ЗЕМЛІ РУСЬКІ – ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКІ

Запитання читача: Шановний отче Олег! Сподіваюся, Ви допоможете мені розібратися й у цьому питанні. Як сказано: “Блаженні шукаючі правди...”
Отож, чиї є князі Ігор, Олег, Володимир, Ярослав та інші наші князі: “українські” чи “руські”? І як правильно: “Русь-Україна”, чи “Україна-Русь”?..
Анатолій Здрок, с. Овлочин Турійського р-ну.

Відповідь: На жаль, брате Анатолію, я не історик, а богослов. Тому й попросив допомогти відповісти на Ваше запитання фахівця – кандидата історичних наук, доцента кафедри давньої і нової історії України Волинського державного університету імені Лесі Українки Володимира Пришляка.
Природно, закономірно й логічно, що людина хоче правди. Історія усієї людської цивілізації впродовж усіх її тисячоліть й була власне довгою дорогою пошуку цієї правди...
Серцевиною середньовічної Русі (в літописах – “Руської землі”) – є терени в умовному трикутнику: Київ – Чернігів – Переяслав у самому центрі сучасної України. Це і є так звана Мала, або ж первинна Русь. Ця назва утворюється майже синхронно із назвою Русь Велика (згодом – Великоросія, як антонімічна пара). Київ споконвіку лежав на Дніпрі – не на Волзі й не на Камі. Тож перелічені Вами князі представляли саме Руську землю: першу праукраїнську державу княжих часів.
Назва “Україна” вперше згадується на сторінках Київського літопису:
“Року 1187-ого, місяця квітня, 18-ого дня, коли в середу “преставився” переяславський князь Володимир Глібович – “доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався і всякими доброчесностями (був) сповнений. Плакали за ним всі переяславці, за ним же Україна багато потужила”...
Саме це свідчення давно минулих днів і є першою письмовою згадкою, яка фіксує самоназву “Україна”. Докладно аналізуючи літописну згадку, зазначу, що “Україна” вживається тут не лише як назва певної території, що прилягає до Дніпра, а й у розумінні батьківщини, рідного краю.
Логіка назви “Україна” вочевидь іде від того, що ця земля “украєна”, себто є відгородженою територією, що має окремий статус. Але, виходячи з ідеологічних міркувань, ще за радянських часів постійно твердили, що слово “Україна” має суто географічне походження у значенні саме “окраїни” – чи то Литви, чи Московії, чи Польщі.
Насправді назва “Україна” стала вживатися паралельно із назвою “Русь”. І “Русь” щодо української території до середини XVII століття повністю домінувала. Тому “руський” тоді означав “український”. У документах Богдана Хмельницького читаємо: “Руське князівство”. У гадяцькому ж трактаті 1658 року Івана Виговського та Юрія Немирича з Польщею – “Велике князівство Руське” на означення саме України. Слово “Україна” вживалося й в козацьких літописах XVII-XVIII сторіч, і у фольклорі.
З середини XVII сторіччя, особливо після Переяслава, офіційною назвою української території стає назва “Мала Русь”, а потім “Малоросія”. А Русь, Руське воєводство з центром у славному місті Львові у складі Речі Посполитої – зберігається за західноукраїнським регіоном. Власне тоді на західноєвропейських картах на означення нашої землі з’являється усталений уже термін “Україна, земля козаків” (латиною: Ukraina – terra cosakorum). Тому запорозькі козаки були українськими, але “руської” (тобто української) православної віри.
Сама назва “український” остаточно закріплюється за народом аж у XIX сторіччі, яке пройшло під знаком великого українського національного відродження. І не випадково найбільший український історик Михайло Грушевський назвав свою фундаментальну десятитомну працю: “Історія України-Руси”. Бо у цій назві він наголосив на спадкоємності та нерозривності єдиного історичного процесу на етнічній території Наддніпрянської та Західної України – від княжої доби до козацько-гетьманського періоду і далі, всієї соборної України. Тому така подвійна назва “Україна-Русь” послідовно вживалася для означення всієї етномовної території, і для протиставлення назвам “Велика Русь” (“Великоросія”) та “Білорусь”.
Отже, відповіддю на Ваше запитання: який же насправді історичний термін первинний – “Україна” чи “Русь”? – буде така, що ці слова є синонімами для означення нашої національної території та держави. Таким чином Русь переросла в Україну. А те що “старший брат, який пізніше народився”, взяв собі цю найдавнішу назву на означення й своєї території, – це вже інша, сумна історія. У XVIII сторіччі наша північно-східна сусідка – Московія саме за рахунок України переросла у Російську імперію.
І останнє. Тих читачів, хто іще має з цього приводу якісь сумніви, відсилаю до книжки українського професора Сергія Шелухіна “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, що вийшла друком у Празі 1936 року, і перевидана в Дрогобичі у 1992-у.
о. Олег Ведмеденко, протодиякон Луцького кафедрального Свято-Троїцького собору.