Зателефонувала днями 72-річна лучанка Поліна Кузьмівна Конзера:
– Моєму синові вже 47 літ, а вашу газету я передплачувати почала ще раніше. Хліба не з’їм, а «Волинь» випишу, знаю багатьох журналістів, бо колись брала участь в акції «Автобус надії». Тож, як читачка із півстолітнім стажем, хочу поділитися своєю вчорашньою бідою й сьогоднішньою радістю...
Зателефонувала днями 72-річна лучанка Поліна Кузьмівна Конзера: – Моєму синові вже 47 літ, а вашу газету я передплачувати почала ще раніше. Хліба не з’їм, а «Волинь» випишу, знаю багатьох журналістів, бо колись брала участь в акції «Автобус надії». Тож, як читачка із півстолітнім стажем, хочу поділитися своєю вчорашньою бідою й сьогоднішньою радістю.
Пішла вчора і зняла 600 гривень, які відкладала, як кажуть, на «чорний день». Бо чоловік помер, на одну пенсію дуже сутужно, хворію, тож чимало доводиться тратити на ліки. Зайшла у собор, поставити свічку «за упокій», а коли вийшла і хотіла в магазині купити хліба, то виявила, що гаманця нема. Мені стало погано, тиск піднявся, проплакала цілу ніч. Другого дня, ні на що не сподіваючись, зайшла в собор, а жінки-свічниці віддали мені мою згубу! Виявляється, я забула гаманця на панахидному столику, коли ставила свічку, а якийсь чоловік знайшов і віддав тим жінкам. Їм я щиро подякувала, а ще б хотіла низько вклонитися тому чоловікові, та він не назвав свого імені. Може, хоч у газеті прочитає, яка я йому вдячна, і йому стане радісно на серці, як мені сьогодні!
