Вчора зателефонувала лучанка Раїса Миколаївна, щоб, як мовиться, вилити душу. Їхала маршруткою в Маяки. Попереду сиділи молодий чоловік і жінка років сорока. Голосно ділилися враженнями про бурхливо проведену ніч із танцями на столі. Слів не підбирали, від них аж вуха в’яли...
Вчора зателефонувала лучанка Раїса Миколаївна, щоб, як мовиться, вилити душу. Їхала маршруткою в Маяки. Попереду сиділи молодий чоловік і жінка років сорока. Голосно ділилися враженнями про бурхливо проведену ніч із танцями на столі. Слів не підбирали, від них аж вуха в’яли.
Під впливом сюжету «Словесне сміття ще огидніше», опублікованого в попередньому номері нашої рубрики, зробила зауваження. Але замість вибачення почула добірну лайку вже на свою адресу. Їй, жінці пенсійного віку, молодик безсоромно «тикав» і ображав нецензурними словами. І ніхто із пасажирів не промовив ні слова. Мовчав і водій. Лиш одна літня жіночка несміливо спробувала подати голос на підтримку Раїси Миколаївни. — Отож і думаю, — каже жінка. — Нащо я їх зачіпала? Їм — як з гусака вода, а в мене серце цілий день боліло. То, може, й справді краще будемо мовчати й терпіти, коли нам на голови виливають словесні помиї, розгнуздані, неотесані дикуни, у яких, за висловом Ліни Костенко, «душа ще з дерева не злізла»? А Раїсі Миколаївні мені хочеться подякувати і сказати, що своїм сердечним болем вона заплатила за те, щоб у нашому світі стало менше байдужих.
