“Добрий день! Я дуже знудьгувалася за всіма своїми рідними, особливо за дітками. Без причини плачу, бо не бачу якогось просвітку, як жити далі. За себе не думаю, якби я була сама, то визначилась би. Але я, мабуть, правильно зробила, що поїхала, бо тоді відчула, що коли щось не зміню в своєму житті, то не витримаю і просто відійду в інший світ. Уже сили не було витримувати нужду, а ще на додачу колишнього свого чоловіка. Доглядаю бабу 91-річну, день і ніч, вона не ходить. Прожила вона життя спокійно: для дітей була гувернантка, по хатній роботі — домогосподарка, а вона сеньйора, хоч не хотіла вчитись. А тепер ось доглядає її українка з вищою освітою, у якої дома залишилися хворі 80-літні батьки та двоє дітей-школярів. Переживаю, як мама почуває себе після операції. Баба їсть шоколад чи виноград, то оставить трішки і каже, що це ти можеш доїсти. Добре, що хоч ця баба є, грошей зароблю. Наїхало багато наших і роботу важко знайти. Але я себе добре зарекомендувала, і коли виходжу на вулицю, то зі мною розкланюються як з поважною сеньйорою. Живуть тут люди добре і ми теж між ними вештаємося (добре, що хоч не гонять). Сидимо між італійцями, терпимо все. А як повезе, то якась жінка і заміж вийде. Здорові, гарні, благополучні, багаті чоловіки-італійці одружуються на таких же італійках, як самі. А наші жінки переважно виходять заміж за інвалідів, бідних, одиноких... І це вважають за “щастя”. Тут одна жінка з Луцька є, то буде виходити заміж за перукаря, йому 52 роки, ніколи не був одружений, бо нікому з італійських жінок не був потрібний. Такий нещасненький був. Світлана закінчила інститут, має хороший естетичний смак, в Луцьку з чоловіком розлучена, двоє хлопців вчаться у вузах в Києві. Говорить, що нікому не потрібна в Україні, який не є жених, але працює, якісь гроші заробляє. Буде виходити за нього. Уже зняли квартиру, дуже гарно Світлана її обставила, а цього італійця обчухрала, вже й на людину став схожий. Машина в нього є. Каже, що якби не було в неї дітей, які треба утримувати, то ніде б вона не працювала, а так треба платити багато за квартиру і висилати в Київ. Усі розумні чоловіки тут ніколи не покидають жінок, бо вони таки розумні. Вони пам’ятають молодість, а тепер цінують те, що нажили, дорожать дітьми і внуками. Хоча не без винятків. Тут є один італієць (я його обходжу десятою дорогою), він уже мав, мабуть, кілька українок. Тікають жінки з України сюди за грішми, а коли побачать, як тут живуть люди, то хочуть залишитись, а для цього потрібно вийти заміж. Ось так позбуваємось красунь. Ви знаєте, пишу, як тут добре, тішу себе, а вся моя душа прагне додому. Хоч би трішки в Україні щось змінилося, а то ж, як жити?.. Наприклад, згадую, як наш директор побудував хату і всі працівники у нього працювали. Принижував, брав хабарі, навіть самі працівники з’ясовували, скільки хто дав доларів, щоб прийняли на роботу. Брав і товаром — маслом, свининою тощо, бо з сіл працювало немало. Три рази відкривали судові справи. Так як відкривали, так і закривали. Нарешті змістили з посади директора, став меншим начальником, але він уже все зробив безкарно для себе. А люди годили, бо боялися втратити роботу. Ото сиджу з бабою (морально дуже важко) і згадую життя своє. Як хочеться, щоб все було добре у всіх дорогих мені людей, щоб всі були здорові. Будьте щасливі! Ваша Марійка”. Підготував до друку Олександр НАГОРНИЙ.
