим, хай помстяться за мене». Найбільшою удачею вважаю те, що близько двох тисяч примірників моїх книг були направлені у східні області. Я отримав листи з Черкас, Харкова, інших міст і сіл. — Про що буде розповідатися у четвертому томі? — Це буде відповідь на запитання читачів, які виникли при прочитанні книг «Вони боролися за волю України», буде також своєрідне узагальнення. Будуть подані біографії невідомих героїв — борців за незалежність України. І в цілому — довідково-енциклопедичне видання про героїв України, починаючи з 1917-ого року до здобуття незалежності. — У біографічній довідці я прочитав, що кандидатську дисертацію ви захистили у 1974-ому році, а у Волинському на той час ще державному університеті почали працювати лише у 1993-ому. Чому такий розрив? — Я тоді працював директором школи № 3 у Луцьку і саме тоді захистив у Київському університеті кандидатську дисертацію. Мав намір перейти у педінститут, але викликали, як прийнято казати, у відповідні органи і повідомили: надійшли сигнали, що я був у юнацькій організації ОУН, там проводив роботу, виступав на могилах повстанців. Мене зняли з посади директора і я пішов у першу школу, де працював учителем аж до початку дев’яностих. — З кандидатським званням? — Так, хоча в цей час у педінституті дві третини викладачів не мали звань. Тоді, в часи перебудови, розпочалися так звані політбої — хто більше знає про політичні події у світі. Мої хлопці зайняли перші місця в області й Києві. Мене нагородили Почесною грамотою, яку тодішній завміськвно вручив у коридорі, щоб ніхто не бачив. А в інститут мене запросив Богдан Заброварний, який був ректором. Коли я почав читати лекції, то моя група раптом стала розростатися. Мені навіть дорікали, що переманюю студентів. Я відповів: «Це не я переманюю, а ви відганяєте». — Мені розповідали, що ви цікаво й сміливо вели уроки історії в школі. — Сказати, що я проповідував націоналістичні ідеї, було б неправдою. Але я їх вчив розбиратися в правді і щоб вміли самі давати оцінку історичним подіям. Це було моїм завданням тоді. — Розкажіть трохи про свою родину. — У село Кругелі Луківського району, де я тоді вів історію, українську мову, географію, німецьку мову, до нас приїхали дві східнячки з Кіровоградщини — Таня й Оленка. Якось заходжу в учительську, а Оленка там плаче. Виявляється, помер батько. Я обняв її і кажу: «Не турбуйся, батьком твоїм я буду». Вона підвела очі, поглянула і з того часу ми разом. Син Володя за професією електрик, а донька Валентина Роєнко — відома художниця, мала виставки у Києві, Варшаві, Берліні, Сан-Франциско, нині живе у США. Ми з дружиною минулого року там цілий місяць гостювали. Маємо внуків. — Хто із досліджуваних історичних осіб вам найближчий по духу? — Безперечно, це Симон Петлюра. Саме він відкидав будь-який союз із більшовиками і саме він робив усе, щоб зберегти українське військо та в критичні моменти не раз робив усе, щоб врятувати Україну. З діячів пізнішого періоду мені найбільше імпонує Роман Шухевич — дуже послідовний політик-борець, який ішов до кінця, як справжній чоловік, і загинув за незалежність України. Є у мене ще один задум, окрім четвертого тому моєї основної праці, але поки що про нього казати не буду, хоча написати цю роботу дуже хочеться.
